Конституцією України, а саме т. 55, закріплено право захисту своїх прав і свобод у судовому порядку. Кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створені або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Положення про право на судовий захист також знайшло своє закріплення у ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод – кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення [1]. Право на належний судовий захист повинно бути реалізоване без жодних ускладнень.
Право на судовий захист обумовлюється не тільки розглядом справи по суті та прийняттям рішення, а й має бути спрямоване на відновлення порушених прав і та забезпечує виконання судового рішення. Згідно зі ст. 129-1 Конституції України, судове рішення є обов’язковим до виконання. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд [2].
Тобто, виконання рішень є невід’ємною частиною права на судовий захист та доповнює сутність права на справедливий суд.
Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, та зокрема рішення у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 р., виконання судового рішення є невід’ємним елементом права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду [3].
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню [4].
Інститут «виконавчого провадження» не є новаторською ідеєю законодавця і бере початок це з давніх часів. Вперше цей термін був закріплений в Статуті цивільного судочинства 1864 р., у якому встановлено правило, за яким у разі неможливості зобов’язаної сторони повернути виправданій стороні отримані з відсудженого маєтку доходи чи сплатити шкоду та судові витрати, то виправдана сторона може встановити цю суму в порядку виконавчого провадження [5].
Питання щодо природи виконавчого провадження та його місця у системі права й досі залишається дискусійним. Класичним підходом вважається сприймання виконавчого провадження як стадії або правозастосовного циклу цивільного судочинства. Так, Л.Г. Талан зазначає, що виконання рішень суду завершує діяльність зі здійснення правосуддя і завершує процес захисту права, що здійснюється судом. Тому правосуддя варто розуміти в широкому вимірі – як діяльність суду з розгляду спору і виконання судового рішення. На думку автора, відносини, що складаються у процесі виконавчого провадження, становлять заключну стадію цивільного процесу, в якій реалізується судове рішення і в якій державний виконавець функціонує під контролем суду. Погляд С.О. Якимчука на виконання судових рішень характеризує його як провадження цивільного судочинства. Деякі автори відносять виконавчі дії за виконавчим написом нотаріуса, виконання рішень третейських судів, комісій із трудових спорів до сфери цивільного процесу. Це є наслідком ідеї розширення сфери юстиціарної діяльності.
Також, існує протилежна думка щодо можливості відгалуження інституту виконання судових рішень у самостійну галузь права. Предметом такої галузі є суспільні відносини у сфері виконання судових рішень та рішень інших органів, що може мати різні назви – «цивільне виконавче право», «виконавче процесуальне право», «виконавче право» тощо. На думку М.К. Юкова, відносини, що виникають у зв’язку з виконанням рішень юрисдикційних органів, є предметом самостійної галузі – виконавчого права.
Крім того, у літературі також висловлювалася і досить своєрідна думка, відповідно до якої виконавче провадження слід відносити до сфери адміністративного процесу. Так, С.Я. Фурса та С.В. Щербак зазначають, що виконавчий процес має ввійти до системи адміністративного процесу, де займатиме місце одного з видів проваджень, нарівні з такими видами, як провадження у справах про адміністративні правопорушення, дисциплінарне провадження тощо. Навряд чи можна погодитися із зазначеною позицією, адже вона загалом базується на тезі про те, що Державна виконавча служба належить до системи органів виконавчої влади, а тому її діяльність має охоплюватися нормами адміністративного права, адміністративного процесу тощо. Проте нині з появою приватних виконавців така позиція втрачає свою актуальність. Крім того, сама природа правовідносин, що виникають між державним виконавцем та сторонами виконавчого провадження, не містить ознак владовідносин або управлінських відносин.
Як вже зазначалось вище, Законом України «Про виконавче провадження» виконавче провадження визначається як завершальна стадія судового провадження, але таке формулювання не свідчить про визнання законодавцем виконавчого провадження як стадії саме цивільного процесу.
Європейський суд з прав людини по справі «Krutko v. Ukraine (no. 2)» зазначив, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою та другою стадіями одного провадження [6]. Судове провадження не може бути відділене від виконавчого провадження, і навпаки. Ці два процеси мають розглядиться як симбіоз, що створює єдине ціле.
Відповідну норму законодавства слід тлумачити саме у такому контексті, відповідно до чого судовий розгляд та подальше виконання судових рішень слід вважати двома частинами (стадіями) процесу захисту невизнаних, оспорюваних або порушених прав, свобод та інтересів осіб.
Отже, стадія виконавчого провадження тісно пов’язана із попередніми стадіями судового процесу. Саме воно фактично завершує усю діяльність суду із захисту прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб, забезпечує їх поновлення до попереднього стану та здійснює контроль за виконанням рішень суду у справах.
Література:
1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян [Електронний ресурс] URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-97.
2. Конституція України [Електронний ресурс] URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.
3. Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Шмалько проти Україны» (Shmalko v. Ukraine) від 20 липня 2004 [Електронний ресурс] URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_226#Text.
4. Закон України «Про виконавче провадження» № 231-V ЗРК. Прийнято 04.07.2014 і введений в дію 01.01.2015. Офіційний сайт МВС Республіки Казахстан. [Електронний ресурс] URL: http // mvd.gov.kz (дата звернення: 14.05.2020).
5. Гук Б.М. Проблеми дефініції поняття виконавчого провадження / Б. М. Гук // Університетські наукові записки. 2009. № 1. С. 101–106.
6. Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Krutko v. Ukraine (no. 2)» від 28 листопада 2008 року [Електронний ресурс] URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_422#Text.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
