Конституція України гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Проте держава не лише виступає гарантом, а й бере на себе функцію сприяння розвитку науки, літератури і мистецтва. З часів незалежності держава почала приділяти особливу увагу сприянню розвитку науки інтелектуальної власності, охорони її результатів. Правовою основою режиму інтелектуальної власності є законодавство України у даній сфері.
Одна з основних властивостей права інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий прибуток, отриманий від використання об’єктів права інтелектуальної власності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелектуальна власність у явному вигляді може не приносити прибутку, але, створюючи певні перешкоди для конкурентів, полегшує тим самим просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, результати творчої діяльності можуть сприяти духовному розвитку громадян [1, с. 20].
Як зазначає О. П. Світличний, проблеми інтелектуальної власності у сучасному світі зайняли чільне місце і стали вже не просто юридичними чи комерційними, а внаслідок загальної інтелектуалізації сучасної економіки ці проблеми, вирішення яких вимагає стратегічних комплексних підходів, дедалі більше стають політичними, а тому роль держави у захисті прав власника за умов поглиблення ринкових перетворень зростає [2, с. 8].
За таких обставин, надзвичайно важливим для суспільства та держави є стан національної правової політики у сфері інтелектуальної власності, оскільки значення інтелектуальної власності у розвитку суспільства відіграє надзвичайно важливу роль, вона у більшій мірі виступає тим рушійним фактором, який здатний надати прискореного економічного і соціального розвитку.
Характер взаємозв’язків держави і механізмів правового регулювання відносин у певній сфері обумовлений нерозривним зв’язком між державою і правом, оскільки саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовну і правоохоронну діяльність [3, с. 221 ].
Правова охорона у сфері інтелектуальної власності здійснюється шляхом встановлення законодавчих та інших нормативно-правових актів, які мають безпосередній вплив на стан охорони та захисту прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти права інтелектуальної власності. Як зазначає О. В. Кульчицька, найважливішим завданням, що стоїть сьогодні перед Україною у сфері інтелектуальної власності, є необхідність підвищення рівня впровадження інноваційного продукту в реальний сектор економіки, формування цивілізованого ринку інтелектуальної власності, забезпечення належної охорони об’єктів інтелектуальної власності. При цьому майже всі негативні явища, з якими доводиться стикатися в сфері інтелектуальної власності, лежать у межах державної політики [4, с. 17].
Така державна політика поз’язана із механізмом правового регулювання.
Для забезпечення ефективного правового механізму інтелектуальної власності, визначальне значення має законодавче регулювання. Проте, цей процес є неоднозначним. З’ясування і вирішення даної проблематики є теоретичною платформою для удосконалення правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності.
Після розпаду СРСР перед Україною постало проблемне питання пов’язане з охороною інтелектуальної влаcності. Відсутність правових, організаційних, фінансових засад у науково-технічної сфері, забезпечення потреб суспільства і держави у інноваційному розвитку вимагало від держави створення умов для наукової і науково-технічної діяльності. Необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, а також створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері інтелектуальної творчої діяльності, спонукало державу на прийняття перших нормативно-правових актів, які б частково врегулювали б проблемні питання.
Незважаючи на те, що після розвалу СРСР, Україна не мало власного законодавства у сфері інтелектуальної власності, керівництво української держави усвідомлювало її важливість і задля стимулювання розвитку продуктивних сил, науки, техніки тощо, 25 грудня 1991 р. Україна приєдналася до ряду міжнародних угод у сфері інтелектуальної власності.
Оскільки роль правової політики полягає в тому, що в її основі лежать система цілей, концептуальних ідей стратегічного характеру щодо організації соціальних відносин [5, с. 54], держава як апарат політичної влади усвідомлювала необхідність законодавчого процесу врегулювання охорони інтелектуальної власності.
За для цього, держава на законодавчому рівні повинна була врегулювати даний процес, шляхом встановлення організаційно-правових, виховних та інших заходів. Прийнятий Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р. [6] започаткував формування системи чинного законодавства про інтелектуальну власність. Після прийняття Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» та інших спеціальних законів, в державі розпочався новий етап розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності.
Аналіз нормативно-правового регулювання інтелектуальної власності, дозволяє констатувати, що регламентація цих відносин здійснюється за допомогою різних за формою законодавчих та підзаконних актів, провідну роль серед яких відіграють норми спеціального законодавства.
Література:
1. Захист прав інтелектуальної власності: норми міжнародного і національного законодавства та їх правозастосування. Практичний посібник. – К.: «К.І.С.»,2007. – 448 с.
2. Світличний О. П. Основи права інтелектуальної власності: навч. посібник / В.І.Курило, О.П. Світличний, І.В. Гиренко; за заг. ред. О.П. Світличного. – Донецьк: видавництво «Донбас», 2012. – 262 с.
3. Марчук В. М., Ніколаєва Л.В. Нариси з теорії права: Навч. посіб. – К.: Істина, 2004. – 304 с.
4. Кульчицька О. В. Організаційно-правові засади здійснення державного контролю у сфері охорони об’єктів права інтелектуальної власності: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07/ Кульчицька О. В. – К., НУБІП України, 2014. – . 201 с.
5. Давыдов П.А. Соотношение субъектов правовой политики и субъектов права/ П.А. Давыдов // Правовая политики и права жизнь. – 2008. – №1. – С. 51–55.
6. Про охорону прав на сорти рослин: Закон України від 21 квітня 1993 року//Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 21. – Ст. 218.
_____________________________
Науковий керівник: Cвітличний Олександр Петрович, доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного та господарського права Національного університету біоресурсів та природокористування України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
