У ст. 1 Конвенції ООН проти катувань (1984 р.): з одного боку, наголошується, що катування може бути вчинене лише «державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди»; з іншого боку, робиться уточнення, що ця стаття не завдає шкоди будь-якому міжнародному договору чи будь-якому національному законодавству, в яких є або можуть бути положення про більш широке застосування. Особисто ми розуміємо ці положення таким чином: загалом суб’єктом катування має виступати відповідний представник держави, однак національний законодавець може (одночасно чи окремо, тобто в межах кваліфікуючих ознак) визнати суб’єктом цього злочину будь-яку особу, тобто загального суб’єкта. Наприклад, про спеціальний суб’єкт катування (зазвичай відповідну службову особу) йдеться у КК Киргизької Республіки, Зведенні законів США, КК ФРН тощо.
Національний законодавець із самого початку дотримувався принципово однакового підходу, визнаючи, що суб’єктом катування в основному складі може бути тільки загальний суб’єкт (ч. 1 ст. 127 КК України). Отже, суб’єктом катування може бути будь-хто, але у такому разі певні терміни Конвенції ООН проти катувань, зокрема, «отримати… визнання» та «покарати… за дії», через формулювання ознак злочину стосовно загального суб’єкта, втрачають свою визначеність і тлумачаться суперечливо. Дійсно, суспільна небезпека катувань, вчинених службовими особами (зокрема, правоохоронцями), є очевидною, оскільки вона здійснюється представником влади, який навпаки має всіляко захищати та охороняти права і свободи людини і громадянина, та, як правило, під час, коли потерпілий перебуває під його контролем, тобто зазвичай позбавлений можливості звернутися за допомогою до сторонніх осіб, родичів, адвокатів (наприклад, це відбувається у приміщеннях, що належать правоохоронним органам, у місцях тимчасового затримання чи позбавлення волі, під час проведення оперативно-розшукових чи слідчих дій).
В умовах сьогодення відсутність вказівки у ст. 127 КК України на службових осіб породжує низку прикладних проблем. Зокрема, висновки міжнародних експертів щодо кваліфікації дій спеціальних суб’єктів – працівників правоохоронних органів – свідчать про те, що у випадку актів жорстокого поводження з боку працівників міліції у ході виконання ними службових обов’язків правозастосовна практика застосовує як ст. 127 («Катування»), так і ст. 365 («Перевищення влади або службових повноважень») КК України [1, с. 74–75]. Такий підхід підтверджує і правозастосовна практика, наприклад: у грудні 2011 р. двоє працівників міліції Донецької області були засуджені до 4 років позбавлення волі (!) з позбавленням права займати посади в правоохоронних органах Україна строком на 3 роки за перевищення посадових повноважень і застосування тортур, при цьому їх дії були кваліфіковані за ч. 2 ст. 365 та ч. 2 ст. 127 КК України [2]. Однак, попередні твердження та приклади із судової практики прямо суперечать висновкам професора М.І. Мельника, який стверджує, що наразі практично не може виникнути ситуація, коли дії винних кваліфікували б за ч. 2 ст. 365 КК України (рівно як і за ч. 2 ст. 373 «Примушування давати показання»), оскільки у цих статтях законодавець зробив спеціальну вказівку – «за відсутності ознак катування» [3, с. 319–320].
Отже, слід констатувати, що у КК України наявна колізія застосування норм, передбачених ч.ч. 1 і 2 ст. 127, ч. 2 ст. 365 та ч. 2 ст. 373. При цьому маємо нагадати, що новітній історії розвитку кримінального законодавства України відомі факти, коли норма про відповідальність за катування містила вказівку на «працівників правоохоронних органів» та «службових осіб». Нагадаємо, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 12.01.2005 р. визнав катування, вчинене «працівниками правоохоронних органів», особливо кваліфікуючою ознакою цього злочину (ч. 3 ст. 127 КК України), однак, на підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15.04.2008 р., законодавець взагалі відмовився від частин третьої та четвертої у ст. 127 КК України, при цьому запровадив вказівку на «службову особу з використанням свого службового становища» у ч. 2 цієї ж статті. Трохи пізніше (у 2009 р.) Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» вказівка на службову особу була повністю виключена з ч. 2 ст. 127 КК України. За нашим переконанням останній крок було зроблено без належного обґрунтування, якщо не помилково. Так, ретельно проаналізувавши проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості)» (№ 2281-1 від 28.03.2008 р.), ми дійшли висновку, що така кваліфікуюча ознака, як «службова особа з використанням свого службового становища» просто не була одразу (можливо через неуважність чи умисно, задля лобіювання якихось інтересів) включена ліворуч до відповідної порівняльної таблиці (в частині змісту положень (норм) чинного законодавства) і на цей недолік просто ніхто не звернув уваги (при цьому вказівка на решту кваліфікуючих ознак у ч. 2 ст. 127 КК України збереглася. Отже, за нашим переконанням, є потреба у поверненні до ч. 2 ст. 127 КК України вказівки на «службу особу з використанням свого службового становища», оскільки необхідність виключення такої кваліфікуючої ознаки з наукової чи практичної точки зору нічим не доведено.
Переконані, що при цьому не слід заміняти термін «службова особа» терміном «працівник правоохоронного органу», або паралельно виділяти їх у ст. 127 КК України, оскільки не тільки правоохоронці, будучи одночасно, відповідно до свого статусу, службовими особами, можуть бути спеціальними суб’єктами катувань. Огляд відповідних джерел свідчить, що у вітчизняній і світовій практиці суб’єктами катувань часто стають медичні працівники, зокрема працівники психіатричних лікарень. Поряд з цим вчинити катування може широке коло й інших службових осіб: від звичайної службової особи, що працює на певному державному чи колективному підприємстві, організації чи установі до військової службової особи (зокрема, суспільству відомі непоодинокі факти катувань, що мають місце у Збройних Силах України) [4, с. 204–248].
Таким чином, вважаємо, що для повної відповідності національного та міжнародного кримінального законодавства українським парламентарям необхідно у ч. 2 ст. 127 КК України зробити вказівку на таку кваліфікуючу ознаку катування, як «службова особа з використанням свого службового становища», що з одного боку, підтверджується іноземним досвідом, а з іншого – усуватиме колізію ст.ст. 127, 365 та 373 КК України.
Література:
1. Мардох Джім. Боротьба з жорстоким поводженням і безкарністю та ефективне розслідування жорстокого поводження. Доповідь по Україні / Джім Мардох. – К. : «К.І.С.», 2010. – 108 с.
2. Міліціонери з Донеччини були засуджені за тортури. 29.12.2011. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1325161772.
3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та доповн.– К. : Юридична думка, 2012. – 1316 с.
4. Проти катувань. Огляд повідомлень про жорстоке поводження і застосування катувань / Довідкове видання. – Х.: Харківська правозахисна група, «Фоліо», 2001. – 255 с.
e-mail: kkpnavs@ukr.net
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
