Перебування російських військ в Україні має давню історію, яка все ще потребує об’єктивної оцінки і всебічного висвітлення. Звернення до цієї теми зумовлене тим, що сучасна російсько-українська війна черговий раз показує, що військова присутність є інструментом насадження імперських реалій в усіх сферах буття українського соціуму, у тому числі і у повсякденному житті. Особливо це рельєфно відображається на локальному рівні, для висвітлення якого умотивованою є деталізація, яку, значною мірою, забезпечують матеріали періодичної преси.
Одне з найбільших повітових міст Київської губернії у ХІХ – перші десятиліття ХХ ст. – місто Умань – було центром п’яти округів військових поселень у першій половині ХІХ ст. і не позбавилось російської військової присутності до кінця імперського періоду вітчизняної історії. Губернські газети повідомляли інформацію про участь військових у громадському та духовно-культурному житті населення Умані. І навіть при тому, що київські газети «Заря» (1880 – 1886 рр.), «Труд» (1881 – 1882 рр.), «Киевское слово» (1887 – 1905 рр.), «Жизнь и искусство» (1894 – 1900 рр.), «Киевлянин» (1864 – 1919 рр.) мали чітке ідеологічне спрямування, на їх сторінках розміщувались повідомлення про втручання військових у життя міської спільноти. Тому метою данної розвідки є виявлення у київських губернських газетах кінця ХІХ – початку ХХ ст. публікацій про розквартировані в Умані імперські війська та систематизація інформації про їх втручання у внутрішнє життя повітового центру.
У визначеному хронологічними межами відтинку часу в Умані дислокувався 73-й Кримський піхотний полк (1856 – 1918 рр.), а потім 175-й Батуринський піхотний полк (1877 – 1918 рр.). У процесі перекомплектування вводились і інші військові частини, але найдовше знаходились в місті названі полки. В Умані знаходився штаб 44-ї піхотної дивізії, до складу якої входив переведений у 1898 р. з резервного у діючі війська 175-й піхотний Батуринський полк. Дислокувався він в Умані з 1895 до 1910 року, а потім був переведений до Глухова.
Наявність військового контингенту в місті не могла не впливати на щоденність мешканців повітового центру. Але на шпальти київських газет потрапляли повідомлення про неординарні події.
3 травня 1881 р. до Умані з «піснями і бубнами» зайшли дві роти стрілків 10-го батальйону, який дислокувався в Ладижині Подільської губернії. Дописувач газети «Труд» повідомив, що з цього приводу «обличчя євреїв освітились радісними посмішками. Війська були зустрінуті з розпростертими обіймами: солдатів пригостили горілкою і пристойними наїдками (офіцерам влаштований обід з винами) і … навіть промовами. Дякуючи присутності військ, а очікувались ще дві роти з усім майном, … в місті все заспокоїлось» [1, с. 2]. А в Ладижині вихід батальйону навів жах на місцеве населення, яке готове було утримувати його власним коштом і навіть повідомило про це владі в Київ. Та батальйон перейшов до Умані і його присутність мала забезпечувати громадський спокій. Бо перед приходом військ в місті було неспокійно. Газета «Труд» писала, що за два дні перед тим натовп євреїв зібрався після вечері упродовж усього простору від старого до нового базару. Були розставлені вибрані вартові і свистки їх лунали щохвилинно. Натовп був добре озброєний і не втихомирювався до другої години ночі [1, с. 2].
Розквартировані війська завдавали клопотів та збитків місту. В одному із жовтневих номерів за 1881 р. газета «Труд» помістила інформацію з Умані про вандалізм в «Софіївці». Повідомлялося, що внаслідок безчинств офіцерів розквартированого полку славнозвісний парк «Софіївка» має плачевний вигляд. Вони відбили руку у статуї Венери. За позовом керівництва Уманського училища садівництва з офіцерів утримано 500 руб. на реставрацію статуї. Іншим об’єктом вандалізму стала статуя Амура (робота французького скульптора Рашетта), яку скинули зі скелі. Прекрасна копія статуї Аполлона Бельведерського теж постраждала: її скинули з п’ядесталу і вона розбилась. Навіть гранітну поверхню стола в «громовому гроті» розбили. А у статуї Венери над фонтаном відбили пальці. Дописувач газети з гіркотою зазначав, що «створена волею графа Потоцького і кровавим потом його незліченних кріпаків «Софіївка» раніше була єдиним в нашому краєві місцем, де можна було побачити чудові творіння світових скульпторів або в оригіналі, або у точних копіях, була свого роду Ермітажем України. Потім значну частину кращих статуй перевезено в Петергоф і петербурзький Ермітаж. Що пощадив час, то довершили оп’янівші військові, з якимось шаленством знищуючи досить цінні речі [2, с. 2].
Розквартировані в місті військові частини урізноманітнювали життя уманців. Газета «Заря» 12 грудня 1884 р. повідомляла, що 1 грудня 44-й піхотний батальйон відкрив військовий клуб, з нагоди чого відбувся урочистий вечір. При клубі знаходилась бібліотека, доволі простора зала і хороший буфет. Хоч за статутом, членами клубу могли бути тільки військові, все ж кожен член клубу мав право запросити гостей з цивільних громадян, які могли скористуватися послугами бібліотеки. Планувалось і використання зали для читання лекцій для уманців [3, с. 3].
Військовий табір був розташований на південному схилі гори зі східного боку міста Умань. Це була дуже сонячна місцина без жодного дерева, без найменшої тіні. На території табору була єдина криниця, вода з якої черпалася з ранку до пізньої ночі. Найближчі до табору хати винаймалися сім’ями офіцерів полку, які платили за кімнату у звичайній мазанці без дерев’яної підлоги по 12 – 15 руб. у місяць [4, с. 4].
26 вересня 1895 р. в Умані був влаштований обід з нагоди виходу з міста Кримського полку, який там дислокувався упродовж семи років. На майдані перед військовим собором міський голова вручив напам’ять керівництву полку ікону [5, с. 4].
З 1889 р. упродовж 7-ми років в Умані розміщувався 73-ій Кримський полк. Разом з ним знаходився і штаб дивізії, а з 1893 року і штаб 12-го армійського корпусу. У 1896 р. штаб дивізії був переведений у місто Тульчин, штаб корпусу у жовтні місяці перевели до Вінниці, а 73-ій піхотний Кримський полк передислокувався на постійну стоянку до міста Могилів (Подільський). До Умані переводили 188 резервний Батуринський батальйон, який підлягав переформуванню у піхотний полк. Газета «Жизнь и искусство» зазначала, що Кримський полк залишив пам’ять про своє семирічне перебування в Умані зведенням військового Олександро-Ксеніївського собору. Прощаючись з полком, уманці влаштували урочистий обід, під час якого міська дума вручила керівництву полку образ Спасителя [6, с. 4].
Газета «Киевское слово» 20 листопада 1900 р. повідомляла, що міське управління та офіцери розквартированого в Умані Батуринського піхотного полку на чолі з командиром, полковником Михайлом Микитовичем Івановим, урочисто відзначили закладку казарм для полку, будівництво яких взяли на себе купці Ойстрах і Фрейденберг. Опівдні на місце закладки підійшли нижчі чини полку і місцеве духовенство у присутності міського та військового начальства відслужило молебень з освяченням відведеного містом для будівництва казарм місця. Перший камінь у фундамент майбутньої казарми заклав полковник М. М. Іванов, а потім таке дійство виконали старші офіцери та поважні гості урочистостей. У промові полковник М. М. Іванов зазначив, що «з влаштуванням казарм закінчаться важкі умови розквартирування полку і почнеться нове життя у власному домі… Після закладки, у приміщенні військового зібрання відбувся урочистий обід для почесних гостей, а солдатам видали горілку і закуску. За першою чаркою виголосили промови предводитель дворянства, міський голова, командир полку, а також інші поважні гості» [7, с. 3].
Повсякденне життя військовослужбовців містило і трагічні випадки. Про один з таких 14 червня 1911 р. повідомляла газета «Киевлянин». У газетній замітці йшлося про похорон 11 червня унтер-офіцера піхотного полку, розквартированого в Умані, Дорофія Полового. Він загинув від кулі свого підлеглого Іцки Краснопольського. Дорофій Половий під час перевірки постів 9 червня виявив міцно спавшого на посту рядового Іцка Краснопольського, який не почув як перевіряючий вийняв з гвинтівки затвір. Після зміни горе караульний зайшов у службове приміщення, де дізнався що про його проступок складено рапорт і буде повідомлено начальству. Він ухопив заряжену гвинтівку і вистрелив Дорофію Половому в затилок, від чого той відразу помер [8, с. 4].
Таким чином, у київських губернських газетах за травень 1881 – червень 1911 р. було уміщено вісім публікацій про дислоковані в Умані військові частини. Про військові справи преса не інформувала, але окремі фрагменти газетних заміток створюють уявлення про використання військового чинника для забезпечення громадського порядку під час єврейських погромів 1881 – 1882 рр., про зневажливе ставлення до культурних цінностей, зокрема, про вандалізм в перлині паркового мистецтва – «Софіївці», про побут офіцерів, про ротацію військ, про використання дармової сили військових для будівництва, про трагічні випадки на військовій службі. Систематизуючи таку інформацію, маємо нагоду на конкретних прикладах переконатись у тому, що імперська армія на підконтрольній території була складовою частиною державного механізму і впливала на суспільне, економічне та культурне життя населення.
Література:
1. Умань. Труд. 1881. № 36. С. 2.
2. Внутренний отдел. Труд. 1881. 10 октября. С. 2.
3. Из Умани. Заря. 1884. № 273. С. 3.
4. Умань. Жизнь и искусство. 1895. № 201. С. 4.
5. Умань. Киевское слово. 1895. 5 октября. С. 4.
6. Из г. Умани. Жизнь и искусство. 1896. № 282. С. 4.
7. Г. Умань, Киев. губ. Киевское слово. 1900. 20 ноября. С. 3.
8. Умань Киевской губ. Киевлянин. 1911. 14 июня. С. 4.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
