У більшості демократичних країн світу рівень захищеності прав, свобод і законних інтересів громадян вимірюється їх нормативною безпекою та кримінально-правовою захищеністю, що в свою чергу набуває особливого значення при розслідуванні фактів посягання на життя, здоров’я громадян або майна громадян, оскільки це сталося внаслідок грубого порушення природних прав особи, заподіяння моральної, фізичної чи майнової шкоди.
Мета дослідження полягає у вивченні порівняльної характеристики кримінальних кодексів радянської України.
Стаття 62 КК УPCP «Антирадянська aгiтaцiя i пpoпaгaндa» – нaбула чинноcтi 1 січня1961 poкy. «Aгiтaцiя чи пpoпaгaндa, щo здiйcнюютьcя з мeтoю пiдpивy чи пocлaблeння paдянcькoгo peжимy чи вчинeння oкpeмиx ocoбливo нeбeзпeчниx дepжaвниx злoчинiв, пoшиpeння з цiєю ж мeтoю явнo нeпpaвдивиx зaяв, щo гaньблять paдянcькy пoлiтичнy тa cycпiльнy cиcтeмy, a тaкoж пoшиpeння, пiдгoтoвкy чи збepeжeння з цiєю ж мeтoю лiтepaтypи тaкoгo змicтy: кapaютьcя пoзбaвлeнням вoлi нa cтpoк вiд шecти мicяцiв дo ceми poкiв iз зacлaнням нa cтpoк дo п'яти poкiв aбo бeз тaкoгo, aбo зacлaнням нa cтpoк вiд двox дo п'яти poкiв. Ti caмi дiї, вчинeнi ocoбoю, paнiшe cyдимoю зa ocoбливo нeбeзпeчнi дepжaвнi злoчини, a тaкoж y вoєнний чac - кapaютьcя пoзбaвлeнням вoлi нa cтpoк вiд тpьox дo дecяти poкiв iз зacлaнням нa cтpoк дo п'яти poків aбo бeз тaкoгo [1, с. 63-64; 3].
Нова редакція статті введена Законом УРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (ст.7) від 25.12.1958 р. До 1961 року судове переслідування в усіх радянських республіках здійснювалося безпосередньо на підставі цього закону. Тоді визначення «злочину» було включено в нові кримінальні кодекси всіх республік [4].
Статті 54-1 – 54-14 КК УРСР 1927 і 1934 рр. являли собою комплекс визначень «злочинів», які встановлювали відповідальність за «контрреволюційну діяльність» і «державну зраду» батьківщини. Вони були введені до КК УРСР у 1927 р. і в редакції від 20.07.1934 р. незабаром після постанови ЦВК СРСР від 8.06.1934 р. «Про доповнення положення про державні злочини статтями про державну зраду Батьківщини». У постанову додано такі статті: 1) 54-1а Зрада Батьківщині (діяння, спрямовані на заподіяння шкоди військовій могутності УРСР, його національному суверенітету або недоторканності його території, такі як: шпигунство, зрада військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча за кордон); 2) 54-1б Ті самі дії, якщо вони вчинені військовослужбовцями; 3) 54-1в відповідальність членів сімей військовослужбовців, які допомагали або не повідомляли про плани втечі; 4) 54-1г невикриття запланованої державної зради; 5) 54-а і 54-б каралися смертною карою з конфіскацією майна; покарання можна було замінити на 10 років позбавлення волі лише у випадку 54-а і лише «за наявності пом’якшуючих обставин» [1, с. 64-65].
Протягом 19 років, аж до смерті Й. Сталіна, звинувачення в контрреволюційній діяльності та державній зраді використовувалися для фізичного знищення реальних чи уявних політичних опонентів режиму. У 1930-х роках жертвами статті 54-10 були командири Червоної Армії, лідери та члени політичної опозиції всередині партії, а також деякі інші представники некомуністичних партій. Іншою важливою функцією цього звинувачення було припинення будь-яких форм несанкціонованих контактів між радянськими громадянами та іноземцями.
З початку Другої світової війни і до 1953 року звинувачення у «державній зраді» масово застосовувалося до військовослужбовців, взятих у полон, та представників цивільного населення, примусово вивезених за кордон. Спеціальна урядова інструкція посилила міри покарання щодо членів сімей «зрадників». Участь у національному опорі радянській владі (в радянській Україні та прибалтійських республіках) кваліфікувалася як зрада незалежно від того, чи був опір збройним чи ненасильницьким, а також чи мали контакти з іншими країнами.
Лібералізація каральної політики (після смерті Сталіна) привела до фундаментальних змін у використанні цього звинувачення. По-перше, кількість судимих за цим обвинуваченням щороку різко зменшувалася, стаючи в сотні разів меншою. У 1955 році було застосовано масову амністію до засуджених за «підсобництво до окупантів». У 1956 році була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів УРСР «Про ліквідацію результатів грубих порушень законності щодо військовополонених та членів їх сімей», а в тому ж році Стаття 54-1, норма, яка була унікальною навіть для сталінської системи правосуддя, була вилучена. Розпочатий процес реабілітації не торкнувся ряду діячів партійної опозиції, членів «буржуазних» партій, лідерів та діяльності національного опору. Крім того, контакти з іноземцями (меншою мірою, ніж раніше), спроби втечі і навіть бажання емігрувати все ще могли призвести до арешту та суду за звинуваченням у «державній зраді» [1, с. 64].
У 1957-1958 рр. розпочався процес реформування особливої частини КК УРСР, а з усього комплексу «особливо небезпечних державних злочинів» найбільше змінилося обвинувачення у «державній зраді». Нове визначення злочинів було сформульовано в Законі УРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (ст.1). Перш за все, у тексті нової статті прямо введено елемент навмисності дії. До таких дій було додано: «Надання іноземній державі допомоги у здійсненні ворожої діяльності проти СРСР, а також змова з метою захоплення влади», які раніше каралися за іншими пунктами статті 54-1. Покарання залишаються досить жорсткими (включаючи розстріл), однак застосування на практиці цієї статті відтепер, навіть у періоди політичної кризи в УРСР, як складової частини СРСР, залишалося вибірковим [2]. З 1961 р. формулювання статті 54-1 увійшло до нових Кримінальних кодексів усіх радянських республік (пор. ст. 58 КК УРСР) [1, с. 65].
У період з 1961 по 1966 рр. стаття 62 була основним кримінально-правовим інструментом для переслідування практично всіх проявів дисидентського мислення.
Відповідно до Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17.04.1991 усі засуджені за цією статтею були реабілітовані незалежно від того, на яких підставах для пред’явлення обвинувачення, тобто фактично амністовані [1, с. 66].
Отже, кримінальні кодекси УРСР відзначалися непомірною жорстокістю покарання у ранні роки радянської влади і найбільшого розквіту набули в часи сталінізму. У цей час діяло таке правило: була б людина, а стаття знайдеться. Деяке пом’якшення покарання за інакодумство відбулося за часів відлиги. Та все ж до самого розпаду СРСР кримінальний кодекс слугував інструментом, за допомогою якого здійснювалися репресії в національних республіках, а особливо в УРСР. Це знайшло свій вираз у тому, що більше половини усіх політв’язнів колишнього СРСР були засуджені в УРСР.
Література:
1. Бабій Б. М., Усенко І. Б. З досвіду планування законотворчості в перші роки Радянської влади. Вісник Академії наук Української РСР, 1986. № 1. С. 63–71.
2. Кримінальний кодекс УРСР. URL: https://core.ac.uk/download/pdf/187222603.pdf (дата звернення 06.11.2021 р.).
3. Кримінально-процесуальне право УРСР 1960-1980рр. URL: https://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/kriminalne-ta-kriminalno-procesualne-pravo-ursr-1960-1980 (дата звернення 07.11.2021 р.).
4. Ухач В. З. Історія держави і права України (конспекти лекції): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
