Сучасний напрямок розвитку України як європейської держави передбачає реформування окремих правових інститутів з метою уніфікації управлінських процесів, що можуть відбуватися в країні. Одним із таких актуальних питань є реалізація та забезпечення інституту звернень громадян. Звернення з різних питань до установ, організацій, органів влади різного рівня та інших органів є важливою потребою а також законним інтересом громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Окрім того, право на звернення є одним з конституційних прав громадян України. Зокрема, ст. 40 Конституції України передбачає: «усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк» [1]. Варто зазначити, що Закон України «Про звернення громадян» є основним нормативно-правовим актом, відповідно до якого здійснюється регулювання практичної реалізації громадянами їхнього конституційного права [3].
Аналізуючи саму процедуру звернення громадян до органів публічної влади стає зрозумілим важливість місця та нормативного визначення статусу самого уповноваженого службовця, який виходячи із відповідних повноважень має можливість розглядати таке звернення та приймати конкретне рішення у конкретній справі. Тому, з’ясування місця, значення, повноважень та особливостей професійної реалізації повноважень публічних службовців, що можуть розглядати або приймати рішення у сфері звернень громадян є актуальним та важливим питанням. У той же час, аналізуючи основні акти, що визначають механізм звернення чи розгляду, а також акти, що визначають статус та повноваження службовців, варто констатувати, що такого чіткого статусу щодо сфери звернень нормативно не визначено. Так, загальна норма, щодо процедури та видів звернень. У розділі 2 лише визначає особливості порядку розгляду, при цьому не регламентує повноваження та статус суб’єктів управління [3]. У Законі України «Про державну службу», навпаки ж, є нормативне визначення статусу службовця, однак акт не містить особливостей реалізації таких повноважень у питаннях розгляду звернень громадян [2]. Такий стан речей сприяє певній нормативній невизначеності та колізії у питаннях визначення статусу публічних службовців у відносинах пов’язаних із порядком розгляду звернень. Така ситуація може сприяти безвідповідальності та досить поверхневому відношенні службовця до окремих процедур щодо розгляду та прийняття рішення при зверненні громадян, такий стан речей також може сприяти проявам корупції. Викладене вище дає змогу стверджувати, що по-перше, програма підготовка майбутніх кадрів у сфері публічного управління має в обов’язковому порядку передбачати можливість теоретичного та практичного навчання майбутніх службовців саме у сфері роботи зі зверненнями громадян. По-друге, на законодавчому рівні має бути чітко закріплений правовий та процесуальний статус суб’єкта публічного адміністрування, що уповноважений на розгляд та вирішення звернень. Особливу увагу тут мають приділити особи, що займають керівні посади органів управління. Цікавим у даному питанні може бути зарубіжний досвід забезпечення реалізації звернень громадян. Так, порівнюючи із законодавством багатьох країн Європейського Союзу, можна помітити, що спеціальними законами інститут звернення громадян не регулюється. Прикладом може слугувати Франція, де право громадян на звернення до публічних органів зафіксовано лише на конституційному рівні. Однак, у той же час, у спеціальних актах чітко закріплено порядок роботи, повноваження та статус саме тих осіб, котрі мають правову можливість розгляду звернення та прийняття рішення з таких питань.
Отже, важливим питанням подальшого реформування та розвитку публічного управління має бути нормативне урегулювання місця та ролі суб’єктів управління в частині забезпечення законного, своєчасного та об’єктивного розгляду звернень громадян. Службовці мають забезпечувати такі критерії, котрі є важливими для осіб, що звертаються до державних органів відповідно до закону, як: доступність звернення та інформативність про порядок та строки розгляду звернення; своєчасність у прийнятті рішення та об’єктивність; професійність та компетентність уповноваженого суб’єкта, що має забезпечуватися програмою підготовки майбутніх кадрів та постійним розвитком службовця.
Література:
1. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 28.12.2020 р.).
2. Про державну службу : Закон України від 10 грудня 2015 р. № 889-VIII / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/889-19 (дата звернення: 28.12.2020 р.).
3. Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 28.12.2020 р.).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
