Актуальність даної теми пов'язана з відносно недавнім введенням поняття "моральна (немайнова) шкода" у трудове законодавство та недосконалістю механізму його застосування у судовій практиці.
Право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його тудових прав, визначено у статті 237-1 Кодексу, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику здійснюється у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Ні у чинному трудовому законодавстві, ні у проекті Трудового кодексу не визначено категорію «позовна давність», не регулюються питань порядку обчислення строків позовної давності, наслідків призупинення, перерви, припинення позовної давності. Вони розкриті в Цивільному Кодексі України та застосовуються до спорів, що виникають з трудових правовідносин, за аналогією.
Гарантією права на відшкодування шкоди у разі пропущення строків виступає норма, встановлена статтею 234 кодексу законів про працю, де вказано, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Але це не запобігає порушенням прав звільнених працівників, це тільки додаткова гарантія, тому вона не може повноцінно заповнити відповідну прогалину у законодавстві.
Як зазначає Конституційний суд України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року, спір про відшкодування звільненому працівнику моральної шкоди, завданої затримкою розрахунку при звільненні, є трудовим спором. Зі статті 233 Кодексу законів про працю випливає, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Тому Конституційний суд вважає тримісячний строк достатнім для звернення.
Суддя Конституційного суду А. Стрижак у своїй окремій думці зазначає, що, відповідно до рішення Конституційного суду, звернення працівника до суду з заявою про відшкодування моральної шкоди, завданої йому несвоєчасною виплатою з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум, можливо лише тоді, коли такий працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Таким чином, можна стверджувати, що до моменту фактичного розрахунку роботодавцем чи уповноваженим ним органом зі звільненим працівником останній не має права звернутися до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої невиплатою належних йому сум при звільненні. Проте таким розумінням положень чинного законодавства Конституційний Суд України фактично обмежив гарантоване статтею 55 Конституції України право особи на звернення до суду, яке згідно зі статтею 64 Основного Закону України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Тому для дотримання конституційних прав працівників і правильного врегулювання трудових відносин вважаю необхідним відповідні положення щодо закріплення конкретних строків позовної давності передбачити в трудовому законодавстві.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
