Війни виграють не генерали –
війни виграють шкільні вчителі
та парафіяльні священики
(Отто фон Бісмарк)
Зазначена цитата як завжди є актуальною для сучасної сторінки історії України. Зовнішні та внутрішні проблеми в країні знову в нашій історії ставлять українську державність під загрозу. Однак, попри складну ситуацію, завжди є рушійна сила, що веде народ за собою. Такою ключовою ланкою у державотворчому процесі України вступає Греко-католицьке духовенство загалом, та парафіяльні священики зокрема, адже поняття «священик» і «просвітник» для галичанина в різні часи були тотожними поняттями.
З кінця ХІХ століття греко-католицьке парафіяльне духовенство представляло інтелігентну, високоосвічену частину українського населення краю, оскільки проходили навчання в духовних семінаріях та Львівському Університеті. Саме Греко-католицькі священики взяли на себе обов’язок опіки над духовно-релігійним станом своїх парафіян, адже вони виступали у трьох іпостасях: як учитель, служитель, і пастир[1, с.36].
У постановах Львівського провінційного собору 1891 р. зазначалося, що парох мав бути прикладом і осередком духовного життя парафії, отож для її ефективного функціонування існувало три категорії парафіяльного духовенства: парохи (очільники парафій), сотрудники ( помічники парохів) і завідателі (Тимчасові адміністратори парафій, що виконували душпастирські функції до призначення нового постійного пароха). Різниця між категоріями священиків полягала в обсягу повноважень, розмірі та джерелах оплати праці[2. арк 14].
Однак обов’язки греко-католицького духовенства Східної Галичини виходили за межі духовно-релігійного служіння, що надавало цьому стану особливого статусу в українському суспільстві. Від часу входження краю до складу Австрійської імперії і протягом тривалого періоду духовенство відігравало роль очільника національного руху українців, представника інтересів народу. Саме суспільні позиції парафіяльного духовенства були досить впливовими. Це зумовлювалося засадами концепції «органічної праці», що утвердилася в українському русі наприкінці ХІХ століття. Вона передбачала покладення основного тягаря роботи на місцеву інтелігенцію, представниками якої на той час здебільшого були душ пастирі. Тож парафіяльний клір міцно зберігав за собою позиції активних учасників національного руху [3. арк 3]. Це, з одного боку, надавало нижчому духовенству особливі позиції в суспільстві, а з іншого - вимагало від нього виконання непростих завдань, які додавалися до його безпосередніх обов’язків.
Греко-католицькі священики поєднували як церковні, так і світські функції. В одному з листів до органів державної влади представники духовенства окреслили перелік обов’язків, повинні були виконувати сільські парохи. До них належали: 1) відправи богослужінь в неділі та свята а також навчання релігії в цих днях в церкві; 2) катехизація в народних школах; 3) турботи про виховання молоді в релігійно-моральному дусі; 4) виконання адміністративних обов’язків, наприклад, ведення метричних книг, складання та регулювання різноманітних звітів, демографічних даних, особистих документів для парохіян, що планували служити в армії, та дітей, які мали обов’язок відвідувати школу, написання характеристик окремих осіб для судових органів, а також звітів про епідемії; 5) надання відповідей на листи та розпорядження органів державної влади, а також пояснення їхнього змісту сільському люду; 6) збір пожертвувань на харатативні цілі та пов’язані з цим листування[4. арк 17]. Окрім цього, без сільського пароха не могло відбуватися жодне зібрання, присвячене церковним, шкільним та доброчинним питанням. Двері священика завжди повинні бути відчинені для бідних, яких він, як провідник любові та милосердя, не міг відпустити без матеріальної допомоги.
Найяскравішим прикладом справжнього парафіяльного священика є отець-мітрат Тит Євген Войнаровський гербу Столобут. У першій третині ХХ століття його вважали «сірим кардиналом» галицької політики та «міністром фінансів» в неформальному «уряді» Митрополита Андрея Шептицького [5. c, 50-51]
Таким чином не зважаючи на складне становище української державності та українського народу, Греко-католицьке духовенство стало однією зі послідуючих частин української нації. Та допомогло з гідністю пройти не простий період в історії України.
Література
1. Клоб Наталія « З Богом за Церкву і вітчизну»: греко-католицьке духовенство в Галичині у 90-х роках ХІХ століття / НАН України, Інститут українознавство ім.. І. Крип’якевича. Львів, 2014. с.36.
2. Центральний державний історичний архів у М. Львові ( Далі ЦДІАЛ). – 408. – Оп 1. – Спр. 1 – арк.. 14.
3. ЦДІАЛ. – 408. – Оп 1. – Спр. 2. – арк.. 3
4. ЦДІАЛ. – 408. – Оп 1. – Спр7. – арк.. 17
5. Шевченко Ореста Вікторівна «Церковна і громадсько-політична діяльність Тита Войнаровського» / нац. ун-т ім.. Івана Франка. – Львів, 2016. с.50-51.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
