«Тюремный вестник» - щомісячний журнал, що видавався Головним тюремним управлінням Російської імперії з 1893 по 1917 рр. На сторінках журналу, поряд з іншою, можна знайти інформацію щодо діяльності робочих будинків (Р.Б. – авт. скороч.) в зарубіжних країнах. Ми зупинимося на деяких аспектах функціонування цих установ.
Загальна інформація.
Данія. Робочі будинки розглядалися владою як інструмент боротьби з бродяжництвом та жебрацтвом. Перші заклади з’явилися, згідно регламенту суспільної опіки, в Копенгагені (1799 р.) та Одензі (1817 р.). Загальні, для всієї країни, правила переслідування бродяжництва та жебрацтва були визначені законом від 3 березня 1860 р., який передбачав, в якості покарання за згадані «злочини», тюремне ув’язнення з утриманням на хлібі і воді, або заміну його обмеженням волі в Р.Б. на термін до 180 діб. Законом про суспільну опіку від 9 квітня 1891 р. передбачалося, з дозволу міністра юстиції, влаштування не менше одного «работного дома» в кожній окрузі та кожному з міст, що входять до її складу. Як один з видів виправних установ, датські Р.Б. підпорядковувалися відомству міністерства юстиції (закон від 3 березня 1860 р.) та головному тюремному управлінню (з 1887 р.) [2, с. 370-371].
Швейцарія. Заклади з примусовою працею були введені у Бернському кантоні законом від 8 вересня 1848 р., який передбачав рішення суду щодо направлення особи до Р.Б. Пізніше (законом від 24 листопада 1883 р.) ця норма була скасована, прийом до установ відбувався в адміністративному порядку, який характеризувався надмірною забюрократизованістю. Зокрема, з метою спрямування винного в Р.Б., рада громади, де він проживав, подавала відповідну заяву місцевому представнику урядової влади; той, в свою чергу (після допиту, складання протоколу, збору додаткових відомостей) відправляв справу в департамент поліції, звідки вона потрапляла на рішення кантональної ради. Остання визначала термін ув’язнення, після чого рішення, долаючи, у зворотному порядку, ті ж щаблі, поверталося місцевій владі до виконання [1, с. 228, 229].
Не менш складним був шлях потенційного «клієнта» до робочого будинку в Австрії. Законом від 24 травня 1885 р. поліції надавалося право, у визначений термін, вимагати від працездатних осіб, що не були зайняті дозволеним промислом, свідоцтво про наявність чесного заробітку. У разі його відсутності та небажанні працювати, за вироком суду, особа могла бути піддана суворому арешту на термін від 8 діб до 3 місяців. У Відні таких суб’єктів поміщали у влаштований міським управлінням будинок працелюбства, розрахований на 1000 осіб. Якщо людина і тут відмовлялася трудитися, суд міг спрямувати її в робочий будинок на термін від 1,5 до 3-х років. Інформація про винесені вироки доносилася до адміністративної влади на місцях, де спеціальні комісії, з представниками від земств, остаточно вирішували питання щодо ув’язнення у Р.Б. Ці ж комісії раз на місяць, за звітами директора Р.Б. приймали рішення про скорочення терміну утримання для «исправившихся в поведении». Організація робочих будинків, згаданим вище законом, покладалася на земства, які мали своїх представників в державній раді Австрії. У фінансуванні їх брали участь як держава, так і земства. Право вищого надзору за робочими будинками та виправними закладами належало управлінню провінції, в якій вони розташовувалися [1, с. 230].
Китай. У Пекіні функціонувало три «работных дома» (два урядових і один приватний). Урядові Р.Б. різнилися тим, що один був змішаного типу (поєднував функції виправного та благодійного закладу), а інший – виключно пенітенціарного спрямування. Приватний Р.Б. мав риси благодійної установи. Знаходилися Р.Б. у віданні Міністерства внутрішніх справ. Більш докладна інформація в журналі подана щодо Пекінського урядового Р.Б. змішаного типу [3, с. 1185].
Контингент.
Данія. «Клієнтами» Р.Б., згідно згаданих вище нормативних актів, були жебраки, волоцюги та бідняки, які користувалися субсидіями з громадських сум, у випадку порушення ними правил суспільної опіки, в тому числі – пияцтво, сварки, ухилення від виконання запропонованої роботи. Для таких осіб (бідняків) передбачалося утримання в Р.Б. не більше шести місяців. Законами (від 10 квітня 1874 р.) про попередження венеричних захворювань та спостереження за іноземцями та «разъездными прикажчиками (коммивояжерами)» контингент Р.Б. поповнювався за рахунок винних, у передбачених цими законами проступках. Задля обмеження негативного впливу одних «сидельцев» на інших, планувалося роздільне утримання «професійних» волоцюг, жебраків та незаможних; дорослих правопорушників та неповнолітніх. Однак, як свідчать досліджувані матеріали, ця норма була необов’язковою і виконувалася рідко, в першу чергу, з міркувань економії коштів [2, с. 370-373].
Швейцарія. Закон від 24 листопада 1883 р. визначав, що Р.Б. служать для утримання: «а) совершеннолетних, способных к труду, но тунеядцев или ведущих беспутную жизнь; б) несовершеннолетних, испорченной нравственности, или осуждённых». Особливі Р.Б. були влаштовані для неповнолітніх хлопчиків (у Ланддорфі і Трахсенвальді), жінок (у Хіндельбанку) та рецидивістів (у Торнбергу) [1, с. 229-230].
Австрія дещо відрізнялась джерелами формування контингенту Р.Б. Приміром, на сторінках «Тюремного вестника» в інформації по цій країні, згадуються лише особи, що не мали заробітку і не бажали працювати («дармоїди»). Водночас, на відміну від деяких інших досліджуваних країн, тут чітко було визначено заборону на прийняття до Р.Б.: нездатних навіть до легкої праці; божевільних і недоумкуватих; осіб із заразними хворобами (до одужання); вагітних та жінок з немовлятами. Неповнолітніх засуджених дозволялося розміщувати лише у виправних відділеннях Р.Б. (як в Корнейбурзі), або спеціальних виправних закладах (Еггенбург, призначений для дітей обох статей від 8 до 14 років) [1, с.230, 231, 233].
Китай. У Пекінському Р.Б. змішаного типу контингент поділявся на дві групи: злочинців (віком від 18 до 50 років) та бідняків (10 – 35 років, причому переважали в кількості підлітки 12-16 років). Термін обмеження волі у злочинців коливався від декількох місяців до трьох років. Варто зауважити, що зміст матеріалу не дає цілісного уявлення щодо того, за які злочини особи потрапляли до Р.Б. [3, с. 1185, 1194].
Умови утримання. Дисциплінарні санкції.
Данія. Нормативні акти обумовлювали забезпечення ув’язнених Р.Б. всім необхідним для підтримання життя, здоров’я та здатності до праці: помешкання, одяг, харчування (три рази на день), «средства для поддержания опрятности», медична допомога та ліки. Основними приміщеннями були спальні та майстерні, де можна було об’єднувати не більше 20 осіб утримуваних. За порушення внутрішнього розпорядку використовувалися лише дисциплінарні стягнення, застосування тілесного покарання не допускалося [2, с. 372, 374].
Серед дисциплінарних покарань, що практикувалися у Р.Б. Корнейбургу (Австрія) та визначалися директором закладу, поширеним був арешт у світлому, або темному карцері, причому в останньому арештант міг бути прив’язаний до кільця, закріпленого в стіні, так що вимушений був «стоять на носках, с завязанными руками и ногами» [1, с. 233].
Китай. Як ми зауважили вище, в’язні в Р.Б. поділялися на дві групи, різниця між якими полягала, в тому числі, в умовах утримання та дисциплінарних санкціях. Приміром, бідняки та злочинці носили одежу різного кольору, у останніх до неї було прикріплено табличку, на якій було позначено злочин та термін ув’язнення; під час роботи їх оточували вартові. Саме приміщення Р.Б. мало два відділення. Злочинці утримувалися в камерах (на 4-8 осіб), облаштованих ґратами. Що стосується дисциплінарних стягнень, то їх можна охарактеризувати як більш м’які для бідняків (позбавлення їжі) і жорсткі для злочинців (позбавлення їжі, карцер, одягання на шию дошки-ванги) [3, с. 1191, 1194].
Різновиди виправних робіт.
Данія. Праця в датських Р.Б. носила примусовий характер і слугувала покаранням. Особам, які до ув’язнення займалися ремеслами, в Р.Б. намагалися підібрати відповідну роботу у майстернях. Для інших, найбільш придатними заняттями були: «щипка волоса, перьев и пеньки, вязанье чулок, ломка камней и земледельческий труд». Грошова винагорода за працю виплачувалася арештантам лише після звільнення (з дозволу правління Р.Б.), причому рецидивісти отримували її в меншому розмірі, ніж ті, хто опинився в Р.Б. вперше. Під час перебування в установі, в’язні могли за рахунок зароблених коштів купувати тютюн та «мелочные товары» [2, с. 372-374].
У робітничих будинках Бернського кантону Швейцарії праця в’язнів використовувалася, в основному, в сільському господарстві та ремісничих майстернях [1, с. 229-230].
В Р.Б. австрійського Корнейбургу утримувані, окрім традиційних сільськогосподарських та ремісничих робіт, були зайняті у великій пральній установі, обслуговуючи суспільні заклади Відня, в тому числі, пологовий та виховний. Половину заробітної платні ув’язнені могли витрачати на власні потреби; друга половина записувалася у спеціальну книгу і надсилалася місцевим громадам, куди етапом відправлялися в’язні після відбуття покарання [1, с.232, 233].
Китай. Робочий день у Пекінському Р.Б. тривав 8 годин взимку та 10 влітку. Серед робіт переважало ткацтво. Матеріал в журналі не містить інформації відносно оплати робіт та можливості її використання арештантами [3, с. 1192].
Підсумовуючи викладене, доцільно відзначити:
1) Загальною рисою робочих будинків представлених в дослідженні країн, є те, що вони використовувалися владою як засіб боротьби проти жебрацтва, бродяжництва та деяких інших соціальних патологій (пияцтво, проституція, дармоїдство).
2) Частина цих установ носила змішаний характер, поєднуючи в собі каральну (для «злочинців») та благодійну, соціальну (для осіб, що бажали працювати) функції.
3) Певна відмінність полягала в термінах та умовах утримання, дисциплінарних покараннях, видах та оплаті за виконувані виправні роботи.
Література:
1. Буксгевден О. Об устройстве рабочих домов в Германии, Швейцарии и Австрии // Тюремный вестник. – 1897. – №5. – 244 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://starieknigi.info/Zhurnaly/Tyuremnyj_vestnik/Tyuremnyj_vestnik_1897_05.pdf
2. Гоос А. Датские работные дома // Тюремный вестник. – 1896. – №6. – 377 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://starieknigi.info/Zhurnaly/Tyuremnyj_vestnik/Tyuremnyj_vestnik_1896_06.pdf
3. Смирнов С. Работный дом в Пекине // Тюремный вестник. – 1909. – №12. – 1206 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://starieknigi.info/Zhurnaly/Tyuremnyj_vestnik/Tyuremnyj_vestnik_1909_12.pdf
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
