СЕРТИФІКАЦІЯ В ГАЛУЗІ АВІАЦІЇ ТА ЇЇ МІСЦЕ В МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
09.02.2007 19:51
Автор: Краснова Юлія Андріївна, аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
[Екологічне право. Земельне право. Аграрне право]
Сертифікація, відповідно до її легітимного визначення[1], це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.
У межах механізму правового забезпечення екологічної безпеки, який визначається як сукупність державно-правових засобів, (тобто організаційно-превентивних, регулятивно-стимулюючих, розпорядчо-виконавчих, забезпечувальних та охоронно-відновлювальних засобів), спрямованих на регулювання діяльності, спроможної посилювати рівень екологічної безпеки, попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для населення і природних систем, локалізацію проявів екологічної безпеки[2], сертифікації відводиться місце в межах організаційно-превентивних заходів, що спрямовуються на виявлення екологічно небезпечних об’єктів, зон, територій і видів діяльності, впровадження і застосування важелів щодо попередження виникнення екологічної безпеки, зокрема в межах реєстраційно-ліцензійної форми забезпечення екологічної безпеки.
В юридичній літературі така сертифікація отримала назву екологічної[3], оскільки одним з її напрямів є здійснення контролю безпеки продукції для навколишнього природного середовища. В інших джерелах, екологічна сертифікація розглядається як поки-що новий та недостатньо задіяний регулятор у системі екологічного управління[4].
Законодавство про про авіацію, тобто про галузі, де всі види підприємств, організацій та установ свою діяльність спрямовують на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден[5], приділяє сертифікації значну увагу. Так, відповідно до ст. 6 Повітряного кодексу України (далі – ПК України), сертифікації підлягають: 1) повітряні судна, аеродроми, повітряні траси, в тому числі місцеві повітряні лінії; 2) авіаційний персонал і експлуатанти авіаційної техніки; 3) юридичні і фізичні особи, які здійснюють розробку, виготовлення, ремонт і технічне обслуговування авіаційної техніки.
У співвідношенні до положень Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року[6], екологічна сертифікація в галузі авіації має проводитись при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів авіаційної галузі, таких, наприклад, як аеропорти, повітряні судна (ст. 51 Закону), а також при забезпеченні екологічної безпеки транспортних засобів, інших пересувних засобів і установок, зокрема, при додержанні в галузі авіації, під час експлуатації повітряних суден, аеропортів, гранично допустимих викидів забруднюючих речовин та гранично допустимих рівнів фізичних впливів, таких як шуми (ст. 56 Закону), на їх відповідність законодавчим вимогам.
Тому-то, серед видів сертифікації в авіаційній галузі, з еколого-правової точки зору, виділяємо сертифікацію повітряних суден, а також аеропортів та аеродромів як об’єктів, які відповідно до законодавства становлять небезпеку для навколишнього природного середовища та здоров’я людей[7].
В свою чергу, сертифікація повітряних суден, включає в себе сертифікацію: а) типу цивільних повітряних суден (ст.16 ПК України); б) екземпляра цивільного повітряного судна (ст.17 ПК України); в) цивільних повітряних суден, що імпортуються та експортуються з/та в Україну (ст.ст.18, 20 ПК України). Правове регулювання таких видів сертифікації здійснюється постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 1997 року № 1095 “Про сертифікацію авіаційної техніки та її компонентів”, Наказом Міністерства транспорту України від 28 грудня 2000 року № 959 “Про затвердження Правил сертифікації типу авіаційної техніки (розділи А, В, С, Д, Е частини 21 Авіаційних правил України “Процедура сертифікації авіаційної техніки”), Наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 15 червня 2005 № 658 “Про застосування в цивільній авіації України Спільних Авіаційних Вимог JAR-21 “Процедури з сертифікації повітряних суден, складових виробів і частин”, розділи H, L, Q, N (підрозділ N-H) щодо видачі сертифікатів льотної придатності.
У межах сертифікації типу повітряних суден екологічний характер носить сертифікація повітряних суден щодо шуму на місцевості та викидів (емісії) шкідливих речовин авіаційних двигунів (ст. 54 ПК України), правові основи та процедуру здійснення якої закладено в Додаток 16 (том І та ІІ)[8] до Чиказької конвенції від 7 грудня 1944 року “Про міжнародну цивільну авіацію”. Сертифікація щодо шуму здійснюється в залежності від типу та ваги літака в місцях взльоту, польоту та посадки, а сертифікація повітряних суден щодо викидів (емісії) шкідливих речовин авіаційних двигунів здійснюється безпосередньо до новостворених двигунів. Дані положення були імплементовані у національне законодавство в державні стандарти та санітарні правила. Наприклад, питання шумового впливу регулюються: ГОСТ.22283-76 “Шум авиационный. Допустимые уровни шума на територии жилой застройки и методы его измерения”; ГОСТ.17229-85 “Самолеты пассажирские и транспортные. Метод определения уровней шума, создаваемого на месности”; ГОСТ.24646-81 “Самолеты транспортные сверхзвуковые. Допустимые уровни шума на местности и метод определения уровней шума”; ГОСТ.24647-91 “Вертолеты гражданской авиации. Допустимые уровни шума и методы определения уровней шума на местности”; ГОСТ.24659-81 “Самолеты короткого взлета и посадки. Допустимые уровни шума на местности и метод определения уровней шума”. Питання викидів забруднюючих речовин авіаційними двигунами, в свою чергу, регулюються ГОСТ.17.2.2.04-86 “Охрана природы. Атмосфера. Двигатели газотурбинные самолетов гражданской авиации. Нормы и методы определения выбросов загрязняющих веществ”.
Сертифікація аеродромів та аеропортів (ст.42 ПК України) здійснюється у відповідності до Наказів Міністерства транспорту України від 25 червня 2004 року № 785 “Про затвердження Правил сертифікації цивільних аеродромів України” та від 26 липня 2004 року № 924 “Про затвердження Правил сертифікації аеропортів”. Так, в Додатку І до підпункту 2.1.5. Наказу від 26 липня 2004 року № 924 затверджено перелік об’єктів, обладнання та авіаційної наземної техніки, що підлягають обов’язковій сертифікації, серед яких, з урахуванням еколого-правових вимог, важливе значення мають: аеродром, радіотехнічне обладнання, авіаційна наземна техніка, авіаційні паливно-мастильні матеріали та спеціальні рідини.
Наявність сертифікату типу повітряного судна є однією з основних умов реєстрації повітряного судна у державному реєстрі цивільних повітряних суден (ч.1 ст. 27 ПК України). У разі відсутності такого документа, державний орган з питань сертифікації і реєстрації може заборонити експлуатацію повітряного судна (ч. 7 ст. 27 Кодексу). В той-же час, відповідно до Наказу № 506 від 28 вересня 1994 року свідоцтво про реєстрацію аеродрому є підставою для порушення клопотання про сертифікацію аеродрому та його обладнання (п. 4.1.6).
Відповідно до вимог ст. 11 Закону України “Про підтвердження відповідності”, за результатами проведення сертифікації, у разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації, заявникові видається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 1997 року № 1095 “Про сертифікацію авіаційної техніки та її компонентів”, до завершення формування національної системи сертифікації авіаційної техніки згідно з чинними в Україні Авіаційними правилами, таку сертифікацію дозволено проводити Міністерству транспорту і Державній авіаційній адміністрації України спільно з Міждержавним авіаційним комітетом з видачею відповідних документів.
Водночас, згідно з п. 2.1.4 Наказу Міністерства транспорту України від 26 липня 2004 року № 924 “Про затвердження Правил сертифікації аеропортів”, суб’єктом, який може здійснювати сертифікацію аеропортів та регулярне інспектування процесів аеропортової діяльності з технічного та наземного забезпечення польотів з прийняттям відповідних заходів з обмеження або припинення діяльності при недотриманні встановлених законодавством вимог є Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації.
Таким чином, сертифікацію в галузі авіації доцільно визначити: 1) видом екологічної сертифікації як складового елемента реєстраційно-ліцензійної форми організаційно-превентивних заходів в системі механізму правового забезпечення екологічної безпеки в авіації; 2) обов’язковою умовою реєстрації типу цивільного повітряного судна; 3) підставою для здійснення відповідного контролю та нагляду за додержанням технічних, екологічних та інших вимог; 4) комплексною функцією управління, що здійснюється спеціально уповноваженими державними органами, які в установленому порядку документально засвідчують про відповідність літаків, їх комплектуючих, таких як двигуни, а також аеропортів (аеродромів), призначених для їх експлуатації, встановленим законодавством екологічним вимогам.
Література:
1 Ст. 1 Закону України “Про підтвердження відповідності” від 17 травня 2001 р. / Відомості Верховної Ради України, 2001, № 32, Ст. 169, зі змінами, внесеними Законом України № 2116 – IV від 21 жовтня 2004 року. – Відомості Верховної Ради України, 2005, № 2, Ст. 33;
2 Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С. 94;
3 Див.: Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. – М.: Юристъ, 1998. – С. 385 - 401; Крассов О.И. Экологическое право: Учебник. – М.: Дело, 2001. – С. 314 – 326; Ерофеев Б.В. Экологическое право: Учебное пособие для студентов учреждений среднего профессионального образования. – М.: ФОРУМ: ИНФРА-М, 2002. – С. 127-131;
4 Див.,: Екологічне управління: Підручник / В. Я Шевчук, Ю. М. Саталкін, Г. О. Білявський та ін. – К.: Либідь, 2004. – С. 181;
5 Ч. 2 ст. 2 Повітряного кодексу України від 4 травня 1993 р. / Відомості Верховної Ради України, 1993, № 25, Ст. 274;
6 Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 41. – Ст. 546;
7Див., п.3 розділу 20 Основних напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року № 188, п. 16 постанови Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року № 554 “Про Перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку”;
8 IKAO. Міжнародні стандарти та рекомендована практика, “Охорона навколишнього середовища”. Додаток 16 до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, т. I, “Авіаційний шум” та т. ІІ, “Емісія авіаційних двигунів” 3 вид., 1993 (Стандарт IKAO).
e-mail: krasnova_yulya@ukr.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
