Запроваджена в нашій державі правова реформа вже набула рис іманентності та передбачуваності. Видається, що вона буде відбуватися безперервно з постійним оголошенням про її новий виток. Характерним є те, що представники створених внаслідок такої реформи структур приступивши до виконання своїх обов'язків тут же заявляють про необхідність нового реформування того відомства, яке вони очолюють. Якщо ці реформи не заради реформ, а їх метою є дійсно приведення правової системи до європейського рівня, важливими є дослідження, які будуть зводитися не лишень до необхідності реформування структури та призначення гідних очільників, але й приведення до бажаного ідеалу тих інституцій, що реформуються. Не здобувши такого результату реформа триватиме завжди.
Фарватером правової реформи є зміна рейтингу довіри громадян до судових та правоохоронних органів шляхом добору в ці органи добропорядних та висококваліфікованих працівників. Втім, оцінюючи кандидата на здатність займати ту чи іншу посаду кваліфікаційні комісії здебільшого приділяють увагу доброчесності такої особи (з погляду її статків та способу їх набуття), менше професійним якостям, і зовсім не приділяють увагу її світоглядно-ціннісним орієнтирам. На наш погляд це і є однією з тих причин, які зводять реформи до процесу, який триватиме завжди, адже заповнення штату певного органу чесними у матеріальному плані особами з допустимим рівнем знань жодним чином не гарантує, що така особа перебуваючи на посаді забезпечить своєю роботою довіру громадськості до органу чи інституції, яку ця особа ретранслює, особливо якщо вона наділена правом ухвалювати свої рішення на основі внутрішнього переконання (дискреційними повноваженнями, розсудом).
В той час, узаконене право суб’єктів прийняття процесуальних рішень ухвалювати їх на основі внутрішнього переконання вимагає від останніх не лишень глибокого знання права та вміння його застосовувати, але й мудрості, психологічної стійкості, високих моральних якостей тощо. Але навряд ці якості людина в собі може розвинути за відсутності достойних світоглядних переконань, в орбіті яких вона живе.
Коло службових осіб, наділених дискреційними повноваженнями в будь-якій сучасній правовій державі надзвичайне широке, починаючи з Президента й закінчуючи патрульними чи працівниками соціальної сфери, але тут під суб’єктами прийняття процесуальних рішень (суб’єктами правозастосування) слід розуміти правоохоронні та судові органи.
Так, процесуальні кодекси практично всіх сучасних держав передбачають право суб’єктів правозастосування розв’язувати правові питання на основі внутрішнього переконання. При тому, для прикладу, в Кримінальному процесуальному кодексі України суд наділений повноваженнями оцінювати на основі свого внутрішнього переконання документи, речі, показання свідків тощо з точки зору їх допустимості, достовірності та достатності, надаючи їм статус доказів, після чого, на підставі тих же доказів ухвалювати кінцеве рішення на основі знову ж таки - свого внутрішнього переконання [1].
Звідси виходить, що суд ухвалює рішення лише за умови достатності доказів, тоді як останні вважаються достатніми, якщо вони дозволяють суду ухвалити те чи інше рішення в справі [2]. При цьому сам суд і уповноважений кваліфікувати докази як достатні чи недостатні на власний розсуд (за відсутністю чітко визначених критеріальних вимірів такої оцінки) [3].
Відтак, запропонована наразі форма визначення умов достатності доказів припускає практично необмежений діапазон суб’єктивної свободи при прийнятті процесуальних рішень й забезпечується це шляхом використання суб’єктами правозастосування свого внутрішнього переконання при ухваленні таких рішень [1]. Оскільки суть дискреційних повноважень зводиться до неможливості права охопити всі можливі варіації посталих перед суб’єктом правозастосування питань, а суб’єкти правозастосування при ухваленні своїх рішень керується доказами, законом та внутрішнім переконанням, самостійно визначаючи достатність таких доказів і застосовують внутрішнє переконання здебільшого тоді, коли закон повною мірою не здатен регулювати виниклу ситуацію, виходить – будь-яке рішення фактично ухвалюється на основі лишень внутрішнього переконання суб’єкта правозастосування [4]. Тому виникає питання, що ж є основою такого внутрішнього переконання.
На нашу думку, рушієм будь-якого внутрішнього переконання є світогляд, який формується вихованням, освітою, життєвим досвідом, культурною ідентичністю, релігійною приналежністю й навіть політичними вподобаннями.
Світогляд та внутрішнє переконання перебувають в постійному взаємозв’язку, оскільки світогляд являє собою загальну систему уявлень, цінностей, переконань і поглядів людини на світ та її місце в ньому, тоді як внутрішнє переконання визначаються на основі світогляду, особистого досвіду, виховання, культурного середовища та інших факторів. Мало в кого викличне здивування те, що людина маючи консервативний світогляд, на основі свого внутрішнього переконання, буде сприятливою до прийняття консервативних рішень, тоді як з прогресивним світоглядом, вона тяжітиме до прийняття прогресивних рішень [4].
Коли суб'єкт правозастосування має дискреційні повноваження, це означає, що він має певну свободу у розв’язанні проблем, які не мають однозначних відповідей у законодавстві, однак жодних гарантій, що у таких випадках деструктивний світогляд не візьме верх над правосвідомістю не має. Тому, важливою є здатність суб’єкта ухвалення процесуальних рішень розділяти свої особисті проблеми, настрої чи переконання від об'єктивного застосування закону та вирішення справ на підставі доказів та верховенства права.
Історії відомі безлічі фактів, коли судді ухвалювали рішення на основі своїх внутрішніх переконань, очевидно надиктованими їхніми світоглядними орієнтирами, які не мають нічого спільного зі справедливістю чи верховенством права.
Треба не забувати, що право, як явище соціальної дійсності, об’єктивно базується на відповідних світоглядних засадах, за допомогою яких забезпечуються права і свободи людини, її честь і гідність, справедливість та рівність, формуються нові демократичні стандарти у суспільстві. Вони передбачають повагу до законів, традицій, звичаїв, а також нетерпимість до будь-яких порушень законності та правопорядку. Однак, при деструктивному правовому світогляді виникає «хвороблива» правосвідомість, а отже, страждає правозастосовна практика, зокрема, щодо забезпечення прав і свобод людини, адже релігійна нетерпимість, політична заангажованість чи власний життєвий досвід можуть негативно вплинути на об’єктивність розгляду справи загалом і прийняття конкретного рішення зокрема [4].
Тому завдання науковців не лише встановити, усвідомити та дослідити цю проблему, але і знайти той інструмент, який зміг би унеможливити прояви впливу деструктивного світогляду на ухвалення негативних у розумінні верховенства права рішень на основі «хворобливої» правосвідомості.
Видається, це можливо досягнути в спосіб ініціювання змін в чинному законодавстві щодо оцінювання кандидатів на посади з дискреційними повноваженнями, приділяючи більш ретельну увагу їх світоглядним переконанням, шляхом запровадження тестів і завдань для оцінки поряд з професійними навичками й доброчесністю кандидата також і його світоглядно-ціннісних орієнтирів [4].
Література:
[1] Ванджурак Р. Вплив давньогрецької філософії права на сучасну українську юриспруденцію: монографія. Київ : Вістка, 2023. 248 с.;
[2] Гвоздік О., Кощинець В. Логіка доказування у юрисдикційному процесі: Навчальний посібник. Київ: Національна академія прокуратури України, 2016. 140 с.;
[3] Грищук О. Людська гідність у праві: філософські проблеми : монографія. Київ : Атіка, 2007. 432 с.;
[4] Vandzhurak, R. (2024). The worldview influence on the internal beliefs of law enforcement agents in the context of exercising their discretionary powers. Law Journal of the National Academy of Internal Affairs, 14(1), 60-68. https://doi.org/10.56215/naia-chasopis/1.2024.60.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
