Конституція України зазначає, що законність, рівність учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода у наданні суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості – є основними засадами судочинства [1].
Відповідно до цих засад у ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що: кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України [2].
Також у ст. 9 Закону України «Прос судоустрій і статус суддів» визначено, що: правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак [2].
Важливою засадою кримінального процесу є принцип змагальності, який має визначати положення суб’єктів процесу, їх права та обов’язки.
Відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, принцип законності визначає такі засади здійснення судового процесу:
1. Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
2. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
3. Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.
4. Повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного обвинувачення у суді здійснюється прокурором. У випадках, передбачених цим Кодексом, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором, а обвинувачення може підтримуватися потерпілим, його представником.
5. Захист здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захисником або законним представником.
6. Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків [3].
Принцип змагальності покладає на сторони обов’язок доводити перед судом обставини, через які виник спір та які мають значення для справедливого вирішення справи. Змагальність сторін є гарантією реалізації принципу всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи та їх захисту. Також вона гарантує додержання законності і справедливості під час винесенні судових рішень [3].
Відповідно до цього, принцип змагальності ґрунтується на забезпеченні надання більш повного матеріалу сторонами судового процесу. Основна функція принципу змагальності – встановлювати об’єктивну істину для більш повного та реального захисту прав людини і громадянина.
На думку, М.С. Строговича: змагальність – це якісний стан кримінального процесу при якому надається можливість сторонам проявити всі свої якості пред’явити фактичні дані суду з метою переконання його у правильності своїх доводів. Дана засада процесу є способом взаємодії процесуально рівних сторін що виконують протилежні функції обвинувачення та захисту під наглядом суду [4, c. 153].
Суд є змаганням двох сторін, неможливо задовольнити вимоги однієї сторони не вислухавши іншої. Потрібно вкорінювати принцип змагальності у свідомість суддів щоб він був непорушним і складав абетку правосуддя без якої не можна зробити і кроку [4, c. 154].
Отже, на нашу думку, саме ці твердження М.С. Строговича, найбільш об’єктивно характеризують принцип змагальності на сучасному етапі його розвитку і функціонуванні.
Відповідно до вище згаданого можна зробити такий висновок: змагальність проявляється в тому, що суд розглядає справу за участю сторін – обвинувачення і захисту. Сторонами судового процесу можуть бути: прокурор, потерпілий, підсудний, захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники, всі вони наділені рівними процесуальними правами, що дає змогу відстоювання перед судом своїх вимог для заперечення вимог і тверджень протилежної сторони [3].
Зміст змагальності характеризуються такими ознаками:
1. Розподіл основних кримінально-процесуальних функцій – обвинувачення, захисту й вирішення справи [3].
Під час кримінального провадження функції обвинувачення захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той же орган чи службову особу. У свою чергу, суд зберігаючи об’єктивність та неупередженість створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та обов’язків [5, c. 94].
Тому функції в кримінальному процесі повинні мати самостійне втілення і не залежати одна від одної. Відповідно, без чіткого розмежування основних функцій в судовому процесі, немає і самого змагального процесу. Порушення функцій кримінального процесу призводить до таких наслідків як: звуження прав і гарантій сторін у кримінальному процесі.
2. Процесуальна рівність, яка полягає у тому, що кожен із учасників кримінального процесу наділений рівними правами й несе обов’язки, які відповідають їх процесуальному становищу [3].
Отже, принцип змагальності може реалізовуватися лише при рівноправності сторін кримінального процесу. Процесуальна рівноправність виникає лише за відповідних умов, якими є: гласність, усність, безпосередність дослідження доказів і доведення своїх позицій сторонами перед судом. Тому, рівність прав означає їх взаємну відповідність та пропорційність, тобто ні одна з сторін не може бути привілейованою порівняно з іншою [5, c. 96].
3. Суд не втручається в процес доказування [3]
Відповідно до цього, суд займає незалежну позицію у судовому процесі, а саме: слідкує за законністю та об’єктивністю процесу доказування, а також важливою його ознакою є те, що він виступає гарантом дотримання конституційних прав. Суд створює всі умови для виконання сторонами своїх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав, забезпечує учасникам процесу рівні можливості для відстоювання та доказування своїх позиції у суді. Тобто суд може виносити рішення, що базуються на свідченнях, які він отримав у ході судового засідання або під час спеціальних судових процедур досудового розслідування [5, c. 101].
Отже, відповідно до наведеного вище, можна зробити такі висновки: принцип змагальності закріплений Конституцією України та Кримінальним процесуальним кодексом України. Він є одним із найважливіших засад здійснення кримінального процесу. Принцип змагальності знаходить свій прояв на всіх стадіях кримінального процесу, щоб встановлювати об’єктивну істину для захисту прав і свобод людини та громадянина. Принцип змагальності ґрунтується на чіткому розмежуванні функцій обвинувачення і захисту. Також найважливішою умовою існування змагальності є те, що суд повинен створювати необхідні умови для виконання сторонами своїх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав, а також забезпечити учасників рівними можливостями відстоювання і доказування своєї позиції у кримінальній справі.
Література:
1. Конституція України від 28.06.1996 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/print1476595485471190.
2. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2.06.2016 р. №1402-VIII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19.
3. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://docs.com/RC1C#!
4. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса / М. С. Строгович. – М., 1968. – Т.1. – С. 153
5. Ісмаілова Л. Б. Процесіуальні та етико-психологічні питання забезпечення рівності сторін в кримінальному судочинстві України / Л. Б. Ісмаілова; Акад. адвокатури України – К., 2007 – 216 с.
Відомо, що третьою гілкою державної влади є судова гілка влади. Тому, вона, як ні яка з інших потребує великої уваги у сфері реформування, чіткого визначення її функцій в державі, та вирішення певних відносин між державою та суспільством. Судова реформа є однією з найголовніших складових сучасного державотворення в Україні. Вона завжди має завдання, щодо створення сильної та авторитетної судової влади, доступності правосуддя, удосконалення судової процедури. Але, проблемою є саме те, що без чіткого аналізу процесу реформування системи судової влади, важко зрозуміти поліпшення ефективності її діяльності по забезпеченню виконання своїх функцій і повноважень.
На одному з перших етапів судової реформи в Україні, яка була схвалена від 28 квітня 1992 року Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України. Необхідність судово-правової реформи була обумовлена і тим, що суди республіки, вся система юстиції і чинне законодавство, яке регулює діяльність правоохоронних органів, переживали глибоку кризу. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом. Судово-правова реформа повинна була привести судову систему, а також всі галузі права у відповідність із соціально-економічними та політичними змінами, що відбулись у суспільстві.
Перший етап передбачав розробку і затвердження Концепції судової реформи Верховною Радою України, створення Комісії Верховної Ради України з судово-правової реформи, а в Міністерстві юстиції України - управління з цього питання, також внесення змін і доповнень до Законів та Кодексів України. Серед найважливіших досягнень початкового етапу реформування судової системи є ухвалення нових базових законів «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року і «Про суддівське самоврядування» від 2 лютого 1994 року. Закон «Про статус суддів» заклав засади для забезпечення незалежності суддів. А саме: встановлення процедури здійснення правосуддя; таємниця судового рішення і заборона її розголошення; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи судді; та інше. Гарантії незалежності судді, в тому числі заходи його правового захисту, матеріального та соціального забезпечення, передбачені Законом «Про статус суддів», не могли бути скасовані чи зменшені. Відтепер суддя не зобов’язаний був давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ. Було запроваджено дисциплінарні покарання у формі догани, та зниження кваліфікаційного класу судді. Отже, концепція реформування судової системи даного періоду, слід відзначити, що внаслідок реалізації окремих положень концепції, Україна отримала децентралізовану систему судів, що складалася з автономних систем загальних та арбітражних судів і Конституційного Суду України.
Другий етап розпочався після ухвалення 1996 року Конституції України, яка змінила положення Концепції, і закінчився з ухваленням 2002 року нового Закону «Про судоустрій України». У червні 1996 року було прийнято Основний Закон держави, в якому було окреслено нову систему судоустрою. Було визначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. У системі судів загальної юрисдикції повинні діяти також апеляційні та місцеві суди. Встановлено, що судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду та суддів, які призначаються вперше строком на п‘ять років. У визначених законом випадках, правосуддя повинно здійснюватися також народними засідателями і присяжними. Утворено Вищу раду юстиції – колегіальний незалежний орган, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу. У 1997 році Україна приєдналася до Конвенції про захист прав людини та основних свобод і, таким чином, визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. Що стосується процесуальних норм, то важливим доробком стала розробка та запровадження нового порядку призначення та обрання суддів, запровадження демократичної системи апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, встановлення судового контролю над законністю затримання та арешту осіб, обмеженням таємниці листування та телефонних розмов. Отже, поглиблення судової реформи відбулося з прийняттям 7 лютого 2002р. нового Закону України “Про судоустрій України”, який набув чинності з 1 червня 2002 р. Закон визначив правові засади судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, установив загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегулював інші питання судоустрою. Відбулося реформування арбітражних судів у спеціалізовані господарські суди. Тому, з прийняттям конституції було впроваждено і відповідні зміни та доробки у сфері судоустрою в Україні, а саме, в Конституції України 1996 р. було закладено основи побудови судової системи України, визначено її побудову за принципами територіальності та спеціалізації.
Третім етапом, на нашу думку, є початок 2003 року, період, коли приміщення судів не відповідали вимогам щодо умов здійснення правосуддя, справи часто розглядаються у кабінетах суддів, а не у залах судових засідань. 16 червня 2003 року Кабінет Міністрів України затвердив розроблену Державною судовою адміністрацією Державну програму організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, а саме: створення належних організаційних, фінансових і матеріально-технічних умов для функціонування судів і суддів, органів суддівського самоврядування; створення системи кадрового забезпечення судової системи, формування висококваліфікованого суддівського корпусу, утворення і запровадження системи професійної підготовки та перепідготовки суддів і працівників апарату судів; інформаційне, нормативно-правове та науковезабезпечення діяльності судової системи; формування і становлення системи адміністративних судів, найголовнішою функцією яких є захист прав громадян, порушених діями або бездіяльністю посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Четвертим етапом ми видіялємо період з 2006 року і по 2010 рік. Цей період характеризувався певними проблемами у сфері судочинства, наприклад, існувала невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, незавершеність реформи процесуального права, перевантаженістю судів, та недостатньою прозорістю їх діяльності. У травні 2006 року була прийнята Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні, якою передбачалось здійснити ряд заходів з метою забезпечення доступності правосуддя, справедливої судової процедури, незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів. Таким чином, 27 грудня 2006 року Президент України подав до Верховної Ради два проекти законів України, які були спрямовані на внесення змін до Законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів». Нові проекти передбачали створення вищих судів цивільної та кримінальної юрисдикції, а також окружних кримінальних судів із розгляду справ, підсудних сьогодні у першій інстанції апеляційним судам загальної юрисдикції. Нова редакція Закону України "Про статус суддів" була спрямована на внесення змін, щодо поліпшення якості кадрового забезпечення суддівського корпусу шляхом запровадження нового порядку добору кандидатів на посади суддів та присвоєння кваліфікаційних класів. У період 2010 року, суди і судді стали залежними від політичної влади, і більш за все від влади Президента. Тобто з’явилося ряд проблем щодо судової влади, до яких входило масове невиконання судових рішень, високий рівень корупції в судах, надмірна завантаженість судів, постійне недофінансування органів судової влади, вплив на суддів. Тому реформа у період 2010 року не допомогла вирішити проблеми, а навпаки – вони загострилися.
П’ятим етапом слід виділити період 2014 року, який мав назву «Революція Гідності». Судова реформа цього періоду намагалася і намагається до сьогодення відновити довіру населення у справедливий суд. Однією з причин ухвалення реформи називалася вимоглива позиція послів «Великої сімки» та Міжнародного валютного фонду. Основні новації двох законів реформи полягають у наступному: Перетворення чотирирівневої судової системи на трирівневу (місцеві/окружні суди; апеляційні суди; новий Верховний Суд); всіх суддів призначатимуть на конкурсній основі; нові кваліфікаційні вимоги до суддів Верховного Суду України; утворення Громадської ради доброчесності; прийняття Закону України «Про утворення Вищого антикорупційного суду» від 21.06.2018 року; створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності; обмеження суддівської недоторканності; утворення Вищої ради правосуддя замість Вищої Ради Юстиції; істотне підвищення суддівської винагороди (зарплати); розширення дисциплінарної відповідальності суддів, кваліфікаційне оцінювання. До того ж, на сьогодні народ відсторонений від участі у здійсненні правосуддя по переважній більшості кримінальних і цивільних справ та у всіх адміністративних справах. З цього виходить, що окрім неорбхідності докорінних змін судової системи та реформування окремих її інститутів, але до того і перегляд засад демократії стосовно того, щоб люди могли вільно приймати участь у судових справах та могли вільно захищати свої права.
Отже, проаналізувавши історію судового реформування, то можна дійти висновку, що, насправді, сам текст не так важливий, як реалізація зазначеного у документах. Проблемою повільного втілення реформ в життя серед головних є низька якість юридичної освіти, і правовий нігілізм у суспільстві загалом. До того ж, однією з небагатьох проблем, стосовно яких громадяни України займають однакову позицію, є їхня оцінка високого рівня корумпованості вітчизняного судочинства. А довіра українського населення до суду залишається вкрай низькою. Іншою проблемою є залежність суддів від представників інших гілок влади. Нажаль, українське правосуддя значною мірою зберегло риси правосуддя радянських часів: воно має яскраво виражений репресивний або каральний характер і керується насамперед інтересами держави, а не інтересами особи чи суспільства. До того, на нашу думку, найбільшою проблемою, і чого дійсно бракує не тільки у сфері правосуддя, так це юридичної, або дисциплінарної вдповідальності суддів за свою неправомірну діяльність. Існуюча система притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, включаючи позбавлення їх права займатися суддівською професією, є вкрай неефективною. У чинному законодавстві не передбачені ефективні механізми очищення судової системи від недобросовісних суддів, швидкого відсторонення від здійснення судочинства тих, хто зловживає своїм становищем.
Література:
1. Постанова Верховної Ради України Про Концепцію судово-правової реформи в Україні від 28.04.1992 № 2296-XII
2. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 року №907
3. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII
4. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР
5. Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 № 3018-III
6. Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки від 16.06.2003 № 907
7. Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року
8. Закон України «Про суддівське самоврядування» від 2 лютого 1994 року
9. Закону України «Про утворення Вищого антикорупційного суду» від 21.06.2018 року № 2470-VIII
__________________________
Науковий керівник: Чукаєва Вероніка Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії держави і права, конституційного права та державного управління Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
