Насамперед варто зазначити, що за приписами ч. 1 ст. 6 Сімейного кодексу України (далі – СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Водночас, малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою – у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 2 ст. 6 СК України) [1].
У свою чергу, ч. 1 ст. 286 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) наділяє фізичну особу правом на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні [2]. Ч. 1 ст. статті 391 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі – Основи) дублює це положення, при цьому оперуючи поняттям «пацієнт» [3]. Виходячи з такого, можна стверджувати, що даним правом включно наділені й особи у віці до 18 років – діти.
Валах В.В., аналізуючи зазначені положення, робить три проміжних висновки. Дослідниця стверджує, що: 1) вказані норми не встановлюють вікового цензу стосовно набуття та реалізації права на таємницю про стан здоров’я, тобто дитина набуває вказане право у момент звернення за медичною допомогою; 2) зазначене право за своїм характером відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, тобто на нього розповсюджуються норми Глави 20 ЦК України «Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи»; 3) досліджуване право є тісно пов’язаним із правом на інформацію про стан свого здоров’я та витікає з останнього (ст. 285 ЦК України, ст. 39 Основ) [4].
В контексті цього вважаю доцільним звернутися до Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» (далі – Закон).
Аналізуючи положення даного нормативно-правового акта, можна помітити умовний поділ суб’єктів, про яких йдеться в Законі, на «осіб віком від 14 років і старше» та «дітей віком до 14 років», що, на мою думку, спричиняє певні проблеми правового регулювання.
Очевидно, що відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю (ч. 3 ст. 13 Закону) [5].
Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону тестування осіб віком від 14 років і старше проводиться добровільно, за наявності усвідомленої інформованої згоди особи, отриманої після надання їй попередньої консультації щодо особливостей тестування, його результатів і можливих наслідків, з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, у тому числі даних про стан здоров’я особи. Щодо тестування дітей віком до 14 років зазначено про те, що їх батьки та/або законні представники мають право бути присутніми під час проведення такого тестування, ознайомлені з його результатами та зобов’язані забезпечити збереження умов конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють (ч. 3, 4 ст. 6 Закону).
Ст. 7 Закону містить норми, зокрема, про повідомлення про результати тестування з метою виявлення ВІЛ. Особі, в організмі якої за даними тестування виявлено ВІЛ, повідомляється про це працівником, уповноваженим на це закладом, що проводив тестування, з урахуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації, згідно з порядком, установленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я (ч. 1 ст. 7 Закону). У разі виявлення ВІЛ у дітей віком до 14 років уповноважений медичний працівник повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч. 3 ст. 7 Закону).
Отже, висновок у даному випадку такий: якщо йдеться про дітей віком до 14 років, то результати тестування повідомляються батькам або іншим законним представникам; у іншому випадку (маються на увазі особи віком від 14 років і старше, хоча у Законі вживається поняття «особа») – результати тестування повідомляються тільки тій особі, яка проходила тестування.
Однак, згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 285 ЦК України та ч. ч. 1, 2 ст. 39 Основ, повнолітня фізична особа (пацієнт, який досяг повноліття) має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного.
Таким чином, у випадку проведення тестування на ВІЛ неповнолітнього пацієнта віком від 14 до 18 років, має місце законодавча лакуна. З одного боку ч. 3 ст. 7 Закону містить обов’язок повідомлення про результати тестування батьків дитини віком до 14 років. Водночас, заборони такого повідомлення батьків дитини, якій уже виповнилося 14 років, дана стаття не передбачає. З аналізу положень Закону можна дійти висновку, що на особу, якій уже виповнилося 14 років поширюється правило, встановлене ч. 1 ст. 7 Закону. Тобто, результат тестування повідомляється тільки такій особі з дотриманням вимог конфіденційності. У разі повідомлення про результат тестування батьків такої особи за відсутності згоди пацієнта, лікарем буде порушено лікарську таємницю та право особи, яка проходила тестування, на конфіденційність інформації про стан її здоров’я. В той же час, положення, передбачені Основами та ЦК України, встановлюють право батьків на отримання інформації про стан здоров’я дитини. Як бути медичному працівникові, коли має місце проведення тестування на ВІЛ особи у віці від 14 до 18 років? Повідомляти про результат тестування і порушувати норму, встановлену ч. 1 ст. 7 Закону в частині конфіденційності чи не повідомляти батьків і порушувати їх право на інформацію про стан здоров’я дитини, передбачене ч. 2 ст. 285 ЦКУ? Однозначної відповіді дати не можна.
Оскільки в будь-якому з обраних варіантів матиме факт порушення прав дитини чи батьків, як на мене, необхідно уніфікувати зазначені вище положення законодавства з метою недопущення їх двозначного та нечіткого трактування. Найбільш оптимальним видається доповнення Закону нормою щодо повідомлення про результати тестування у випадку, коли таке тестування проводиться щодо особи у віці від 14 до 18 років, тобто, коли така особа ще має правовий статус дитини (неповнолітня), проте на неї не поширюється норма, передбачена ч. 3 ст. 7 Закону, оскільки стосується виключно дітей віком до 14 років.
Література:
1. Сімейний кодекс України: Закон України від 10 січня 2002 року № 2947-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text (дата звернення: 22.06.2022).
2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 22.06.2022).
3. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12#Text (дата звернення: 22.06.2022).
4. Валах В.В. Право дитини на таємницю про стан здоров’я: сучасний стан та перспективи розвитку. Десяті юридичні диспути пам’яті Є. В. Васьковського : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 28 трав. 2021 р.). Одеса : Фенікс, 2021. С. 72–75.
5. Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ: Закон України від 12 грудня 1991 року № 1972-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1972-12#Text (дата звернення: 22.06.2022).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
