:: LEX :: ЧАСОВІ АСПЕКТИ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОВОГО РІШЕННЯ. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПІДХІД
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 35)

Термін подання матеріалів

16 вересня 2021

До початку конференції залишилось днів 0


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ЧАСОВІ АСПЕКТИ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОВОГО РІШЕННЯ. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПІДХІД
 
27.02.2020 11:23
Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу
[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Темпоральні порушення прав людини при розгляді справи мають місце при розгляді справ у судах. Особливо викликає занепокоєння практика поновлення пропущеного без поважних причин строку вчинення відповідних процесуальних дій: надання доказів, апеляційне оскарження тощо. Це неправомірно подовжує процес і порушує принцип правової визначеності та право особи на своєчасний захист свого права. Звісно, питання відновлення пропущеного процесуального строку за правовою позицією ЄСПЛ є компетенцією національних судів і відноситься до їхніх дискреційних повноважень. Скажімо, загально прийнятною є така правова підстава поновлення строку, як неповідомлення учасника процесу про прийняте у відношенні нього судове рішення. Але навіть у цьому разі судовий розсуд не є безмежним. Має враховуватися та обставина, що сторони в розумні періоди мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження [1, п. 27].

Тож, подібні порушення темпоральних чинників справедливого судочинства визнаються такими, що суперечать основним правилам ст. 6 Конвенції про захист прав людини. Так, український місцевий суд задовольнив клопотання юридичної особи про поновлення строку для подання апеляції, яку було подано через два роки після проголошення рішення. У якості поважності причин на оскарження апелянт вказував, що до цього часу він не міг сплатити судовий збір згідно з законодавством. Аналізуючи дану справу, ЄСПЛ вказав, що зазначена підстава не може бути кваліфікована як поважна. Адже товариство не стверджувало про відсутність коштів, а наполегало на відсутності вільних коштів для сплати збору. Більше того, немає свідчень того, що товариство коли-небудь зверталося із проханням відстрочити чи розстрочити сплату, що воно могло б зробити відповідно до національного законодавства. У такій ситуації, надаючи дозвіл товариству подати повторну апеляційну скаргу зі спливом значного проміжку часу та після початку виконання рішення суду на підставах, які, на думку Євросуду, мали на меті не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи, національні суди порушили принцип юридичної визначеності та «право на суд» заявника, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції» [2, п. 42]. Отже було порушення Конвенції. 

Іноді темпоральне правопорушення безпосередньо пов’язане з невиправданим відхиленням від процедури, яка передбачена національним законодавством. Скажімо, згідно зі статтею 6 Конвенції виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду, завершальною стадією судового провадження. У зв’язку із цим під час розгляду питань про відстрочку, розстрочку, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, а також під час розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби судам необхідно дотримуватися вимог Конвенції щодо виконання судового рішення упродовж розумного строку. У тому числі щодо обґрунтованості відновлення процесуальних строків на оскарження рішення. 

Прикладом може слугувати справа Європейського суду з прав людини «Diya 97 v. Ukraine» [3], в якій предметом оскарження були дії державного виконавця щодо передачі нерухомого майна на реалізацію третій особі. Вищий господарський суд України виніс постанову, якою визнав незаконними дії державної виконавчої служби, а Верховний Суд України залишив цю постанову без змін. Через певний час вказана третя особа подала касаційну скаргу на дану постанову. Він просив поновити йому строк на касаційне оскарження, оскільки не знав про існування відповідного провадження. ВСУ, вважаючи скаргу обґрунтованою, відновив провадження та в новому процесі встановив, що справа не підлягає розгляду в господарських судах, скасував постанову ВГСУ та закрив провадження у справі.

Європейський суд, вивчивши матеріали, зауважив, що касаційна скарга особи, яка не була стороною по справі, була допущена ВСУ до розгляду без законних на те підстав, бо згідно з господарським процесуальним законодавством у третьої особи не було права на каргу. Хоч результат розгляду справи безпосередньо стосувався прав цієї особи і скаргу було подано менше ніж за два місяці після завершення її розгляду, ВСУ діяв всупереч чітким процесуальним нормам. Це призвело до практичного нівелювння результату завершеного судового провадження, що не відповідало принципу правової певності та спричинило порушення статті 6 § 1 Конвенції. Для запобігання подібним рішенням європейської судової інституції національні суди мають напрацювати адекватну систему оцінки поважності підстав для на оскарження, включаючи поновлення строків, аби не припускатися неправомірного втручання у принцип res judicata.

Будь-які процесуальні строки, що встановлюються законодавством або судом, повинні відповідати принципу розумності. Розумним слід вважати строк, який є об’єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. Тому необхідно усувати випадки несвоєчасного реагування правозастосовних органів на перебіг справи, адже це тягне безпідставне затягування процесу. В даному контексті особливо показовими є випадки, коли національні суди взагалі ніяким чином не відповідали на скарги заявників. До прикладу, у справі Плахтєєв і Плахтєєва проти України [4], що розглядалася ЄСПЛ, заявники звернулись з позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконною конфіскацією їх автомобіля та вантажу, до двох органів влади – місцевого суду та органу податкової служби. Апеляційний суд, до якого був спрямований цей позов, відмовив у його розгляді, посилаючись на те, що місцевий суд мав імунітет від судового переслідування. Проте, заявники так і не отримали ніякої відповіді на частину позову, яка стосувалась їх позову до органу податкової служби. Таким чином у справі Суд встановив порушення права на доступ до суду, що спричинило недотримання конвенційної вимоги про своєчасність правосуддя. Отже доступ до суду включає не лише можливість подати заяву до суду. Йому кореспондує обов’язок суду розглянути справу по суті з винесенням остаточного рішення по справі, яке підлягає обов’язковому виконанню. Виконання в розумний термін також є невід’ємною частиною права на доступ до суду. 

Також для дотримання принципу темпоральної визначеності правозастосування досить важливим є врахування того факту, що судове рішення, винесене щодо учасників певної справи на підставі існуючих положень суддівської практики, викликає відповідні очікування щодо подальшого прийняття рішень в аналогічних ситуаціях у майбутньому. Зміна підходу до розв’язання певних питань поворотним судовим рішенням унеможливлює передбачення результату правозастосування, а тому ставить під загрозу зазначені принципи права [5]. В даному випадку мова йде про однозначність застосування так званих судових правоположень. В часовому вимірі це стосується неможливості зворотного в часі застосування норм, які втратили чинність. У контексті розглядуваних питань вирішальним моментом виступає одна з основних вимог принципу правової певності – остаточність судового рішення (res judicata). Вона зумовлює встановлені правила дії в часі судових правоположень, обмежуючи їх у можливості впливати на вже винесені остаточні судові рішення. Такий підхід достатньо поширений у світовій практиці. Як зазначає С. В. Шевчук, в європейських державах існують правила, що забороняють або до певної міри обмежують дію на винесені судові рішення нового тлумачення, що в тому числі стало підставою для визнання нечинною певної норми. За загальним принципом, суддівське тлумачення, як і застосування, діє наперед [6, c. 272-273].

Таким чином, мусимо зазначити, що наразі найбільш проблемними сферами у забезпеченні права на доступ до правосуддя залишаються недодержання розумних строків розгляду справ та невиконання судових рішень. Саме в цій царині Європейський суд з прав людини встановлює найбільше фактів порушень конвенційних приписів в Україні. Вказані порушення суттєво зменшують ефективність правосуддя, навіть у разі винесення справедливого та чесного, але не своєчасного рішення. Відсутність відповідних юридичних гарантій становить ве¬лику небезпеку для принципу темпоральної правової визначеності. Суттєвим гальмом є неоднакове застосування одних і тих самих норм: різне, несхоже тлумачення, розуміння точного змісту закону. Нагальною залишається потреба у тому, щоб судді усвідомлювали особисту відповідальність за своєчасний розгляд справ, не допускали фактів відмови у доступі до правосуддя, вживати всіх необхідних заходів з метою неухильного дотримання принципу публічності неупередженості і безсторонності. 

Література:

1. Рішення ЄСПЛ від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», заява № 8371/02. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/974_256.

2. Рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/974_434.

3. Рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97 проти України», заява №  19164/04, URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/974_932

4. Рішення ЄСПЛ від 12 березня 2009 року, остаточне від 12 червня 2009 року у справі «Плахтєєв і Плахтєєва проти України», заява № 20347/03. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/974_471

5. Пушняк О.В. Дія в часі судових правоположень. Теорія і практика правознавства. Вип. 1 (7) / 2015. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/tipp_2015_1_7

6. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. К. : Реферат, 2007. 640 с.



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
АСПЕКТИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА «ПРО ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ»
06.03.2020 13:03
ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
06.03.2020 13:01
ПРОБЛЕМИ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ БЛАГ ЯК ОБ’ЄКТІВ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ
06.03.2020 12:55
НЕТИПОВІ ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
06.03.2020 12:53




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше