ЗЕМЕЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗУНР, УНР ТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ
07.11.2008 13:10
Автор: Ухач В.З., кандидат історичних наук, доцент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Для відкриття переліку учасників даної конференції натисніть сюди]
90-річчя епохальних подій на західноукраїнських землях - проголошення 19 жовтня 1918 р. Української держави на території Східної Галичини, Лемківщини, Північної Буковини, Закарпаття, що перебували в складі Австро-Угорської монархії; реальне встановлення цієї влади 1 листопада у м.Львові та в Східній Галичині; прокламування ЗУНР як суверенної та незалежної держави 13 листопада 1918р.-українська нація та держава зустрічають в умовах складної політичної та економічної кризи. Традиції ЗУНР - свідчення незгасимого патріотизму нації . Досвід державо- і правотворення ЗУНР- наука для нас, пізніших поколінь. Наші попередники лишили нам чимало цікавих і повчальних порад , рівно ж і стратегічних порахунків. Вистачило б снаги скористатися ними.
Метою цієї стислої наукової розвідки є порівняльний аналіз земельного законодавства ЗУНР та національних урядів обох УНР, Української держави, з огляду на гостроту даного питання в сучасній Українській державі.
Думається , що системне наукове дослідження цієї проблеми ще чекає на своїх дослідників. Водночас у контексті державо- і правотворення періоду 1917-1920 років ця проблема знаходила своє висвітлення як у беспосередніх творців відродженої Української держави (М. Грушевського В.Винниченка, П.Скоропадського, К.Левицького та ін.), так і в дослідників пізнішої доби: О.Копиленка, М.Копиленка, В.Горака, В. Кульчицького, Б.Тищика, А.Яковліва та інших.
1. Нова доба в земельному питанні почалася з революції 1917р. Усі соціально-політичні прагнення українського народу у перші місяці після скасування монархії наражалися на затятий опір Тимчасового уряду, тому власне аграрне законодавство Україна могла здійснити лише після проголошення державної незалежності.
2.У період української державності 1917-1920р. земельне питання належало до найпекучіших проблем, які вимагали розв'язання. Воно було зафіксовано як в низці політичних прокламацій, так і в законодавчих актах. Перший Універсал ЦР висловився за вивласнення поміщицьких, скарбових, царських і церковних земель та домагався компетенцій земельного законодавства на Україні для Українського Сейму [6;781].Третій Універсал скасував право власності на поміщицькі й інші нетрудові землі та оголосив їх "власністю всього трудового народу", до якого вони переходять без викупу [9;137]. Закон про впорядкування земельних справ мали видати Установчі Збори; до його опрацювання керівництво цими справами перейшло до місцевих земельних комітетів.
Та майже водночас, з інтервалом у тиждень, Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування приватної власності на землю й перехід її до трудового народу слід розуміти у тому смислі, що право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам заборонялося землю продавати, купляти, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються УЦР такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу , причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі Збори [4;73].
Вагання, непослідовність, політичні та ідеологічні пристрасті, навколо проблеми власності, чітко прослідковувалися у керманичів "першоі" УНР, зокрема М.Грушевського, який був рішучим противником самого поняття "святість прав власності". Особливо заперечення у нього викликала ідея приватної власності на землю.Він навіть висловлював надію на те, що настане час, коли "власність на землю,торгування землею" вважатимуться явищем таким же ненормальним як "власність на людину-раба" [8;73]. Четвертий Універсал декларативно скасував власність на землю в УНР та проголосив її соціалізацію.
3. Загалом, характерною особливістю доби УЦР було те, що законодавство стосовно приватної власності, зокрема на землю, весь час еволюціонувало.
31 січня 1918р. був ухвалений ( розроблений, до речі українськими есерами) спеціальний земельний закон УЦР, який скасовував право приватної власності на землю, норма земельного володіння не повинна була перевищувати 25 десятин [3;139]. Цей закон привів до конфліктів як у самій ЦР, так і в суспільстві. Так, польські поміщики Поділля та Волині вимагали відновлення поміщицького землеволодіння і навіть створювали власні загони, з допомогою яких прагнули повернути землю. На Лівобережній Україні поміщики і заможні селяни на зборах ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон.
Протягом березня-квітня 1918р. у розпорядження земельних комітетів перейшла значна частина приватновласницьких земель, зокрема й плантації цукроварень. Водночас, німецьке командування, прагнучи вирішити у своїх інтересах, продовольче питання, вимагало засіяти с-г угіддя [1;260].
4. Зволікання ЦР з розподілом землі, призвело до конфлікту з німецькою окупаційною владою. 6 квітня 1918р. німецький головнокомандувач Г.Ейхгорн без згоди УЦР видав наказ про засів полів і всупереч земельному законодавству УЦР повернув право розпоряджатися землею колишнім власникам, чим зводив нанівець результати діяльності земельних комітетів.
5. Грамотою Гетьмана від 29 квітня 1918р. було скасовано закон ЦР про норму земельного володіння у 25 десятин і конфіскацію земельних володінь. Відзначимо, що погляди П. Скоропадського на проблеми власності були цілком відмінні від поглядів уже цитованого М. Грушевського. Так, в "Грамоті..." йшлося:"Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі…Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по купівлі-продажу землі. Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів…[7;84]. Була створена Вища Земельна комісія на чолі з гетьманом. У губерніях і повітах створювались спеціальні земельні комісії, які мали вирішити конфлікти, що виникали поміж поміщиками і селянами. У листопаді 1919р. П.Скоропадським був затверджений закон про проведення земельної реформи [5;140]. У відповідності з цим законом усі великі поміщицькі земельні маєтності були примусово викуплені державою і розподілені між селянами, не більше як по 25 десятин на господаря. Ті ж поміщицькі землеволодіння, які мали культурне значення, вирощували племінну худобу, обслуговували цукроварні тощо, не підлягали переділу. Такі господарства могли мати по 200 десятин землі. Важливе значення у цих реформах відводилося Державному Земельному банку.
Таким чином земельна реформа гетьмана відкривала шлях до інтенсивного розвитку с-г і юридично закріпила право власності на землю.
6. Директорія УНР не відновила повністю земельне законодавство УЦР, але, за проектом міністра земельних справ М.Шаповала, 9 січня 1919р. модифікувала зокон від 31.01.1918 року. Новий закон залишав у непорушному посіданні трудових господарств найбільше 15 десятин землі, а решту соціалізував без викупу. Закон залишав приватне трудове господарство, а також уможливлював добровільне кооперування.
7. З метою якнайшвидшого вирішення земельного питання, ЗУНР також ухвалила низку законодавчих актів, які мали на меті розв'язати цю проблему. Законом "Про вивласнення великих табулярних посілостей" було започатковано аграрну реформу на селі [2;275]. Ним установлювався порядок конфіскації земель у великих землевласників. До ухвалення земельного закону у власність народу передавалися посілості великих землевласників. Кількість землі, що залишалася у власності колишніх поміщиків, не могла перевищувати 200 моргів (1морг-0,57га.). Націоналізовані землі переходили в тимчасове управління повітових земельних комітетів, які розподіляли їх поміж селянами.
14 квітня 1919р. УНРада прийняла Закон "Про земельну реформу", покликаний остаточно врегулювати аграрні відносини. Закон передбачав: а) збереження принципу приватної власності; б) конфіскацію земель поміщиків, церков, монастирів, різноманітних установ, а також набутих із метою спекуляції та тих, що не обробляли власники своїми силами; в) націоналізовані землі переходили до державного земельного фонду, з нього і мали наділятися земельними ділянками безземельні та малоземельні селяни; г)не мали права на отримання землі засуджені за дезертирство з лав українськоі армії, за злочини проти Української республіки, її збройних сил,а також громадяни інших держав; д) особам, що втратили землю внаслідок націоналізації, передбачалося відшкодування збитків. Без компенсації відбирали землі: а) власників, що воювали проти Української держави; б) становили державну власність Австро-Угорщини; в)набуті спекуляцією в роки війни.
Регулювання решти аграрних питань відкладалося на розгляд майбутнього Сейму. На жаль, цей закон ЗУНР не був практично втілений у зв'язку з польською окупацією держави.
Таким чином, проаналізувавши законодавчі акти українських національних урядів 1917-1920 років, доходимо наступних висновків:
По-перше, відсутність стратегії державного будівництва, нерішучість, брак часу й професіоналізму, політичні та ідеологічні протиріччя ( особливо навколо питання приватної власності), що, на нашу думку, стосувались, насамперед, УЦР та Директорії, відвернули від них багатомільйонну підтримку українського селянства. Тобто основна проблема – людини, землі й волі, так і залишилась неврегульованою.
По-друге, внутрішні та зовнішні прорахунки, особливо обох УНР, негативно вплинули як на розробку ефективних законопроектів у аграрній сфері, так і на їх практичну реалізацію.
По-третє,земельне законодавство ЗУНР, «першої» та «другої» УНР, Української держави, в силу внутрішніх та зовнішніх факторів, так і не було реалізовано в життя.
По-четвертє, позитивний та негативний досвід вирішення земельного питання у 1917-1920 роках, має бути врахований в сучасних умовах українського державо- і правотворення.
Джерела:
1. Бойко О. Земельні комітети. Довідник з історії України.-К.: Ґенеза, 2001.- С.260.
2. Захарченко П. Історія держави і права України: Підручник.-К.: Атіка, 2005.- С. 275.
3. Історія українського права. За ред. О. Шевченко.-К.: Олан, 2007.- С.139.
4. Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України 1917-1920. Центральна Рада. Гетьманство. Директорія. Навч. посібн.-К.: Либідь, 1997.-С. 73.
5. Названа праця.-С. 140.
6. Стахів М., Голубничий В., Маркусь В. Земельне законодавсто. Енциклопедія українознавства.-Львів: Молоде життя, 1993.- Т.2.- С.781.
7. Скоропадський П. Спомини.- К., 1992.- С.84.
8. Копиленко О., Копиленко М. Названа праця.-С.73.
9. Універсали Центральної Ради.- К.,1992.-С.47.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
