:: LEX :: ПРОТИБОРСТВО РАДЯНСЬКИЙ СПЕЦСЛУЖБ ТА НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ В УМОВАХ ПЕРШОЇ РАДЯНИЗАЦІЇ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО КРАЮ (ВИБРАНІ АСПЕКТИ): ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СУЧАСНИХ ІСТОРИКІВ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 35)

Термін подання матеріалів

16 вересня 2021

До початку конференції залишилось днів 0


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ПРОТИБОРСТВО РАДЯНСЬКИЙ СПЕЦСЛУЖБ ТА НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ В УМОВАХ ПЕРШОЇ РАДЯНИЗАЦІЇ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО КРАЮ (ВИБРАНІ АСПЕКТИ): ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СУЧАСНИХ ІСТОРИКІВ
 
06.03.2019 12:17
Автор: Ухач Василь Зіновійович, кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Секція 8. Історія становлення української державності]

У наукових дослідженнях історики наголошують на кардинальних змінах у геополітичній конфігурації у Центрально-Східній Європі у зв’язку з німецько-польською війною, що з одного боку, здетонували необхідність внесення політичним проводом націоналістичного руху змін у стратегію і тактичні кроки боротьби, а з іншого перед українськими націоналістами відкривався практично невідомий раніше фронт антирадянської боротьби [1, с. 23]. В історичних працях переважна більшість науковців зайняла позицію, що зустріч із комуністичним режимом та реаліями підрадянської дійсності (у контексті реалізації складових «першої» радянизації – В.У.) не стала для ОУН смертельною [2, с 306], незважаючи на вже грудневу 1939 року першу хвилю серйозних організаційних втрат, завданих карально-силовими органами сталінського режиму [3, с. 84]. Органам НКВС стала у «добрій» нагоді залишена значна частина архівів польської поліції, судові рішення, які містили дані про членську мережу націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях. Історики підкреслюють, що незважаючи на вагомі втрати понесені оунівською організацією [4, с. 192-193], завдяки системі глибокого підпілля, ОУН залишалася єдиною силою, яка незважаючи на реалізацію комуністичним режимом практики жорсткої уніфікації політичної системи та маховик масових репресій [5, 113], продовжувала діяти і вести антирадянську боротьбу, а після кожної нової хвилі ударів по організації, доволі швидко відбудовувала організаційні структури і поповнювала членські кадри, що свідчило про вагому електоральну підтримку націоналістичного руху у Західній Україні.

На думку І. Патриляка оунівцям не безуспішно вдалося інфільтрувати власні кадри у низові радянські державні органи, в окремих регіонах контролювати «комсомольські» організації, які складалися з Юнацтва ОУН [6]. Звісно такі процеси були можливі в початкові місяці з початку «першої» радянизації західних областей і в значній мірі пов’язувалися з безпорадністю прибулих зі сходу партійно-державних функціонерів, організаційним становленням структур репресивних органів. Історики – І. Андрухів, В. Баран, В. Токарський, І. Гаврилів, А. Кентій, І. Патриляк вцілому виокремлюють три хвилі чекістсько-військових операцій спрямованих на ліквідацію націоналістичного підпілля та відвернення загрози організації оунівцями антирадянського збройного повстання: 1) грудень 1939 року; 2) березень 1940 року; 3) кінець 1940 – весна 1941 років. Історики об’єктивно наголошують, що радянський тоталітарний режим і його силові карально-репресивні органи широко імплементувати на теренах західних областей УРСР «облюблені», та «витончені», апробовані на Великій Україні системні методи боротьби – арешти, показові судові процеси з масовим смертельними вироками («Процес 59-ти» у Львові, судові процеси у Дрогобичі над 60 – 7 травня та 39 – 12-13 травня 1941 року оунівцями [1, с. 24-25]), фізичні тортури, агентурна робота, компрометація та фізична ліквідація очільників підпілля [7, с. 14], сімейне заручництво, яке було «… цілеспрямованою та продуманою державною політикою, складовою політичного терору, спрямованого на тотальне упокорення всього суспільства» [8, с. 425]. Водночас, в наукових публікаціях у питанні кількості заарештованих у приналежності до націоналістичного підпілля, спостерігається різнобій в оцінках. Так І. Андрухів та П. Камінський, вказуючи на радянські джерела (хоча вказують на джерела ОУН – В.У.) зазначають: «… з грудня 1939 – по січень 1941 року на теренах Західної України органами НКВС було арештовано майже 35 тис. членів і симпатиків ОУН» [9, с. 24]. Уважаємо такі дані завищеними, самі ж оунівці окреслювали власні втрати на рівні 5 тис. арештованих і 700 тис. загиблими у збройних сутичках [7, с. 14].

І. Патриляк, М. Боровик підсумовуючи чергову зимову 1940-1941 років хвилю ударів радянських спецслужб по мережі націоналістичного підпілля наголошують, що їх вістря було спрямоване проти Львівської, Станіславської, Дрогобицької обласних і Володимиро-Волинської окружної організацій [2, с. 311]. Слід наголосити, що лише в окремих наукових публікаціях (І. Андрухіва, І. Патриляка)наголошується, що кожна чергова хвиля оперативних дій та репресивних заходів силових структур ознаменовувалася ліквідацією чергового крайового штабу повстання [3, с. 86]. Черговий провал планів організаторів антирадянського повстання спричинив появу наказу революційної ОУН про перекидання на терени Генерального губернаторства насамперед тих кадрів, які перебували в полі зору радянських карально-силових органів [3, с. 86]. Вітчизняні історики акцентують увагу на тому, що перехід кадрів в німецьку окупаційну зону наприкінці 1940 року, чергова реанімація крайової організаційної мережі націоналістичного підпілля та нова хвиля «експорту» провідних діячів ОУН(б) з Генерального губернаторства весною 1941 року, були тими чинниками, які стимулювали сталінський режим вдатися до масових депортацій [3, с. 86], які були унормовані рішеннями вищих союзних та республіканських радянсько-партійних органів влади та НКВС [10, с. 30], і, на думку республіканських очільників, вважалися одним з найдієвіших заходів у здобутті перемоги над націоналістичним підпіллям [6]. 

Проблематика масових депортацій населення західних областей УРСР у період осені 1939 – літа 1941 років є добротно опрацьована у вітчизняній історіографії. Прикметною особливістю наукових праць (виокремимо дослідження І. Андрухіва, П. Кам’янського, О. Андрухіва, В. Барана, В. Токарського, Т. Вронської, Т. Гуменюк, П. Гуцала, О. Бажана, І. Гавриліва, Т. Дем’янчука, Ю. Киричука, І. Кобриновича, Т. Самсонюк, В. Стефаніва є акцентування уваги їх авторами на тому, що вістря масових репресій, складовою яких були і депортації, спрямовувалося проти націоналістичного підпілля.

На думку О. Андрухіва «депортація проявлялася у трьох формах: вислання на спецпоселення; вислання у виправно-трудові табори; виселення у заслання в спеціально визначені райони. Депортації були водночас і своєрідною формою заручництва, оскільки за злочини, скоєні так званими «націоналістами», «зрадниками батьківщини», доводилося відповідати і членам їх сімей, зокрема й неповнолітнім дітям» [10, с. 30]. Як засіб упокорення та радянізації Західної України у 1939-1941 роках розглядає депортації Т. Вронська [8, с. 247]. Київська дослідниця резюмує: «Масові позасудові репресії спрямовані на те, щоб примусити людей відчути нікчемність життя та свободи перед необмеженою владою тоталітарного режиму. Їх неминучість породила фаталізм і пасивність у суспільстві» [8, с. 431]. Аналізуючи національне питання в радянській політичній тактиці і стратегії у переддень Другої світової війни О. Лисенко зазначає: «Гармонізація міжнаціональних відносин, нівелювання соціально-економічних і культурно-побутових відмінностей етносів вважалися підосновою нейтралізації регіонального та національного сепаратизму. Ця життєво важлива для радянської влади мета досягалася завдяки комбінації широкого спектру методів: від розрахованих на роки програм соціально-економічної та культурної модернізації етносів – до блискавичних превентивних репресивно-силових акцій» [11, с. 354].

Традиційно поліфонічними є підходи науковців до підрахунку чисельності депортованих за перший період радянізації західних областей УРСР: 300 тис осіб (згідно Звіту робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА) [12], 10% депортованих, близько 60 тис. заарештованих, понад 50 тисяч розстріляних та замордованих (І. Гаврилів) [13, с. 340], близько 313-325 тис. чол. (В. Стефанів) [14, с. 340].

Таким чином, Провід націоналістичного руху прагнув скористатися черговим перекроюванням європейської карти і зреалізувати свою стратегічну і незмінну мету – здобути Українську самостійну соборну державу. Українськими націоналістами повстання розглядалося як необхідний крок на шляху здобуття незалежності України. Попри численні «зачистки» населення у західних областях УРСР каральними органами, депортації, що мали на меті підірвати соціальну опору націоналістичного підпілля в регіоні, їм все ж не вдалося паралізувати діяльність українських націоналістів як в краю, так і за кордоном. Боротьба організованих структур націоналістичного підпілля засвідчила про здатність руху до регенерації, свідчила про набуття вкрай важливого практичного досвіду, пристойно сформованої як для підпілля розвідки і контррозвідки, поважну електоральну базу та привабливість (насамперед для західноукраїнської людності – В.У.) націоналістичних ідейно-програмових постулатів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Патриляк І. К. Діяльність ОУН, спрямована на підготовку збройного повстання в західних областях УРСР (жовтень 1939 – червень 1941) // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. 2004. № 74/76. С. 23. 

2. Патриляк І. К., Боровик М. А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2010. С. 306, 312.

3. Андрухів І. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 – грудень 1940 рр.) // Галичина. 2001. № 7. С. 84, 86. 

4. Баран В. К., Токарський В. В. «Зачистка»: політичні репресії в західних областях України у 1939-1941 рр. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014. С. 192-193.

5. Патриляк І. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // УІЖ. 2004. № 4. С. 113.

6. Патриляк І. Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух в 1939-1944 рр.: структура, чисельність, діяльність. URL: http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/dopovid_ivana_patrilyaka.pdf (дата звернення 02.03.2019 р.).

7. Гривул Т. Д. Військово-політична діяльність Організації українських націоналістів на території західних областей України (вересень 1939 – червень 1941 рр.): автореф. дис. ... канд. істор. наук: спеціальність 20.02.22. – військова історія. Львів. 2010. С. 14.

8. Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництва у каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.): Наукове видання. Київ: Темпора, 2013. С. 247, 425, 431.

9. Андрухів І. О., Кам’янський П. Є. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-х - 50-х роках XX ст. Історико-політологічний аналіз. Івано-Франківськ: Нова зоря, 2005. С. 24.

10. Андрухів О. І. Репресії на території західних областей України в 1939-1941 роках (історико-правовий аспект) // Часопис Київського університету права. 2011. № 1. С. 30.

11. Національне питання в Україні XX – поч. XXI ст.: історичні нариси / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Даниленко та ін.]. Київ: Ніка-Центр, 2012. С. 354.

12. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939-1941 рр. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). URL: http:// www.poshuk-lviv.org.ua/press/oun-upa.htm#zmist (дата звернення 22.02.2019 р.).

13. Гаврилів І. Західна Україна у 1921-1941 роках: нарис історії боротьби за державність: монографія. Львів: В-во «Львівська політехніка», 2012. С. 340.

14. Стефанів В. Депортаційні акції радянського тоталітарного режиму в окупованих західних областях України 1939-1944 рр. В кн.: Геноцид України в XX ст.: Україна під окупаційними режимами: історія і наслідки: мат-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (Львів, 25-26 вересня 2011 р): [редкол.: Л. Сеник ... [та ін.].; Інститут літературних студій Львівського національного університету імені Івана Франка ...[та ін.]. Львів: Добрий друк, 2013. С. 340.



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
05.03.2019 13:04
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941-1944)
05.03.2019 12:06




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше