З початком, особливо 2000-х років помітні спроби здійснити історіографічний аналіз окремих питань збройного протистояння українського націоналістичного підпілля, УПА з радянським карально-репресивним режимом на території західноукраїнських земель у післявоєнний період.
У кагорті науковців слід виокремити дослідження Д. Вєдєнєєва, І. Галайчука, С. Демидова, В. Ільницького, А. Кентія, О. Лисенка, Ю. Кульгавець, О. Ленартовича, А. Малка, І. Мищака, О. Сухого, Ю. Сороку, І. Цепенду, В. Ухача [13].
Метою наукової розвідки є проаналізувати висвітлення сучасними вітчизняними істориками боротьби радянських парамілітарних формувань з збройним націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами.
У цілому вітчизняні дослідники в оцінці боротьби ОУН(б) і УПА з радянськими карально-силовими органами виокремлюють наступні узагальнення. По-перше, суб’єкти національно-визвольного руху виступали для сталінського режиму потужним дестабілізуючим чинником [5, с. 39], суттєво перешкоджаючи здійсненню форсованих соціалістичних перетворень та відволікали суттєві людські, матеріальні та військові ресурси. Оголосивши українському самостійницькому рухові відкриту війну, тоталітарний режим застосував цілий комплекс військово-політичних, правових, економічних, соціальних та ідеологічних заходів [5, с. 39]. Використаний силовими структурами маховик карального інструментарію лавиноподібно захопив місцеве населення, яке опинилося в лещатах своєрідного заручництва у смертельному протистоянні обох сторін. По-друге, прагнучи радянізувати західноукраїнські землі тоталітарний режим цілковито ігнорував (і це незважаючи на «досвід» першої радянизації у 1939 – середині 1941 років – В.У.) багатовіковий специфічний історично сформований життєвий уклад населення західноукраїнського регіону [2, с. 212], усталені місцеві звичаї та традиції [3, с. 230]. Концептуальними видаються міркування дослідниці Ю. Кульгавець, яка у власному історико-правовому дослідженні особливостей діяльності органів внутрішніх справ у західних областях проти збройного підпілля, об’єктивно наголошує, що в радянській державі (на базі марксистсько-ленінської теорії) «було створено жорстокий механізм організації суспільства за ознакою класової приналежності з позицій «свій-чужий». Причому класова належність стала прямо впливати на правове становище індивіда і ступінь кримінального покарання обвинуваченого. Украй заполітизоване суспільство породжувало і заполітизоване право, відмінною рисою якого був класовий підхід до визначення принципів і видів системи покарань» [8, с. 12]. По-третє, з другої половини 1940-х років сталінський режим оголосив націоналістичному підпіллю та повстанським відділам широкомасштабну війну [6, с. 140], використовуючи різні форми і методи боротьби [3, с. 230]. Зокрема використовувалися регулярні частини Червоної армії, збройні загони НКВС, спецслужби, так звані «яструбки» [6, с. 140], а з 1946-1947 років більш «витонченіші» методи боротьби: спецзасоби [1, с. 241-149], агентурно-бойові групи [9, с. 76-84], компрометації перед підпіллям окремих членів, створення легендованих проводів.
Прикметною особливістю останнього десятиріччя є помітне зростання наукового зацікавлення істориків до функціонування радянських парамілітарних формувань у їх боротьбі з повстанським відділами, запіллям. Діяльності винищувальних батальйонів та груп охорони громадського порядку присвятили спеціальні дослідження історики О. Безносюк, М. Галів, В. Ільницький, Х. Кульгавець, С. Макарчук, В. Сергійчук, Г. Стародубець, Р. Шляхтич [4]. Оцінюючи їхню діяльність та роль у боротьбі із структурами українського національно-визвольного руху історики доходять наступних узагальнень.
По-перше, сталінський режим ініціював створення парамілітарних формувань з мешканців Західної України з метою розколу та підриву з середини повстанського запілля [10, с. 176], що зрештою не було ноу-хау в арсеналі засобів ворогів української державності [12, с. 2].
По-друге, винищувальні батальйони та групи самоохорони були унормовані як спеціальні воєнізовані підрозділи з підпорядкуванням органам внутрішніх справ [7, с. 381] і відігравали роль допомоги карально-силовим структурам радянського режиму у налагодженні їх повноцінної діяльності в західноукраїнському регіоні [7, с. 38] та були допоміжною збройною силою комуністичної влади у боротьбі з самостійницьким рухом [10, с. 176].
По-третє, далеко не завжди з ідеологічних переконань, члени парамілітарних формувань фактично були втягнуті в братовбивчу війну [7, с. 381] і водночас були уже звичним для тоталітарного режиму ідеологічно-пропагандивним кроком, що мав показати як власній людності, так і світовій громадськості «активну» участь місцевих жителів у боротьбі проти «українсько-німецьких націоналістів», «звести боротьбу ОУН(б) і УПА до протистояння з кримінальними бандами» [14, с. 20] довести ідеологічну спорідненість українських націоналістів з німецькими нацистами [15, с. 94]. Історики наголошують як на силових (особливо на піку антирадянської збройної боротьби – 1944 – перш. пол. 1945 рр.) так і на добровільних методах залучення до лав парамілітарних формувань. Головним чином їх учасниками було місцеве населення та поляки (особливо в 1944 р.) в місцях їх компактного проживання [10, с. 176-177]. Як зазначає Г. Стародубець, попри намагання комуністичної влади надати парамілітарних формуванням «українського» обличчя, місцеве населення все ж розглядало їх як один із системи репресивних інструментів сталінського режиму, а отже – «чужих» [11, с. 73]. В цілому, історики об’єктивно наголошують, що комуністична влада і використана нею для боротьби у українським національно-визвольним рухом, система заходів репресивної системи в більшості випадків суперечила чинному міжнародному праву та морально-етичним засадам.
У контексті спротиву системним заходам радянської влади і її карально-силових структур, вітчизняні історики суголосні в тому, що в умовах непримиренного, жорстокого протиборства ОУН(б) та УПА зуміли провести не тільки структурну, але й ідейно-політичну реорганізацію з врахуванням реалій визвольної боротьби [3, с. 230], що було одним із ключових факторів у подальшій майже десятирічній нерівній боротьбі з комуністичним режимом.
Таким чином, в сучасній українській історіографії усталилася позиція, за якою масовий характер непримиренного збройного протиборства карально-силових структур радянської влади з суб’єктами українського національно-визвольного руху з використанням практично необмеженого арсеналу форм і методів взаємопоборювання був спричинений складним переплетінням глибинних причин: небажанням політичного істеблішменту СРСР розглянути питання про надання реального суверенітету суб’єктам федерації; форсованими методами проведення системи заходів «другої» радянизації, що протирічило впродовж століть сформованим духовно-культурним, політичним, соціально-економічним особливостям життєвого укладу населення регіону; прагненням сталінського керівництва якнайшвидше зарепрезентувати в очах світової громадськості привабливу картинку масової підтримки населенням західноукраїнських земель модернізаційних змін, а отже і переваг соціалістичного укладу життя; формування військово-політичного біполярного післявоєнного світу.
Література:
1. Антонюк Я. М. Застосування спецпрепаратів і оперативної техніки НКВС-НКДБ-МВС-МДБ в антиповстанських операціях на Волині (1944-1954 рр.) // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л. Українки. Серія. Історичні науки. – 2009. - № 13 – С. 241-249.
2. Вєдєнєєв Д. В. Організація, тактика й методи дій радянських оперативно-військових сил у протиборстві з національно-визвольним рухом в Західній Україні (1945-1950-ті рр.) // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2010. – Вип. 16. – С. 212.
3. Ільницький В. І. Боротьба радянської репресивно-каральної системи проти українського визвольного руху в Дрогобицькій області в 1948-1949 рр. // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л. Українки. Серія: Історичні науки. – 2009. - № 13. – С. 230.
4. Ільницький В. Створення та діяльність у західних областях УРСР радянських парамілітарних формувань (1944-1954 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2011. - № 2(37). – С. 47-82; Кульгавець Х. Ю. Винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку у боротьбі із націоналістичним підпіллям у західних областях УРСР (1944-1950 рр.) // Форум права. – 2009. - № 3. – С. 373-381 та ін.
5. Зубченко С. П. Заходи боротьби радянської влади з опозиційними національними рухами на звільнених від окупації територіях (1944-1945 рр.) // Гілея: науковий вісник. Зб. наук. праць. – 2015. – Вип. 103(12). – С. 36-40.
6. Зброжко О. М. Каральні акції комуністичного режиму проти підпільно-повстанського руху ОУН та УПА на західноукраїнських землях другої половини 1940-х років // Гілея: науковий вісник. Зб. наук. праць. – 2012. – Вип. 59(4). – С. 140.
7. Кульгавець Х. Ю. Винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку у боротьбі із націоналістичним підпіллям у західних областях УРСР (1944-1950 рр.) // Форум права. – 2009. - № 3. – С. 381.
8. Кульгавець Х. Ю. Діяльність органів внутрішніх справ у західних областях Української РСР проти збройного підпілля в 1944-1950 рр.: історико-правове дослідження: автореф. дис… к.ю.н. / Х. Ю. Кульгавець; Національний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2012. – С. 15-16.
9. Патриляк І. Діяльність агентурно-бойової групи «Форт» як приклад боротьби радянських органів держбезпеки зі збройним підпіллям ОУН у повоєнний час // Воєнно-історичний меридіан. Електронний науковий журнал. – 2014. – № 2(4). – С. 76-84.
10. Стародубець Г. Радянські парамілітарні формування у боротьбі з оунівським підпіллям у західних областях України // Наукові записки національного університету «Острозька академія». Історичні науки. – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2010. – Вип. 16. – С. 176.
11. Стародубець Г. Винищувальні батальйони у західних областях України в 1944-1946 рр.: «свої» чи «чужі»? // Новітня доба. – 2013. – Вип. 1. – С. 73.
12. Сергійчук В. Самі себе звоювали. Діяльність винищувальних батальйонів проти українського національно-визвольного руху. – Київ: Українська видавнича спілка, 2003. – С. 2.
13. Ухач В. З. «Велика блокада»: карально-силові заходи радянського тоталітарного режиму проти суб’єктів українського національно-визвольного руху (сучасна українська історіографія) / URL: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=2332; його ж. Боротьба Української повстанської армії за Самостійну Українську державу / URL: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=2296; Державотворча діяльність УПА: інституційний та джерелознавчий аспекти / URL: http://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1782%3A280218-18&catid=203%3A1-0218&Itemid=252&lang=en та ін.
14. Шляхтич Р. Парамілітарні формування у боротьбі проти ОУН(б) та УПА у повоєнний час на території Західної України // Історія в школі: науково-методичний журнал для вчителів. – 2009. - № 5/6. – С. 20.
15. Шайкан В.О. Засоби боротьби радянської влади проти ОУН на завершальному етапі Великої вітчизняної війни // Наукові праці істор. фак-ту Запорізького національного університету. Зб. наук. праць. – 2011. – Вип. 30. – С. 94.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
