За сучасних умов розвитку господарських (економічних) вiдносин та впливу глобалiзацiї є досить складним питання регулювання вiдносин мiж учасниками на мiжнароднiй аренi у мiжнародному економічному правi. Складнiсть у вирiшеннi питань полягає у рiзному баченнi ситуацiї, в якiй кожна зi сторiн має власнi iнтереси, що не вiдповiдають поглядам iншої сторони, тому не завжди сторони знаходять спiльну мову.
Кожен з учасникiв, виходячи з рiзних поглядiв, обирає найбiльш прийнятну для себе форму вирiшення спору чи конфлiкту. Це можуть бути переговори, посередництво, примирення, арбiтраж, судовий розгляд, звернення до регiональних органiв або угод, а також iнших мирних способiв за своїм вибором, що визначено Статутом ООН.
Згідно з ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітраж - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. Тобто Закон терміни «арбітраж» і «третейський суд» демонструє нам як синоніми [1].
Мiжнародний комерцiйний арбiтраж по своїй сутi є третейським судом. Механiзми його створення та функцiонування в епоху швидких iнтеграцiйних процесiв, що демонструє сучасна економiчна ситуацiя, є необхiдною та об’єктивною умовою забезпечення правового регулювання зовнiшньої господарсько-економiчної дiяльностi [2].
Міжнародний арбітраж є одним із найдієвіших та найвідкритіших способів вирішення господарських (економічних) спорів на міжнародній арені. Діяльність даного органу врегульовує Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року, а також з урахуванням всіх положень про даний арбітраж закріплених міжнародними договорами України.
Цей засiб зарекомендував себе як ефективний iнструмент вирiшення мiждержавних господарсько-економічних спорiв, зокрема досить складних, обтяжених серйозним конфліктним протистоянням сторiн. В останнi десятилiття поширилася практика передбачати арбiтражне врегулювання спорiв як засiб врегулювання можливих спорiв щодо тлумачення та застосування мiжнародних угод. З iншого боку, кiлькiсть звернень до цього засобу помiтно зменшилася [2].
В наш час у порівнянні з державними судами арбітраж має певні переваги й недоліки. Його позитивні риси в основному пов’язані з швидкістю та максимальною прозорістю прийняття рішень [2].
Першим плюсом та перевагою арбітражу є конфідеційність самої процедури. Рішення державних судів в обов’язковому порядку мають бути опубліковані публічно. Це може зашкодити сторонам, особливо якщо вони є суб’єктами господарсько-економічних відносин і дорожать своєї репутацією.
Другим позитивним фактом є те, що всі арбітри є неупередженими і вибираються сторонами на їхній розсуд. Правильним є також те, що арбітром, на відміну від судді може бути не тільки людина з юридичною освітою, але й фахівець з іншої галузі знань [3].
Наступним плюсом арбітражу є його максимальна прозорість процедури. Сторони все до дрібниць можу підібрати самі на свій розсуд: час, місце, кількість арбітрів, їхнє походження та інше.
Також позитивним є те, що рішення арбітражу є остаточними та перегляду і оскарженню не підлягають. Це дуже пришвидшує строки виконання рішення, що позитивно впливає на темп роботи учасників спору.
До переваг арбітражу також належить те, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Дуже важливим є і те, що сторони можуть на власний розсуд і вподобання формувати склад арбітражу, який розглядає і вирішує долю їхньої справи, що сприяє довірі сторін до певних арбітрів і їхньої правової компетентності як фахівців у галузі знань [3].
Провадження в міжнародному комерційному арбітражі також може передбачати певну можливість узгодити взаємозрозумілу мову самого провадження.
Але не дивлячись на багато плюсів арбітражного розгляду, є й трохи мінусів.
Одним із найважливіших мінусів розгляду справ арбітражем є те, що арбітраж ніколи не дає мотиви прийнятого ним рішення. Тільки за клопотанням сторін арбітраж може вказати підстави, на яких він покладався під час винесення свого рішення [3].
Також кожна країна може певні види спорів визнати неарбітрабельними, тобто такі, які не підлягають розгляду арбітражем.
Ще одним із важливих мінусів є те, що до третейського розгляду не можуть залучатись треті особи.
Незважаючи на велику кількість мінусів протягом останніх декілька років багато держав почали активно розвивати арбітраж у своїх юрисдикціях та певним чином вдосконалювати своє арбітражне законодавство, тому що це дає багато переваг для місцевих арбітражних спільнот. Звісно що, наша країна не стоїть осторонь цих процесів теж працює над реформами у даній сфері [3].
Отже, можна підсумувати, що арбiтражне вирiшення спорiв у сферi зовнiшньоекономiчної дiяльностi є унiверсальним способом розгляду конфлiктних справ, який дозволяє уникнути формалiзму та конфронтацiї, забезпечуючи при цьому необхiдну мобiльнiсть та конфiденцiйнiсть, що є дуже важливими у сферi господарювання.
З огляду на вищесказане, можна зробити висновок, що розгляд господарських спорів з економічним складником таким органом як міжнародний арбітраж на даний момент є і буде найдієвішим засобом вирішення спорів на міжнародній арені між зацікавленими сторонами у міжнародній господарській економічній діяльності, який вміщає в себе багато показників таких як: швидкість, зручність, зрозумілість, прозорість, конфіденційність, ефективність, а також можливість виконання рішення даного органу в країнах місцезнаходження юридичних осіб чи їхніх грошових та інших активів.
Література:
1. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» з останніми змінами від 15.12.2017 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 25, ст.198.
2. Рябенко С.Л. Третейське судочинство як альтернативна юрисдикційна форма захисту прав суб’єктів господарювання // Часопис Київського університету права. – 2012. - №2.-С.364.
3. Хрімлі О. Міжнародний комерційний арбітаж: теоретико-правові питання функціонування інституту // Юридична Україна. - 2016. - №8. - С.24-28.
______________________
Науковий керівник: Шевчук Оксана Романівна, кандидат юридичних наук, доцент, Тернопільський національний економічний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
