Юснатуралістична філософсько-правова ідеологія епохи домодерну ґрунтована на ідеї раціонального, органічно поєднаного з морально-етичними та релігійними цінностями – істини, добра, справедливості, гармонії, краси, порядку, милосердя, свободи й рівності всіх членів суспільства тощо. Ця форма раціонального служила критерієм формування і функціонування суспільних інститутів, у тому числі й кримінально-правових, орієнтиром для людини в її вчинках і помислах. Мислителі домодерну шукали джерела людської розумності у вищих, щодо державного ладу, категоріях: в античності – у природно-космічному бутті із його законом Долі; у середньовіччі – в пануючому у Всесвіті Божественному розумі; у Відродженні – в розумно-творчій природі людини.
Відповідно до античних міркувань, закон Долі одним сприяє в усвідомленні та досягненні космічної гармонії, а тих, які через відсутність розумного начала порушують гармонію правопорядку, прирікає на суворі покарання. Таке трактування закону Долі заперечувало наявність у людини вольового критерію осудності як обов’язкової ознаки будь-якого суб’єкта правових відносин, у тому числі суб’єкта злочину, чим зумовило відсутність в античній правовій реальності повноцінної особистості. Водночас мислителі античності покарання, призначене з метою виховання, вважали розумним, оскільки воно є благом для особи, бо спрямоване на її вдосконалення. Страту або вигнання зі суспільства вважали справедливим покаранням стосовно тих, хто не здатний до вдосконалення.
У середньовічній християнізованій правовій реальності переплелися раціональні, ірраціональні та гуманістичні виміри. В основу розвитку інституту покарання покладено ідеї розумності людської душі й тіла та свободи волі, які були критеріями правомірності її вчинків. Розумний вибір людини залежав від пізнання нею Божественного розуму, що було неможливим без використання ірраціональних засобів. Морально-гуманістичне та ірраціональне, водночас, знаходимо у метафорі про караючий вогонь чистилища, в який потрапляє душа: християнство вселяє людині віру на прощення її гріхів, шляхом їх екзистенціального переживання та спокутування, вимовляння молитов за душі мертвих.
Незважаючи на успадкування раціоцентричних норм римського права, що стосувалися жорстоких видів покарань, канонічному праву належить відмова від ірраціональних методів (наприклад, ордалій) кримінального процесу та вимога ґрунтування вироку суду на раціональних наукових методах, заборона застосування тортур як засобів отримання доказів. Базуючись на систематизованих, логічно обґрунтованих релігійних, ірраціональних за змістом, догмах про людину, яка наділена внутрішніми неповторно-індивідуальними особливостями, канонічне право сформувало відомі сучасності кримінально-правові конструкції злочину, вини, суб’єкта злочину тощо.
Епосі Відродження відома людина, котра самостверджує власну сутність, усвідомлює та творить себе як особистість, розриваючи “священний” зв’язок із природою, космосом, Богом, стає всеціло вільною. Керуючись розумом, вона автономно в обранні власного вчинку та, відповідно, усвідомлює всю повноту власної відповідальності. Людина-творець самої себе, тому лише від неї залежить чи сформуватись їй як особистість із чіткою правомірною установкою, чи, живучи в суспільстві, порушувати прийняті в ньому норми. Вперше у світовій кримінальній-політичній думці звучать неприйнятні для суспільної свідомості й правової практики домодерну, проте через століття реалізовані у практичному житті ідеї: нищівна критика наявної системи покарань, скасування неймовірно жорстоких покарань та запровадження гуманніших і раціональніших форм каральної політики (відміна смертної кари й впровадження за майнові злочини примусових виправних робіт).
Домодерне суспільство у різних своїх проявах (общинно-родове, поліс, держава як політичне суспільство, християнська община) по патерналістськи ставилося до людини, всеціло поглинало її та розпоряджалося нею, підтримувало людину, проте не давало їй змого стати індивідуальністю. Величезна роль громадської думки не могла не відобразитися на усвідомленні злочину і покарання. Уявленню про злочинне діяння як порушення наявного для спільного блага, розумно організованого порядку відповідали особливості тогочасних покарань – довічна (пожиттєва) ганьба, тероризування, залякування, клеймування, вигнання, неприборкані відчуття відплати, жорстокі тортури та різноманітні види страт й ін., що свідчить про раціоцентричний інквізиційно-репресисний характер інституту покарання.
Людина в добу європейського модерну – істота складна, суперечлива і парадоксальна. Предметом дослідження мислителів цієї епохи були не тільки позитивні аспекту людського життя, а й вади його, в тому числі, злочинність. Прийняття у XVIII ст. в низці європейських держав кримінальних кодексів, що містили гуманістичні, концептуально оформлені розумні догми (відміна середньовічних катувань, свавілля суддів та смертної кари; проголошення принципу рівності між злочином і покаранням; визнання можливості виховного впливу на злочинця тощо) – результат боротьби між проґресивними філософсько-правовими поглядами на людину, правову культуру, інститут покарання та підходом до людини як часткової, раціоцентричної істоти, закоренілою практикою жорстоких покарань. Законодавець уперше в історії західноєвропейської правової культури (на практиці це відбулося значно пізніше) максимально враховує теоретичні вихідні принципи та конкретні пропозиції щодо гуманістичного реформування кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого права, що висловили філософи права модерну. Саме в цю епоху відбувається становлення людини як розумної істоти, яка на практиці реалізовує цінності розуму, а це, в свою чергу, розвиває науку, суспільні демократичні інститути, норми соціалізації і свободи.
Панівною правовою ідеологією у ХІХ – першій половині ХХ століття був легізм із його антигуманною сутністю і раціональністю, вільною від ціннісно-гуманістичного виміру. Наукова раціональність індустріальних держав, лишаючи поза увагою історію, культуру, цінності, мораль, менталітет і характер народу, дбала про стан науково-технічного проґресу та рівень економічного розвитку суспільства, що зумовило швидкий розвиток пенітенціарної системи.
Праґматично-раціоцентричне, технократичне мислення проявлялося на практиці різким відчуженням особистості, втратою її ідентичності та унікальності, знеціненням людського життя. Як реакція, виникли нові напрямки філософсько-кримінально-правових досліджень (герменевтичний, екзистенційний, феноменологічний, філософія “серця”), які робили акцент на однобічності, зараціоналізованому обґрунтуванні соціально-правових явищ.
Першими проявами практичної гуманізації кримінально-правових відносин, невідомих кримінальному праву попередніх епох, були: умовне і превентивне ув’язнення, підтримання державного обвинувачення прокурором, залучення адвоката у стадію досудового слідства, впровадження статусу омбудсмана, участь у судовому засіданні присяжних, принцип невинуватості, заперечення теорії формальних доказів, заборона тортур, зменшення випадків застосування смертної кари тощо.
Література:
1. Яремко О. М. Контамінація раціонального та гуманістичного вимірів у ґенезі інституту покарання в контексті європейської правової традиції : дис... канд. наук : 12.00.12 / Яремко Оксана Михайлівна – К., 2009. – 221 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
