Актуальність вивчення зазначеного питання, зумовлена тим, що впродовж декількох останніх років відбувається реформування судової системи України. Оскільки зараз впроваджуються суттєві зміни в структурі й організації вищих судових інстанцій, є доцільним розглянути реформу судочинства гетьмана П. Скоропадського, якому вдалося за досить короткий термін часу докорінно змінити судову систему Української Держави.
Це питання досліджували чимало вітчизняних науковців, зокрема О.Л. Копиленко, О.Б. Кудлай, І.С. Лісна, О.М. Мироненко, Р.Я. Пиріг, В.О. Рум'янцев, А.Г. Степанюк, Н.С. Черник та інші.
Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. в Україні до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, який фактично скасував інститути республіканської форми правління. Але водночас першочерговим завданням для уряду гетьмана було реформування найважливіших сфер суспільного життя, не винятком стала і судова система.
Першим важливим документом на шляху до перебудови системи судоустрою став Закон «Про тимчасове державне управління», відповідно до якого судочинству були присвячені ст. 42-44. Проте сам Гетьман вважав, що Генеральний Суд орган недосконалий і тимчасовий.
З червня 1918 р. розпочалася підготовка розробки та прийняття законопроекту про Державний Сенат, який мав прийти на зміну Генеральному Суду. Варто відмітити, що у «Пояснювальній записці до законопроекту про утворення Державного Сенату», Міністерство судових справ наголошувало на трьох подальших шляхах функціонування Сенату. Перший спосіб передбачав всеохоплююче наслідування діяльності судових органів Сенату у Росії. Другий мав засновуватися за засадах абсолютно нового, власне українського законодавства. І третій, який являв собою змішану систему, створену із поєднання російського правового досвіду зі змінами та доповненнями, а також на основі законів уряду Гетьманату і попередніх політико-правових документів [1, с. 76].
8 липня 1918 р. Закон «Про утворення Державного Сенату», за основу якого було взято як найбільш раціональний третій варіант, був прийнятий. Новий Закон скасував попередній від 2 липня 1918 р. «Про Генеральний Суд». Повноваження Генерального Суду УНР було анульовано, натомість «Вищою Державною інституцією у судових і адміністративних справах проголошувався Державний Сенат». У ст. 1 можна виділити першу особливість цього нормативно-правового акту, адже російський Сенат не регулював суспільні відносини у сфері адміністративного права, це було певною новелою законотворців Української Держави [2, c. 1].
Відповідно до ст. 1-2, визначилися структура і строк повноважень сенаторів нового органу. Встановлювалося, що Державний Сенат мав складатися із Загальних зборів Сенату та трьох Генеральних судів: Адміністративного, Цивільного та Кримінального. Крім того, зазначалося, що у складі Сенату, у передбачених нормами Закону випадках, мали діяти: Загальні збори Сенату, Загальні збори цивільного та кримінального Генеральних судів, Об’єднана присутність усіх Генеральних судів, Об’єднана присутність адміністративного та цивільного генеральних судів, Об’єднана присутність адміністративного та кримінального генеральних судів та Вища дисциплінарна присутність. Генеральні суди здійснювали повноваження в межах своєї галузі права, а на Загальні Збори покладалися функції нагляду за дотриманням законів у Генеральних судах та здійснення організаційної роботи усіх ланок Державного Сенату [2, c. 1].
Проте, відповідно до ст. 36-42, законотворці не створили власних правових засад, на яких мало діяти касаційне провадження в Українській Державі. У статтях передбачені лише посилання на відповідні акти російського законодавства, що призвело до ускладнень у роботі вищих судових органів.
Друга особливість полягала у встановленні та закріпленні чітко регламентованих вимог та правил, які вирізнялися своєю строгістю, щодо обрання на посади сенаторів та Голови Сенату. Відповідно до ст. 3, 4 Закону передбачалося призначення на посади осіб з вищою юридичною освітою, які працювали не менше як 15 років у судових установах та обіймали посаду не нижче судового слідчого або заступника прокурора окружного суду або працювали на посаді міністра чи присяжного адвоката, а також тих осіб, які мали ступінь магістра чи доктора юридичних наук. Крім того, сенатори не могли обіймати кілька посад одночасно на державній чи громадській службі, дозволялося займатися лише науковою діяльністю. Норми цих статей стали визначальними щодо принципу несумісності посад, який є одним з основоположних для службовців судової системи, а також свідчило про високу кваліфікацію і професійні здібності суддів [3, с. 31].
Порівнюючи Державний Сенат із органами судової системи Російської імперії чи періоду Української Центральної Ради, слід зазначити що вимоги стали більш жорсткими. Перше призначення сенаторів на посади відбувалися за наказом Гетьмана на підставі списку кандидатур, ухвалених Радою Міністрів, а надалі – зі складу Державного Сенату (ст. 5). Такий припис мав на меті укріплення режиму гетьмана П. Скоропадського [4, с. 126].
Однак з іншого боку, правовий статус сенаторів закріплював за ними значний перелік прерогатив. Це проявлялося, зокрема у статтях присвячених порядку усунення чи звільнення з посади сенаторів, а також втрати звання (ст. 11-14). Так, тимчасове усунення з посади могло бути проведене лише за притягнення особи до юридичної відповідальності за вчинення злочину і за згодою Загальних Зборів. Звільнення або відставка сенатора та позбавлення службовця цього звання здійснювалося тільки за вироком суду. Регулювалося також звільнення з посади за станом здоров’я, з ініціативи самого сенатора, у такому разі звання за особою зберігалося довічно. Таким чином, статус сенатора був захищений від будь-яких порушень з боку державної влади.
Таким чином, під час реформування судової системи Гетьман П. Скоропадський, насамперед, намагався вивести державу з кризової ситуації, яка на той час охопила не тільки економічну, а й політичну сфери суспільного життя. Однак внаслідок впровадження таких змін закріпилася диктатура Гетьмана, яку можна охарактеризувати як антидемократичний бюрократичний політичний режим, оскільки затвердження на вищі посади у судових органах здійснювалися лише за його згодою. Водночас, реформа заклала основу новим вимогам діяльності вищих судів, таких як: високі професійні якості, принцип несумісності посад, а також незалежність сенаторів при розгляді судових справ від інших органів державної влади, що сприяло розвитку і вдосконаленню судової системи.
Література:
1. Пиріг Р.Я. Гетьманат Павла Скоропадського: особливості законотворення (квітень-грудень 1918 р.) // Архіви України. – 2010. – № 1. – С. 76-86.
2. Закон «Про утворення Державного Сенату» // Державний Вісник. – 1918. – № 25. – С. 1-3.
3. Лісна І.С. Правовий статус судових органів в Українській державі Павла Скоропадського // Порівняльно-аналітичне право. – 2015. – № 2. – С. 30-32.
4. Кудлай О. Б. Законотворча діяльність українських урядів доби Гетьманату Павла Скоропадського в галузі судочинства та реформування судової системи (за матеріалами газети «Державний Вісник») // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 р. – К: Ін-т історії України НАН України. – 2008. – № 3. – С. 123-133.
________________
Науковий керівник: Козаченко Анатолій Іванович, доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теоретико-правових дисциплін Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
