ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ У КРАЇНАХ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
16.01.2011 10:50
Author: Васянович Ольга Анатоліївна, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри «Міжнародного та європейського права» Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана
[Theory and history of the state and law. History of political and legal studies. Philosophy of law]
Панівне становище у сучасному суспільстві займають форми права романо-германської правової системи. Намагання йти в ногу з європейською цивілізацією переважає древні національні переконання країн і певною мірою свідчить про бездоганність механізму правового регулювання, який діє протягом багатьох століть. Романо-германська правова сім’я охоплює майже усі країни континентальної Європи, за винятком Англії та Ірландії. Ця сім’я поширює свій вплив на іспаномовні держави Америки (Латинська Америка). Крім того, романо-германська система діє у таких місцях, як штат Луїзіана (колишня французька територія, приєднана до США у 1830 р.), а також канадська провінція Квебек, яку заселяють переважно французи (у якій 1992 та 1995 рр. проводився референдум щодо незалежності від Канади). Більшість країн Чорної Африки (колишні колонії Бельгії, Німеччини, Італії, Іспанії, Португалії, Франції) перебуває у сфері впливу цієї системи. Навіть острів Маврикій і Сейшельські острови, що входять до Британського Співтовариства націй, дотепер знаходяться під впливом цієї правової системи. Ідеї романо-германської сім’ї опанували правовий простір в азіатських державах, наприклад, у Туреччині, колишніх радянських азіатських державах, в Іраку, Йорданії, Сирії, Індонезії, Венесуелі, Бразилії, Мексиці та Чилі. Основним джерелом права виступає закон, але поряд із ним існує санкціонований звичай. Водночас у національних правових системах відомі й інші форми права – нормативні договори, загальні принципи права і корпоративні норми, однак їх роль незначна. Вивчення даної правової системи свідчить, що правові звичаї посідають у ній достатнє місце. Створені у ХІІІ–ХVIII ст. у різних країнах офіційні та приватні компіляції мали за мету фіксацію звичаїв, що безпосередньо конкурували з римським правом. Більшість з них набувала чинності лише через сто років. Серед усіх країн скандинавські країни більше за всіх користувались звичаєвим правом (збірники права складалися до ХVIII ст.). Переважно способом санкціонування виступає – законодавче санкціонування, яке може мати загальний та приватний характер. Санкціонування загального характеру має на увазі те, що у конституціях держав є посилання на звичай як джерело права. Так, ст. 260 Конституції Венесуели визнає за індіанськими народами право керуватись своїми звичаєво-правовими нормами, якщо це не суперечить Конституції, законам та публічному порядку. «Відповідно звичай також офіційно визнається» [39, с. 188] джерелом права. Правовими звичаями загального характеру вважаються ті, які вводяться в дію у тій чи іншій галузі права державою. Мається на увазі, що у звичайних законах і спеціальних нормативних актах є дозвіл законодавця у певних галузях права керуватись звичаями. За приклад візьмемо цивільне право Іспанії. У вступній частині Цивільного кодексу до джерел права віднесено закон, звичай та загальні принципи права. У ч. 3 ст. 1 гл. 1 названого кодексу сказано, що «звичай застосовується лише у випадках прогалин у відповідному законі, якщо зміст звичаю не суперечить моралі, публічному порядку і це може бути доведено». Допускається застосування звичаїв і в ст. 2 Торговельного кодексу, яка передбачає регулювання угод поширеними повсюди правовими торговельними звичаями. Цей же вид правових звичаїв приписують праву Німеччини, Швейцарії та Греції. Справа у тому, що, наприклад, при складанні проекту Німецького цивільного уложення «вирішено було допустити застосування правових звичаїв лише настільки, наскільки сам закон посилається на них (параграф 2)». Аналізуючи ЦК Німеччини, можна відшукати кілька норм, які посилаються на звичаї прямо, наприклад, параграфи 147, 242, де згадуються «звичаї цивільного обороту». Прямий відсильний характер має норма параграфу 157, що зобов’язує при тлумаченні договору брати до уваги звичаї цивільного обороту. Посилання на звичаї можна знайти і у Торговельному уложенні, параграфи 54, 86с. Широко застосовується спосіб посилкового санкціонування і у Швейцарії. Цивільне уложення 1907 р. передбачає застосування звичаю на випадок мовчання закону. Особливе місце виділене йому і у шведському торговельному праві. У Загальному уложенні Швеції та Фінляндії 1734 р. передбачено, що судді можуть застосовувати процесуальні звичаї, якщо в законі відсутня відповідна правова норма. Пряме посилання міститься також у Цивільному кодексі Португалії 1867 р. Стаття 3 визначає юридичну силу звичаїв таким чином: «Звичаї, що не суперечать моралі, мають правове значення у випадках, визначених законом». У самому ЦК нам зустрічається лише три статті, що посилаються на звичай – 218, 321, 1218. Зважаючи на сферу дії, у законодавстві більшості держав романо-германської системи права містяться такі звичаї: 1. Місцеві. Стаття 1159 Цивільного кодексу Франції відсилає до звичаїв місцевості, якщо щось не має єдності при тлумаченні договору. 2. Спеціальні. У нормах права в даному випадку використовуються посилання на звичаї, які застосовуються у конкретній сфері до конкретних суб’єктів. Досить відомою є класифікація звичаїв за галузевою приналежністю (конституційні звичаї, навігаційні звичаї, цивільно-правові звичаї та інші). Аналіз правової бази романо-германської правової системи свідчить про не останнє місце правового звичаю серед джерел права, а особливо поряд із законом. Звичаєві норми відіграють велике значення у розв'язанні колізійних питань законодавства, вирішенні правових спорів.
Джерела: 1. Рене Давид. Основные правовые системы современности / Давид Рене, Камилла Жоффре-Спинози ; [пер. с франц. В. А. Туманова]. – М. : Международные отношения, 1998. – 398, [1] с. 2. Вильданова М. М. Источники права Франции : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; история политических и правовых учений» / М. М. Вильданова. – М., 1987. – 18 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
