В Укрaїні зaгaльні принципи визнaння й виконaння aрбітрaжних рішень, a тaкож підстaви для відмови містяться у стaттях 35 і 36 Зaкону Укрaїни «Про міжнaродний комерційний aрбітрaж», які повністю відповідaють положенням Нью-Йоркської конвенції ООН про визнaння і приведення у виконaння іноземних aрбітрaжних рішень. Зокремa, у ст. 35 цього Зaкону нa нaціонaльному рівні зaкріплюється основний принцип Нью-Йоркської конвенції, згідно з яким aрбітрaжне рішення, незaлежно від того, у якій крaїні воно було винесене, визнaється обов’язковим і виконується при подaнні письмового клопотaння до компетентного суду [1].
У зв’язку з подіями, що розпочались у 2014 році в Україні, вважаю за необхідне приділити увагу тому, як на практиці вивіщуються питання щодо визнання в Україні арбітражних рішень, в яких однією із сторін є підприємство Російської Федерації (визнана країною-агресором), з посиланням на порушення публічного порядку.
Так, відповідно до п. 12 постанови Пленуму ВСУ від 24 грудня 1999 р. №12 зазначалося, що під публічним порядком належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу ладу в ній (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо) [2].
Як правило, роз'яснення щодо правил застосування застереження про публічний порядок дають суди, на підставі тлумачення норм права, кваліфікації фактичного складу справи й доктринальних викладень [3].
Вдаючись до аналізу судової практики, можна зазначити, що в багатьох випадках сторона-боржник посилається на порушення публічного порядку мотивуючи це тим, що визнання та виконання арбітражного рішення на користь резидента Російської Федерації буде порушувати публічний порядок України та сприятиме додатковому фінансуванню країни-окупанта.
Забігаючи наперед, зазначимо що наразі тільки формується єдина судова практика з вищезазначеного питання, однак вже можна вивести закономірність і поділити справи, в яких стягувачем є резидент Російської Федерації, на дві категорії:
- до стягувача не застосовано санкції;
- стягувач є підсанкційним елементом.
Так, у випадках коли стягувачі не перебувають під санкціями, а боржники посилаються на порушення публічного порядку через те, що компанія є російськими, суди є однозначними у своїх позиціях, зокрема у справах № 796/92/2018 (постанова Верховного Суду від 22.11.2018), № 755/6749/15-ц (постанова Верховного Суду від 26.09.2018), № 824/244/19 (ухвала Київського апеляційного суду від 31.07.2020) та прийшли до наступних висновків:
- Відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України [4].
- Необґрунтована відмова у наданні дозволу на примусове виконання рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду є свого роду блокуванням рішення і буде носити характер штучного нормативного бар'єру, який з точки зору міжнародного права є абсолютно недопустимим [4].
- Та обставина, що стягувачі по цим справам є компаніями Російської Федерації, яка, у свою чергу визнана в Україні державою-агресором, не може слугувати підставою для невиконання договірних зобов'язань [4, 5].
- Арбітражні рішення не суперечать публічному порядку України, її незалежності, цілісності, самостійності та недоторканості, конституційним правам, свободам, гарантіям, оскільки ці рішення ухвалені виключно стосовно боржників як окремих юридичних осіб та самостійних учасників господарського обороту, поширюють свою дію тільки на боржників по справам [4, 5].
- Події, які сталися в Україні починаючи з лютого-березня 2014 року, та визнання Російської Федерації країною-агресором по відношенню до України не вплинули на приватноправові відносини, що склалися між сторонами на підставі договорів (контрактів) та на їх зобов'язання, що виникли на підставі цих договорів (контрактів) [4, 5, 6].
Питання стосовно компаній, що знаходяться під санкціями є більш складне та суперечливе. Підстави для відмови у визнанні й виконанні іноземного арбітражного рішення в Україні передбачено ст. 478 Цивільного процесуального кодексу, і вони повністю відповідають ст. V Нью-Йоркської конвенції. Серед цих підстав не зазначено, що арбітражне рішення, пов'язане із застосуванням санкційних заходів, не може бути визнане й виконане [7].
Так, цікавими та суперечливими видаються рішення судів по справі № 761/46285/16-ц. Дана справа проходила декілька разів усі інстанції. В кінцевому результаті суди дійшли аналогічних висновків щодо посилання на порушення публічного порядку через те, що стягувач є російською компанією, як у вищезазначених рішеннях (щодо компаній, до яких не застосовані санкції), тобто арбітражне рішення було визнано та направлено на виконання [8].
В подальшому, АТ «Авіа-Фед-Сервіс» звернувся до відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у м. Києві. Однак, 14 листопада 2019 року представнику стягувача стало відомо, що головним державним виконавцем виконавчий лист було повернуто АТ «Авіа-Фед-Сервіс» разом з повідомленням про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання. АТ «Авіа-Фед-Сервіс» звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця [9].
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні скарги АТ «Авіа-Фед-Сервіс» на дії державного виконавця виходив з того, що АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» є підприємством, яке зареєстроване у Російській Федерації, ДАХК «Артем» належить до підприємств оборонно-промислового комплексу, тому відкриття виконавчих проваджень щодо підприємств такого типу на користь юридичних осіб держави-агресора, якою визнається Російська Федерація є неможливим у зв`язку зі станом військової агресії щодо України, при цьому скаржник не позбавляється права на виконання даного рішення, оскільки можливість його реалізації лише відтерміновується з незалежних від виконавця причин. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції [9]. Наразі відкрито касаційне провадження за скаргою АТ «АВІА-ФЕД-СЕРВІС».
Таким чином, суди зазначили, що визнання вищевказаного арбітражного рішення не суперечить публічному порядку України і та обставина, що стягувач АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» є компанією Російської Федерації (держава-агресор) не може слугувати підставою для невиконання договірних зобов'язань. Однак державні виконавці відмовляються відкривати виконавче провадження, посилаючись на відтермінування виконання з підстав, що АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» є підприємством, яке зареєстроване у Російській Федерації, а ДАХК «Артем» належить до підприємств оборонно-промислового комплексу. Залишається чекати, що Верховний Суд поставить останню крапку у вищезазначеному рішенні.
Аналогічною вищерозглянутій є справа № 824/100/19 між тими ж сторонами за заявою АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» до ДАХК «Артем». Однак в даній справі Верховний Суд в постанові від 13 лютого 2020 відмовив у визнанні та виконанні арбітражного рішення, посилаючись на те, що одним із нових аспектів публічного порядку в Україні є санкційне регулювання, яке з'явилось із прийняттям Закону України «Про санкції» внаслідок збройної агресії щодо України [10].
Імперативною перешкодою для визнання та виконання рішення іноземного суду є обставини, визначені у частині другій статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право», зокрема, у справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу, внесеного до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, на користь юридичної особи держави-агресора [10].
Суд зазначив, що обмежувальні заходи (санкції) щодо стягувача, не припиняють зобов'язання боржника, як і не унеможливлюють виконання ним на території України арбітражного рішення після зняття санкцій зі стягувача [10].
Тимчасова неможливість виконання рішення МКАС як такого, що суперечить публічному порядку України, дозволяє досягнути вказану легітимну мету, оскільки під час існування конфлікту з державою-агресором унеможливлює фінансування підприємством оборонно-промислового комплексу України, підсанкційної юридичної особи, що замовляє товари військового призначення та тим самим зміцнює оборонний комплекс держави-агресора на шкоду національній безпеці України [10].
У зв’язку з зазначеними висновками суду, виникає питання яким чином на практиці будуть вирішуватися питання щодо визнання рішення МКАС після зняття санкційного режиму, оскільки суд вказав на те, що встановлення санкцій не звільняє боржника від виконання своїх зобов’язань. Однак в ст. 475 ЦПК України встановлений трирічний строк на подання заяви про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення [7]. Тобто при встановленні санкцій протягом 3-х років, автоматично буде порушено строк звернення. Тому постає питання, чи буде зупиняєтися перебіг строку на подачу заяви про визнання, або він буде поновлюватися.
Отже, тільки на прикладі цих рішень ми можемо прийти до висновку, що позиція судів у справах, в яких стягувачем є резидент Російської Федерації є не однозначною та відрізняється. Для правильного вирішення подібних справ потрібно встановити чи є компанія підсанкційною, якщо ні, то суди визнають рішення в загальному порядку, а якщо так, то необхідно виробити однаковий підхід щодо вирішення таких питань як:
- Чи може наявність санкцій слугувати єдиною і окремою підставою для відмови у визнанні та виконанні рішень МКА;
- Строки звернення із заявою про визнання та виконання рішень МКА (у випадку відмови у визнання через застосування санкцій);
- Зупинення строків виконання (якщо рішення МКА визнане судом).
Література:
1. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24.02.1994 № 4002-XII. URL: http://zakon5.rada. gov.ua/laws/show/4002-12/parao171#o171
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" від 24 грудня 1999 р. №12 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0012700-99#Text
3. Визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних комерційних арбітражів : компендіум / [В. В. Комаров, I. О. Ізарова, С.О. Кравцов та ін.]; за заг. ред. В. В. Комарова. – Харків: Право, 2020. 668 с.
4. Постанова КЦС ВС від 26.09.2018 року по справі № 755/6749/15-ц URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/76885631
5. Ухвала Київського апеляційного суду від 31.07.2020 року по справі № 824/244/19 URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90821837
6. Постанова КЦС ВС від 22.11.2018 року по справі № 796/92/2018 URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/78428215
7. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон від 18.03.2004 № 1618-IV. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
8. Постанова Верховного Суду від 05 вересня 2018 року в справі № 761/46285/16-ц URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/76502952
9. Постанова Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року в справі № 761/46285/16-ц URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/91335804
10. Постанова КЦС ВС від 13.02.2020 року по справі № 824/100/19 URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87760125
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
