Менше ніж за рік після початку Другої світової війни Німеччина спільно з Італією підкорила практично всю Східну та Західну Європу. Крім єдиного противника (Великої Британії), союзних та нейтральних держав, вільними залишалися тільки країни на Балканському півострові, проте і вони на той час вже увійшли до орбіти зацікавленості Третього рейху.
Після аншлюсу Австрії Німеччиною у 1938 році та окупації Албанії Італією у 1939 році держави-агресори отримали спільний кордон із Югославією. Коли ж у 1940 та 1941 роках до Троїстого пакту (союзу Німеччини, Італії та Японії) приєдналися Угорщина, Румунія та Болгарія (і на територію останньої були одразу введені німецькі війська), Югославія опинилася в оточенні.
Уряд Драгіша Цветковича, поступившись зовнішньому тиску, вирішив відмовитись від подальшого нейтралітету та підписати Троїстий пакт. Останнім, хто ще чинив опір цьому, залишався князь Павло Карагеоргійович – регент, який правив країною від імені малолітнього короля Петра ІІ та був відомий своїми проанглійськими поглядами. Врешті-решт, бажаючи за будь-яку ціну уникнути втягнення Югославії у війну, регент Павло санкціонував приєднання країни до Троїстого пакту. Відповідний протокол був підписаний 25 березня 1941 року у Відні із трьома застереженнями – гарантії поваги до суверенітету та територіальної цілісності Югославії, недопущення військ та транзиту воєнних вантажів її територією, ненадання воєнної допомоги іншим державам-учасницям.
Вже 27 березня 1941 року, після двох днів масових протестів проти приєднання до Троїстого пакту, очолювані командувачем ВПС Душаном Симовичем та його заступником Борівойє Мірковичем змовники за підтримки королівської гвардії захопила владу в державі, змусили Цветковича піти у відставку (новий уряд очолив Симович), а регента Павла передати владу Петру ІІ (якого негайно визнали повнолітнім).
Німеччина, незважаючи на запевнення нової югославської влади у дотриманні зобов’язань за Троїстим пактом, прискорила підготовку до агресії, що тривала вже давно (адже Італія потребувала допомоги у протистоянні із Грецією, та і в цілому для забезпечення агресії проти Радянського Союзу необхідно було повністю убезпечити Балкани). Скориставшись переворотом як приводом, Гітлер наказав провести операцію «Відплата» – завдати масованого бомбового удару по Белграду з метою повного знищення міста.
За наказом Геринга з Німеччини, Франції та Італії були додатково перебазовані близько 500 літаків. Командувач 4-го повітряного флоту Олександр Льор підготував план бомбардування декількома хвилями удень та вночі. Німцям суттєво допоміг перебіжчик: 3 квітня 1941 року майор Владімір Крен перелетів на легкому літаку до австрійського Грацу, де виказав розташування югославських аеродромів, бомбосховищ для населення Белграду, коди, що використовувались у системі зв’язку, та місця скупчення мобілізованих [4, с. 218].
Дізнавшись про це, нова югославська влада вже наступного дня проголосила столицю держави відкритим містом (за прикладом Кракова, Брюсселя та Парижа), аби скористатись захистом, що його гарантувала ст. 25 Гаазької конвенції про закони та звичаї війни на суходолі [1], яка забороняла атакувати у будь-який спосіб незахищені населені пункти. Англійці повідомили уряду Симовича про день та час німецького нападу, що дозолило завчасно розосередити авіацію по аеродромах країни. Зі свого боку німці, достеменно знаючи про відсутність протиповітряної оборони у Белграді, проголосили останній «містом-фортецею» для виправдання бомбардування [3, с. 499].
Між 06:30 та 06:45 6 квітня 1941 року перша хвиля німецьких середніх та пікіруючих бомбардувальників наблизилась до міста. Нальот тривав майже півтори години; до кінця дня Белград бомбили ще тричі. Крім будівель міністерства оборони, генерального штабу, військової академії, казарм гвардії та жандармерії істотно постраждали жилі райони у центрі та на північному заході міста (714 будинків знищено, ще 8503 зазнали ушкоджень, у тому числі 1888 – серйозних, загалом постраждало 47 % житлової забудови), королівський палац, електростанція, водогін, центральний поштамт та аеропорт; згоріла вщент національна бібліотека [4, с. 229]. Кількість втрат загиблими та зниклими безвісті серед цивільного населення так і залишилась точно не з’ясованою (за даними різних джерел – від 1,5 до 17 тис. осіб; останні дослідження наводять цифри у 3-4 тис. та від 5 до 10 тис. осіб [2, с. 167]).
З огляду на те, що опір югославської авіації був придушений вже під час першого нальоту, і далі німецькі бомбардувальники діяли безперешкодно (а пікіруючі знижувались ледве не до дахів будинків), можна упевнено казати про умисне завдання ударів по цивільних об’єктах, тобто про воєнний злочин.
Олександр Льор після капітуляції Німеччини у травні 1945 року потрапив у полон до англійців, був виданий Югославії, засуджений за воєнні злочини та страчений у лютому 1947 року. У березні того ж року в Італії при спробі втекти до Аргентини був арештований Владімір Крен; його теж видали Югославії, де він був засуджений за зраду та воєнні злочини і страчений у грудні 1948 року.
Література:
1. Convention on Laws and Customs of War on Land : adopted on October 18th, 1907. URL: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/hague04.asp (дата звернення: 02.02.2021).
2. Knell, H. To Destroy a City: Strategic Bombing and Its Human Consequences in World War II. Cambridge, MS : Da Capo Press, 2009. 464 p.
3. Schreiber G., Stegemann, B. Vogel, D. Germany and the Second World War: Volume III: The Mediterranean, South-East Europe, and North Africa, 1939–41. Oxford, England: Clarendon Press, 1995. 848 p.
4. Shores, C., Cull, B., Malizia, N. Air War for Yugoslavia, Greece, and Crete, 1940–41. London : Grub Street, 1987. 445 p.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
