СТАНОВЛЕННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ
30.11.2010 21:08
Автор: Маринич Людмила Валеріївна, старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Черкаського Східноєвропейського університету економіки і менеджменту
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
На початку ХІХ століття швидкими темпами почала розвиватися промисловість. В 1825 році на українських землях налічувалося 649 промислових установ, а до 1861 року їхня кількість зросла в 3,6 рази. Головного значення у промисловості того часу набули дві галузі: харчова та обробка тваринної сировини на експорт і на потреби промисловості. А після реформи 1861 року на нашій території формується металургійна, паперова і вугільна галузі. Використання машин у промисловості призводить до зростання кількості вільнонайманих робітників. Такий бурхливий розвиток підприємницької діяльності, зростання промислового виробництва викликали необхідність у законах, спрямованих на регулювання трудових правовідносин. Проте за відсутності української державності на всій території теперішньої України набуває чинності загальноімперське законодавство при збереженні лише окремих норм права України, визначених і закріплених у законах Російської імперії. За період з 1882-го по 1903 роки в Росії було послідовно прийнято дев’ять головних законів, які стали джерелом промислового або робочого права і отримали назву "Фабрично-заводського законодавство". А в силу того, що українські землі, зокрема: Лівобережжя, Правобережжя та Південь на початку ХІХ століття знаходилися в складі Російської імперії дія цього законодавства в певній мірі розповсюджувалась і на них. До фабрично-заводського законодавства в першу чергу слід віднести : Закон від 01 червня 1882р. "Про малолітніх, працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах", який відкриває собою формування фабричного законодавства капіталістичного типу, одним із головних завдань якого була охорона праці дітей та жінок. Даний закон не тільки заборонив застосування праці дітей віком до 12 років на фабриках, заводах та мануфактурах, але і встановив спеціальні правила по охороні малолітніх віком від 12 до 15 років. Зобов’язав фабрикантів надавати малолітнім працівникам, які не мали освіти можливість відвідувати народні училища. Фабриканти були зобов’язані реєструвати малолітніх працівників в особливій книзі. Законом 1882 року були утворені фабричні інспекції чисельністю 20 чоловік, які знаходилися в підпорядкуванні міністра фінансів та спостерігали за дотриманням правил і заборон. За порушення власниками або керівниками фабрик правил в частині праці малолітніх, була встановлена відповідальність у вигляді арешту або штрафу. Наступним був Закон від 12 червня 1884 року "Про шкільне навчання малолітніх, працюючих на фабриках, заводах та мануфактурах". Він рекомендував власникам фабрик, заводів та мануфактур відкривати при своїх підприємствах школи, порядок відвідування яких та програми викладання повинні були визначатися директорами народних училищ за згодою з фабричною інспекцією. Закон від 3 червня 1885 року "Про заборону нічної праці неповнолітніх та жінок на фабриках, заводах і мануфактурах" стосувався охорону праці. За нормами якого не допускалося залучення жінок та підлітків, які не досягли 17 років до нічної праці на бавовняних, полотняних та шерстях фабриках. Цей закон носив тимчасовий характер і запроваджував заборону нічної праці жінок і підлітків у вигляді досліду на 3 роки. Остаточне вирішення цього питання було відкладено аж до 1890 року. І 24 квітня 1890 року був виданий Закон "Про зміну постанови про працю малолітніх, підлітків та осіб жіночої статі на фабриках, заводах і мануфактурах та про розповсюдження правил про працю та навчання малолітніх в ремісничих закладах", який розширив можливості застосування праці малолітніх, в тому числі в нічний час, святкові та вихідні дні, а також допускав випадки нічної праці для жінок. Закон від 2 червня 1897 року "Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської та гірничої промисловості" поклав початок регламентації робочого часу та часу відпочинку для робітників найманої праці. Зачатками профспілкової організації було утворення згідно Закону від 10 червня 1903 року "Про запровадження старост в промислових підприємствах" представників робітників, тобто фабричних старост, які виконували роль посередника між робітниками та адміністрацією та представляли робітників в їх відносинах з владою. Однак пануючий на той час царизм поширив фабричні закони лише на центральні губернії європейської частини Росії, в інших регіонах вони вводилися із затримкою або взагалі не були запроваджені. Так, на території України закон 1886р. "Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабрикантів і робітників" був введений тільки у Київській, Волинській, Подільській, Харківській, Херсонській губерніях і то лише в 1894р. На Таврійську, Полтавську і Чернігівську губернії цей закон поширився ще пізніше [1,34]. В період з 1903 по лютий 1917 року охарактеризовані вище акти корегувались, проте нові не приймались, за винятком Тимчасових правил про профспілки від 4 березня 1906 року, які легалізували роботу профспілки. Дещо складніше було правове становище наприкінці ХІХ початку ХХ ст. на західноукраїнських землях, що являли собою відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів [2,16 ], де правовий статус робітників був вкрай жахливим. Про це свідчить низка матеріалів, що з’явилися в пресі на той час. А саме в газеті "Воля" від 15 червня 1902 року було надруковано інформацію про катастрофу, що сталася в Бориславі, внаслідок якої загинуло дванадцять робітників. Ця катастрофа сталася через відсутність нагляду на підземних роботах. Згодом, в 1910 році в газеті "Земля і воля" з’являється публікація, в якій висвітлюється порушення робочого часу та санітарно-гігієнічних правил, зокрема зазначено, що "… робітники мешкають у мокрих норах, які не мають вікон і доброго накриття" [2,30]. Після жовтневих подій 1917 року у Петербурзі виникає нагальна необхідність власного законодавства. Ці функції взяла на себе Центральна Рада, сформована як громадсько-політичний центр, метою якого було відродження українського народу. Першим кроком на шляху формування правової системи став прийнятий 25 листопада 1917 року Закон "Про порядок видання законів", згідно з яким "до сформування Федеративної Російської республіки і утворення її Конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді", а "право видавати розпорядження в обсягу урядування, на основі законів належить Генеральним Секретарям Української Народної Республіки" [3,124]. Разом з тим, цей закон не припиняв дії "всіх законів і постанов", які мали чинність на території УНР до 27 жовтня, тобто російського законодавства і не були скасовані універсалами, законами й постановами Центральної Ради та Генерального Секретаріату.
Література: 1.Войтинский И. Трудове право: Ученое пособие для вузов (краткий курс советсткого права) 2-е доп.изд /И.Войтинский.- М.: Юрид.издат, 1928.- 128с. 2.Волков О. История развития советского трудового законодательства: Учебное пособие (Всесоюз. юрид. заочний институт) /О.Волков. – М.: ВЮЗИ, 1986.- 62 [1]с. 3.Іванов В.М. Історія держави та права України: Навч. посіб /В.М.Іванов. – К.: Атіка, 2003. – 416с.
e-mail: Lyudmila-marinich@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
