Вітчизняне законодавство, міжнародні акти ратифіковані Україною гарантують іноземцям та особам без громадянства практичне визнання і здійснення їх прав і свобод та законних інтересів, що є основним критерієм правової, демократичної і соціальної держави. Українська держава в особі уповноважених органів публічної влади прикладає максимальні зусилля для вирішення існуючих проблемних питань, що виникають із особливостей правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
Пріоритет прав і свобод людини (особистості) громадянина перед правами держави та феноменологія прав людини як найважливішої сфери для міжнародного співробітництва держав в рамках їх міжнародної спільноти є визначальними факторами сучасного розвитку демократичної правової державності, існування і функціонування міжнародного співробітництва держав в епоху глобалізації. Звідси, об’єктивно зростає роль і значення правового статусу людини (особи) громадянина як матеріально-функціональної та предметно-нормативної засад прав свобод і обов’язків людини, що на сьогодні виступають як основоположні предмети регулювання національного конституційного права, а отже – всієї національної системи права і законодавства, – враховуючи особливу роль конституційного права в національній системі права і законодавства як основоположної, фундаментальної та профілюючої галузі [1, с. 47].
Водночас слід наголосити, що для побудови демократичного суспільства та утвердження правової держави недостатньо лише задекларувати дотримання прав і свобод людини та громадянина. Політико-правові реалії сьогодення переконують у необхідності створення дієвих юридичних механізмів, які дозволять окремим особам, різним соціальним групам, громадянському суспільству загалом повною мірою реалізувати свої конституційні права і свободи. Потрібно здійснювати усі можливі нормативно-правові та організаційно-правові заходи щодо створення належних умов для реалізації громадянами їхніх прав і свобод, визначених конституцією України [2, с. 89].
Масштаби міграційних процесів на початку XXI століття спонукали керівні структури ЄС визнати міграцію новим «глобальним феноменом» та кардинально переглянути свій підхід до її регулювання. В законодавчій сфері це позначилося на прийнятті в таких суттєвих орієнтирів, як зміцнення співробітництва та взаємодії між державами-членами з питань міграції та активізація взаємодії з країнами походження мігрантів та транзитними країнами, насамперед у межах Європейської політики сусідства [3, с. 171].
Звертаючись до міжнародного досвіду М. Шведюк робить висновок, що найбільш сталі позиції адміністративна юстиція має в Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Бельгії, Туреччині, Фінляндії, Швеції; у країнах колишнього Варшавського блоку: Польщі, Болгарії, Чехії; у пострадянських державах: Латвії, Литві та Естонії. Активно розвивається інститут адміністративної юстиції в Іспанії, Нідерландах і Швейцарії. Вищі виборчі суди та вищі суди правосуддя розглядають публічно-правові спори і в країнах Латинської Америки – Бразилії та Уругваї
[4, с.149]. Наведене в повній мірі може бути застосовано і в діяльності вітчизняних суб’єктів публічної адміністрації у їх відносинах із іноземними громадянами та іншими категоріями осіб.
Здійснене дослідження діяльності адміністративної юстиції у розгляді справ за участю інтересів іноземців та осіб без громадянства в країнах в таких країнах Європейського Союзу, як Німеччина, Франція, Польща, Латвія, Чехія, вказує на те, що у цих країнах діє розгалужена система адміністративної юстиції.
Питання щодо в’їзду, перебування та видворення у цих країнах іноземців та осіб без громадянства, а також тих, що перебувають легально, але порушують встановлені законом правила перебування в країні, існують різні процедури примусового повернення іноземців та осіб без громадянства, що вирішується уповноваженими органами публічної адміністрації та судами.
В Німеччині звернення до адміністративного суду можливе лише тоді, коли скарга особи була відхилена керівною адміністративною інстанцією органу, акт якого оскаржується.
У Польщі, передача скарги до адміністративного суду, як правило зазвичай не зупиняє виконання рішення виданого адміністративним органом про обов’язкове повернення в країну походження, але особа може про це клопотати.
В Чехії позов проти рішення про затримання іноземця або проти рішення про продовження терміну затримання іноземця подається через поліцію або до суду. У разі подання позову до суду поліцією, суд затребує адміністративну справу щодо іноземця, поліція зобов’язана надати суду відзив на позов, а іноземцю свій відгук на позов. Обов’язок поліції надати іноземцю відгук на позов, вказує на те, що чеський законодавець надаючи учасникам справи (поліції та іноземцю), яка є предметом судового розгляду, дотримується принципу рівності учасників судового розгляду.
У Франції на кожному етапі адміністративного затримання, така особа може оскаржити таке рішення в адміністративному суді, а також в апеляційному суді. Якщо суддя вважає, що рішення про затримання було незаконним та/або що процедура затримання не виконувалася з дотриманням усіх правил, особа звільняється. У такому випадку прокурор має право оскаржити це рішення протягом 10 годин. В такому випадку особа залишається позбавленою волі протягом цього періоду.
В залежності від правового статусу іноземця, в Латвії існує різний порядок оскарження рішення публічної адміністрації. Іноземець у разі відмови у проживанні може звертатися із заявою до Департаменту, а у разі відмови має право повторно звернутися до Міністра внутрішніх справ або посадової особи, уповноваженої міністром внутрішніх справ, рішення якої є остаточним. Якщо іноземець або особа без громадянства проживає в країні на законній підставі, така особа таке рішення може оскаржити до суду.
У разі примусового видворення особи в Латвії, право затримувати особу до ухвалення рішення або її примусове видворення покладена на Державну поліцію, яка має право затримувати особу терміном до 10 діб. У такому разі поліція зобов’язана повідомити прокурора. Крім того посадові особи публічної адміністрації мають право прийняти остаточне рішення про примусове видворення особи, яке не підлягає оскарженню, якщо особа: незаконно в’їхала в країну; добровільно не виконала розпорядження про виїзд; у разі якщо паспорт особи не зареєстрований у Латвії або якщо паспорт не видано у Латвії.
Наведене вказує, що діяльність адміністративної юстиції окремих країнах Європейського Союзу при розгляді справ за участю інтересів іноземців та осіб без громадянства має багато загальних рис, водночас існують різні процедури вирішення питання порушення вказаними особами законодавства країни перебування
Література:
1. Кофман Б. Я. Основні напрями вдосконалення та розширення правового статусу людини, особистості та громадянина в умовах глобалізації. Наукові
записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2020. №1. С. 46–59.
2. Ярошевська Т. Становлення і розвиток прав людини в Україні та в окремих іноземних країнах. Право України. 2010. №11. С. 84–89.
3. Дяченко В. Захист прав мігрантів, біженців та осіб без громадянства та внутрішньо переміщених осіб: європейський досвід, проблеми, пошук, перспективи. Європейські інтеграційні процеси у ХХІ столітті: ключові тенденції, основні виклики та нові можливості. Збірник матеріал. міжнарод. наук.-практ. конф. (м. Київ, 26-27 березня 2018 р.). Київ: Українська Асоціація Викладачів і Дослідників Європейської Інтеграції. 2018. С. 167–174.
4. Шведюк М. Реформа адміністративного судочинства України як запорука захисту прав людини. Урахування зарубіжного досвіду. «Захист прав людини в адміністративному судочинстві: сучасний стан і перспективи розвитку в Україні»: Зб. Матеріал. міжнарод. наук.-практю конф. присвяченої 10-річчю процесуальної діяльності адміністративних судів України (м. Київ, 1 – 2 жовтня 2015 року) / За заг. ред. О.М. Нечитайла. К.: Ваіте, 2015. С.147–151.
______________________
Науковий керівник: Світличний О.П., д.ю.н., професор, Національний університет біоресурсів і природокористування України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
