:: LEX :: СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК РЕЛІГІЇ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 34)

Термін подання матеріалів

14 липня 2021

До початку конференції залишилось днів 26


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК РЕЛІГІЇ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
 
27.08.2015 15:04
Автор: Єрмакова Ганна Станіславівна, кандидат філософських наук, Інститут законодавства Верховної Ради
[Секція 1. Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]


Поява політико-правової доктрини міжнародного права проглядається ще в давньоримському праві завойованих народів і в наступнику цього права - Римському праві народів. Від зародження і протягом тисячоліть наука міжнародного права розвивалася під впливом релігійних постулатів. Одвічним і протягом тривалого часу одним з основних було питання про війну, її цілі, характер, способи ведення, ставлення до мирного населення, до приватної власності. Ці питання носили морально-етичний соціальний характер і не могли залишатися осторонь від впливу на них з боку релігії. Одним із важливих постулатів християнства при його розвитку була відмова від насильства, що мала місце в Новому завіті. На основі цього постулату розвивалася концепція гуманного ставлення до військовополонених, що знайшло відображення у Римському праві народів, у якому, як уже відзначалося, був інститут, що регламентує право полону (приблизно в цей же час, у IV—III ст. до н. е., в давньо-індійському зведені моральних і юридичних розпоряджень, що грунтуються на релігійних канонах Законів Ману, мали місце правила, що передбачають захист жертв війни), інститут права війни, що передбачає обов'язковість її оголошення, інститут умов перемир'я, інститут укладання мирних договорів[1].

За час багатовікової історії боротьби за державну владу виникло дуже багато політико-правових доктрин. Логіко-теоретична основа політико-правової доктрини пов'язана з іншими формами суспільної свідомості, з світоглядом епохи. Політичні вчення раннього класового і рабовласницького суспільства спиралися переважно на релігійні і на філософські (Давня Греція і Древній Рим) обгрунтування. Світогляд середніх віків було теологічним.

Змістом політико-правової доктрини є її понятійно-категоріальний апарат, теоретичне вирішення загальних проблем держави і права, обширна і завершена система поглядів, заснована на категоріях, що мають опорний, ключовий характер саме в даній доктрині. З часом склався традиційний коло питань, вирішення яких утворює зміст політичного і правового вчення. Програмні положення - цілі і завдання політичної діяльності та боротьби, притаманні кожній політико-правовій доктрині, накладають відбиток на спрямованість змісту її теоретичної частини та зумовлюють вибір методологічної основи самої доктрини. У програмних положеннях найбільш чітко і ясно виражений соціально-класовий характер доктрини в цілому: через них політико-правове вчення пов'язане з практикою політичної та ідеологічної боротьби. Програмна частина вчення безпосередньо виражає інтереси і ідеали певних класів або соціальних груп, їх ставлення до держави і права[2].

Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалися вчені-теологи.

Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, богослови (наприклад, Амвросій Медіоланський, IV ст. н. є.) вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн. Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, які змушений був вести Рим, якщо на нього "зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.

До моменту падіння Римської імперії  наука міжнародного права, що з'явилась і розвивалася під впливом релігії, мала у своєму арсеналі дуже відчутні напрацювання у сфері права війни і миру, посольського права й інших відносин між державами.

До середини середніх віків у науці міжнародного права порівняно чітко починають формуватися різні напрямки, серед яких можна виділити: канонічний, богословський, глосаторів, постглосаторів, лепетів і світський.

Найбільшою частиною політико-правових доктрин є їх теоретичний зміст. Воно завжди пов'язане зі способом обґрунтування політико-правової програми, логічнопобудованим в дусі світогляду епохи.

Поряд з інтересами соціальних груп у політико-правових доктринах нерідко знаходили вираження загальнолюдські цінності. У загальному вигляді – це ідеї справедливості, загального блага, свободи та інші елементарні норми моральності. 

Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 pp.). Він обґрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищевідзначені постулати католицької релігії[3].

Одночасно з розвитком питань про зміцнення суверенної влади монархів продовжувалися пошуки у сфері наукового обгрунтування неправомірності воєн як засобу вирішення міжнародних спорів. Так, з обґрунтуваннями ідеї національного суверенітету виступив відомий італійський філософ Ніколо Макіавеллі (1469-1527 pp.). Його аргументація на користь національного суверенітету поклала початок у розробці питання про суб'єктів міжнародного права.

Незважаючи на подібні, дуже значні, досягнення наукової думки у сфері розвитку науки міжнародного права в період, що передував XV століттю, варто констатувати, що цей розвиток був значною мірою поєднаний із розвитком богословського вчення, а також філософії. Джерела цього, традиційного для цілого тисячоліття, явища були породжені в надрах Римського права народів. 

До середини XV століття у сфері розвитку науки міжнародного права починають переважати погляди вчених, роботи яких носили більш юридичний, ніж теологічний або філософський характер. У цій сфері наукової думки до початку XVI століття на провідні позиції висувалася іспанська школа міжнародного права, засновником якої заслужено вважався Франниско де Віторіа (1480-1546 pp.). 

Послідовники Ф. Віторіа, в основному іспанські юристи, у своїх роботах критикували практику приватних воєн і з метою гуманізації воєнних дій розробляли правила їх ведення. У цілому їхні погляди обґрунтовувалися положеннями природного права[3]. 

Великий вплив на розвиток міжнародного права здійснили події XVII ст., і особливо рішення Вестфальського миру 24 жовтня 1648 p., та наслідки ранніх буржуазних революцій у Європі, особливо в Нідерландах і Англії.

Серед питань правового характеру, що стали розвиватись на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. У розвиток цього інституту на Вестфальському конгресі були визнані як незалежні держави Нідерланди і Швейцарія, а також суверенні права германських князів (тільки у відносинах із германськими державами). Іншим питанням, що має важливе значення, стали визнане Конгресом право всіх держав-учасників на територію та верховенство в її межах і на рівноправність європейських держав, і не тільки в політичному і міжнародно-правовому відношенні, але й у релігійному[4].

Важливе значення у прогресивному розвитку міжнародного права того часу мала боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Англії і Франції і проголошення в 1776 р. США. Це і наступні договори США з Францією, Росією та іншими державами стали фактичним і юридичним визнанням права нації на самовизначення й утворення суверенної держави.

Поряд із цими подіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 pp. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права - ери класичного міжнародного права. У 1793 р. член республіканського Конвенту Франції абат Грегуар представив Конвенту "Декларацію прав народів" (21 стаття). У цій Декларації підкреслювалося, що всі народи повинні жити у мирі, добро повинне переважати над злом, навіть під час війни, море і подібні йому невичерпні об'єкти повинні належати всім, а не бути власністю одного народу. На основі цього робилися висновки про рівність усіх народів, про їхню рівноправність і рівність усіх держав. Підкреслювалася обов'язковість дотримання міжнародних договорів. Висувалися вимоги гуманізації людських відносин, на основі чого робився висновок про необхідність гуманного поводження з військовополоненими, поважання прав мирного населення, недоторканності приватної власності[5].

Ряд цих положень дістав закріплення у Французькій конституції 1793 р. Ще раніше деякі подібні положення були сформульовані на північноамериканському континенті й відображені в Першій конституції США 1776-1787 pp.

Єфективним у сфері прогресивного розвитку класичного міжнародного права став період другої половини XIX століття. Найбільш характерними в цьому відношенні є документи, прийняті Паризьким конгресом 1856 р. 

Розвиток міжнародного права в цьому напрямку продовжувався і далі й особливо відчутно проявився в рішеннях Першої (1899 р.)  і Другої конференцій (1907 р.) мирув Гаазі.

Загострення протиріч між основними коаліціями держав і наступаюча Перша світова війна перервали процес демократичного розвитку міжнародного права.

Втілення загальнолюдських цінностей у навчаннях про державу більш за все пов'язане з проблемою подолання політичного відчуження.

Тому до політико-правових доктрин застосовується критерій який істинності, а здатності виражати інтереси тієї чи іншої соціальної групи. Подання про історію політичних і правових вчень як про історію знань, засноване за аналогією з історією природничих наук, не підтверджується в реальній історії політико-правової ідеології.




Література:

1. Міжнародне публічне право : підручник / за ред. В. М. Репецького. — 2-ге вид., стер. — К. : Знання, 2012. — 437 с.

2. Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право. - X.: Одіссей, 2008. - 704 с.

3. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.

4. Васильев А. А. Правовая доктрина какисточник права: Историко-теоретические вопросы: Автореф. дис. на  соисканиеуч. ст. канд. юрид. наук.  Специальность 12.00.01. - Теория и история права и  государства; История учений о праве и государстве / Антон Александрович Васильев. -Красноярск, 2007. - 28  с.

5. Порівняльне правознавство (правові системи світу) : монографія / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Парлам. вид-во, 2008. – 488 с.





допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ВТІЛЕННЯ ІДЕЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ СИСТЕМІ ПРАВОСУДДЯ
15.10.2015 16:25
К ВОПРОСУ О РЕАЛИЗАЦИИ ПРИНЦИПА ПОВЫШЕНИЯ ПРАВОВОЙ КУЛЬТУРЫ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МИГРАЦИОННЫХ СЛУЖБ
07.09.2015 11:04




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше