Інститут усиновлення міцно ввійшов у життя нашого суспільства і є, у певному сенсі, мірилом гуманності будь-якого суспільства і держави. Цей інститут має багату і цікаву історію, яка бере витоки з найдавніших часів. Норми про усиновлення було закріплено у законах Хаммурапі, праві Стародавнього Риму тощо. Особливого інтересу набуває усиновлення дітей іноземцями. Якщо у середині 40-х рр. XX ст. мали місце лише поодинокі випадки такого усиновлення, то на кінець 80-х рр. таке усиновлення стало у більшості держав світу звичайною практикою. У цей період починає широко використовуватися термін «міжнародне усиновлення», що раніше об’єднував окремі поняття «усиновлення дітей-іноземців» і «усиновлення дітей іноземцями» [4, c. 137].
Поняття «міжнародне усиновлення» досліджувалося різними науковцями-правниками, зокрема, в сучасній правовій літературі існує значна кількість пропозицій щодо визначення поняття «міжнародне усиновлення», передусім у працях таких науковців, як Л. П. Ануфрієва, В. Г. Храбскова, I. К. Городецька, В. А. Рясенцева, Г. К. Матвєєва та інших вчених.
Досліджуючи правові аспекти проблем усиновлення дітей необхідно виходити з того, що правове регулювання усиновлення дітей відображає політику держави у сфері зміцнення становища дитини-сироти, сім’ї, захисту їх інтересів та підвищення відповідальності за виховання дітей.
Основною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей та створення відповідних сімейних умов виховання. Саме тут усиновлена дитина отримує сім’ю, родину, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване «повне» усиновлення.
У випадку міжнародного усиновлення зачіпаються інтереси декількох осіб, які є громадянами різних держав, або осіб, які проживають на території різних держав. У праві цих держав можуть закріплюватись різні, навіть протилежні погляди на усиновлення [6, c. 35]. Ці розбіжності зумовлюються, насамперед, різними цілями, що поставлені перед інститутом усиновлення у цих державах.
Необхідним доповненням для визначення поняття «міжнародне усиновлення» повинне стати включення в дане поняття основного чинника – юридичного зв’язку даного відношення з декількома правопорядками.
Слід зупинитися на самому терміні «міжнародне усиновлення». Застосування вказаного терміну бачиться дискусійним та викликає деякі сумніви.
По-перше, слово «міжнародний» перекладається як «міжнародний», а в деяких випадках як «міждержавний». Так наприклад, відомим правовим актом, що регламентує міжнародне усиновлення дітей, є Гаазька Конвенція про захист дітей і співробітництво у галузі міждержавного усиновлення (далі – Гаазька Конвенція) (прийнята у 1993 році, але не ратифікована Україною) [2]. Виходячи з перекладу назви Гаазької Конвенції, можна зробити висновок, що дитину усиновляє держава, а не фізична особа, що проживає на території іноземної держави. Не можна, звичайно, стверджувати, що країна, в яку дитина переїздить жити, не має ніякого відношення до даного процесу. Вона надає можливість своїм громадянам ввезти дитину і приймає її в своє громадянство, якщо усиновителі цього бажають, а дитина, що досягла певного віку, не заперечує. Але у будь-якому випадку дитина виховуватиметься і житиме, в першу чергу, в сім’ї, а вже потім у тій або іншій державі. Тому термін «міжнародне усиновлення» як найповніше відповідає значенню вказаних відносин та не суперечить змісту самої Гаазької Конвенції.
По-друге, термін «міжнародний» у більшості випадків ототожнюється зі словами «міждержавний» та «між владний». За допомогою даних понять розкривається значення терміну «міжнародні відносини», який є предметом вивчення в міжнародному публічному праві.
В міжнародному приватному праві термін вживається в значенні, що відносини виникають в умовах транскордонного спілкування, тобто виходять за рамки правової системи якої-небудь однієї держави. Предметом міжнародного приватного права є цивільно-правові, шлюбно-сімейні та трудові відносини, як би «пересаджені» на міжнародний «ґрунт» [1, c. 158].
При такому механічному підході не враховуються складність і своєрідність даних явищ.
У той же час, цивільно-правове коріння відносин, що регулюються міжнародним приватним правом, очевидне, як очевидна і приналежність цих відносин до міжнародного середовища.
Однією з умов встановлення усиновлення є те, що усиновлення можливе тільки на користь дитини, причому особливо треба враховувати цей інтерес, якщо дитина усиновляється іноземними громадянами [3, c. 251].
Кажучи про інтерес дитини, практично всі вчені вказують, що внаслідок неповноліття дитини цей інтерес за неї визначають батьки. Що ж робити у випадку, якщо у дитини їх немає, або вони від неї відмовилися, іншими словами, якщо дитина знаходиться під опікою держави? В цьому випадку саме держава в особі своїх уповноважених органів повинна визначити цей інтерес [5, c. 193]. А оскільки інтересом є належне сімейне виховання, держава повинна прагнути влаштувати долю дитини, нехай навіть в іноземній сім’ї.
Підводячи підсумки, необхідно зазначити, якщо права та обов’язки усиновителів практично тотожні батьківським, то фактичні відносини, що виникають у процесі усиновлення, не завжди нагадують батьківські. У тих випадках, коли дитина вважає усиновителів своїми батьками, їх відносини нічим не відрізняються від родинних. Якщо ж дитина знає про те, що усиновителі не її батьки, фактичні відносини між ними можуть бути дещо іншими. На нашу думку, законодавство повинно, шляхом збереження таємниці усиновлення, забезпечити там, де це можливо, всіх ознак кровноспорідненої сім’ї, а там де відсутність родинного зв’язку очевидна, законодавство не повинно штучно моделювати відносини усиновлення за зразком кровної сім’ї.
Література:
1. Кисіль В. І. Спадкові відносини в сучасному міжнародному приватному праві. Право України. 2013. № 7. С. 154–182.
2. Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення від 29.05.1993 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_365
3. Міжнародне приватне право / за заг. ред. В. М. Гайворонський, В. П. Жушман. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 368 с.
4. Міжнародне приватне право: навч. посіб. / за ред. С. Г. Кузьменка. Київ: Центр учбової літератури, 2010. 316 с.
5. Міжнародне приватне право: підручник / В. А. Бігун, Є. М. Білоусов, І. М. Жуков; за ред. В. П. Жушмана та І. А. Шуміло. Харків: Право, 2015. 320 с.
6. Мережко О. Міжцивілізаційні колізії в міжнародному приватному праві. Юридичний журнал. 2009. № 5. С. 34–36.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
