:: LEX :: ДИКА ВІРА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ»: НОТАТКИ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА
UA  RU  EN
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Редакційна колегія. ГО «Наукова спільнота»
  Договір про співробітництво з Wyzsza Szkola Zarzadzania i Administracji w Opolu
  Архів

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 61)

Термін подання матеріалів

16 травня 2024

До початку конференції залишилось днів 9


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ДИКА ВІРА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ»: НОТАТКИ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА
 
03.07.2023 19:09
Автор: Бедрій Мар’ян Миронович, кандидат юридичних наук, доцент, адвокат, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету, Львівського національного університету імені Івана Франка
[Секція 7. Історія держави і права. Історія політичних і правових вчень]

Актуальні проблеми реформування механізмів притягнення правопорушників до юридичної відповідальності спонукають звернутися до правового досвіду становлення системи покарань на українських землях. Особливий інтерес у згаданому контексті викликає «Руська правда» – перша письмова систематизація юридичних норм в історії українського права. Як відомо, її найдавніші списки (тексти) припадають на період правління в Київській Русі великого князя Ярослава Мудрого.

Більшість покарань у «Руській правді» були майновими, тому полягали у різнотипних штрафах – головщині (виплаті родичам жертви майнової компенсації за вбивство), вірі (штрафі великих розмірів на користь держави за вчинення тяжких злочинів), продажі (штрафі на користь держави за вчинення злочинів середньої та невеликої тяжкості) [1, с. 62-63]. Цілком можливо, що віра та продажа до централізації адміністративного апарату Київської Русі стягувалися не на користь держави, а були компенсацією територіальній громаді (верві) за порушений правопорядок. Серед різних майнових покарань «Руської правди» значну увагу привертає дика віра – особливий вид давньоруського штрафу, який сплачувала верв (територіальна громада), яка не могла знайти злочинця чи приховувала його. Цей штраф походив зі звичаєвого права та згодом був зафіксований у «Руській правді [2, с. 45].  Існування згаданого покарання пояснюється тим, що верв була суб’єктом колективної юридичної відповідальності. 

Дика віра як колективний штраф, який сплачувала громада-верв, присутній в різних редакціях і списках «Руської правди». Водночас він не завжди позиціонувався саме під такою назвою. Зокрема у списках Короткої редакції цього терміну немає, проте сам штраф уже існував і був присутнім на її сторінках – інколи без окремої назви чи з іншою назвою (віра, вірне тощо). Наприклад, у ст. 19 Академічного списку Короткої редакції «Руської правди» йдеться про колективну відповідальність громади: «А якщо вб’ють огнищанина під час розбійного нападу, а вбивцю не будуть шукати, то віру платить громада, де знайдено вбитого» [3, с. 26]. 

Термін «дика віра» у розумінні колективного штрафу громади з’являється вже в списках Розширеної редакції [4, с. 118-119]. Випадки колективної відповідальності територіальних громад збереглися  в українському звичаєвому праві навіть після припинення застосування «Руської правди» (відомо про факти аж до XVIII ст.), проте стосовно таких виплат термін «дика віра» також не використовувався [5, с. 163]. Достеменно не відомо, у чому полягає причина вказаних термінологічних відмінностей. Однак точно можна стверджувати, що історія існування колективного штрафу територіальної громади є значно тривалішою, ніж період використання терміну «дика віра» у законодавстві та юридичній практиці.

Походження дикої віри, ймовірно, варто шукати у додержавному періоді української історії. Зокрема відомо про існування звичаю кровної помсти, у ході реалізації якого одна родова спільнота могла вимагати в іншої видати вбивцю. І тоді родова спільнота, до якої такий вбивця належав, могла обрати один із варіантів поведінки: 1) видати його, уникнувши протистояння; 2) переконати, що їй невідоме місце його знаходження, тому можливості видати його немає; 3) відмовити та вступити у протистояння; 4) запропонувати викуп за життя вбивці. Останній з наведених варіантів дуже нагадує дику віру. 

З огляду на те, що в додержавному середовищі родових спільнот формувалися перші судові органи, у них була можливість безперешкодно судити членів такої спільноти [6, с. 284]. Натомість щодо членів інших родових спільнот такі можливості були обмежені – до них було важко отримати доступ, адже вони перебували під захистом своєї спільноти. Тому згаданий вибір, який мала родова спільнота в умовах загрози міжродової ворожнечі при кровній помсті, цілком міг стосуватися не тільки вбивств, але й інших злочинів – крадіжок, поранень, підпалів тощо. Тобто родова спільнота могла заступитися за свого члена та оплатити його провину, якщо інша родова спільнота на це погоджувалася.

Згодом родові спільноти стали територіальними громадами (вервами), а їх учасники не завжди пов’язувалися кровною спорідненістю. Відтак, базовим став територіальний (сусідський) критерій локальної взаємодії. Паралельно з цією трансформацією творилася держава – Київська Русь. Поступово вона визнала колективне відшкодування територіальної громади цілком доцільним і корисним інститутом, надавши йому пріоритет над кровною помстою, яка в «Руській правді» обмежувалася. Проте держава зробила два уточнення в порівнянні з додержавним звичаєм – колективне відшкодування стало обов’язком громади, а не правом; це відшкодування потерпілому стало штрафом в користь держави.

Юридична відповідальність давньоруської верві виражалася в інститутах кругової поруки та дикої віри. Кругова порука полягала в тому, що коли під час розслідування злочину сліди доходили до певної верві, скликалася нарада її представників, які на цій нараді вирішували питання про вибір одного з двох шляхів: розшукати у своїй верві злочинця і видати його селянам сусідньої верві чи державі; відмовитися від видачі злочинця [7, с. 135]. У випадку відмови жителі верві несли колективну юридичну відповідальність, відому в часи Київської Русі як дика віра.

Коли ж верв дала згоду знайти і видати злочинця, тоді слід гнали у селах або селі, що до неї входили. Село, яке вивело слід за межі своєї території вважалось «очищеним» від усяких підозр, зокрема в переховуванні злочинця, тому не несло юридичної відповідальності. Колективна відповідальність членів територіальної громади також не наступала у тих випадках, коли село, до якого привів слід, добровільно видавало злочинця чи вказувало на нього. Коли слід не вдавалося вивести за межі села, але громада не виступала на захист розшукуваного, слід гнався від «землі» до «землі» або від двору до двору. Селянин, який виводив слід за межі своєї нерухомої власності, також вважався «очищеним», тому й не притягувався до відповідальності. Якщо слід не хотіли чи не могли вивести, не хотіли знайти та видати злочинця, якщо знищували сліди тощо, наступала відповідальність або верві, або села, або окремих осіб, які володіли нерухомим майном [8, с. 272].   

В історико-правовій літературі існує гіпотеза про те, що дика віра виражалася згідно з положеннями «Руської правди» у двох формах – кругова порука та договір. У першій формі верв була зобов’язана виплатити колективний штраф, оскільки не змогла знайти правопорушника. Друга форма була добровільною, коли вона умисно не видавала його [9, с. 232]. У «Руській правді» (ст. 4 Розширеної редакції) було уточнення з цього приводу, оскільки при відсутності правопорушника (неможливості його знайти) строк виплати дикої віри не обмежувався – «платить стільки літ, скільки зможе, бо платить без вбивці» [10, с. 15].  Відтак, можна припустити, що в разі наявності злочинця та небажання верві його видати, дику віру потрібно було сплатити відразу.

Верв наділялася правом не видавати вбивцю під приводом того, що вбивство було випадковим, необережним, а сам винуватець – добропорядна людина [11, с. 387]. Так, у ст. 6 Розширеної редакції «Руської правди» зазначалася умова щодо цього: «якщо убив у сварці чи на бенкеті…» [3, с. 27]. Далеко не кожен міг розраховувати на подібну підтримку з боку громади. Допомогою громади при виплаті віри не могли скористатися люди, що не належали до жодної верві, а також ті, що не брали участі у виплаті дикої віри при вчиненні злочину іншими жителями верві [10, с. 15]. Так, у ст. 5 Розширеної редакції «Руської правди» було вказано: «Якщо вбивця з верві буде виявлений, то їм допомагати йому, бо він і сам виплачує за інших. Якщо дика віра, то спільно сплачується 40 гривен, а головництво – сам убивця, виплачуючи спільно з іншими в 40 гривнах свою частку». У ст. 8 міститься доповнення: «А хто не вкладеться в дику віру, тому люди не допомагають, але сам платить» [3, с. 27-28]. 

Згідно з нормами «Руської правди» територіальна громада-верв звільнялася від сплати дикої віри у двох випадках: якщо знайдений на її території труп був невідомої людини; якщо були знайдені лише кості людини. Друга підстава цілком очевидна, оскільки кості трупа свідчили про те, що злочин був вчинений давно, і тому віднайти злочинця було доволі складно. Щодо першої підстави дослідники не мають єдиної точки зору, висуваючи різні версії. Одні (С. Соловйов та ін.) вважали, що верв не мала обов’язку сплачувати дику віру за вбиство невідомої людини, оскільки за таку людину не могла бути вчиненою помста. Натомість інші (М. Ланге та ін.) пояснили звільнення верві від обов’язку сплачувати дику віру за невідому людину тим, що труп могли підкинути з іншої верві задля уникнення юридичної відповідальності [4, с. 122]. Крім того, В. Заруба обґрунтовано припускає, що визначені «Руською правдою» випадки звільнення верві від виплати дикої віри мали на меті захист територіальних громад від можливих зловживань з боку владних суб’єктів [12, с. 73].

Таким чином, дика віра як колективний штраф територіальної громади, ймовірно, існував до написання «Руської правди», був у ній систематизований і скоректований, а згодом продовжив застосовуватися після втрати нею чинності. Він був одним із механізмів обмеження та подолання кровної помсти, а також взаємодії державного і громадського судочинства. З аналізу статей «Руської правди» випливає, що дика віра мала дві форми – імперативну (обов’язкову), яку сплачувала верв, яка не змогла знайти злочинця; та добровільну (диспозитивну), коли громада умисно не видавала правопорушника та виплачувала штраф спільно з ним.

Список використаних джерел

1. Історія українського права / за ред. І. А. Безклубого. Київ : Грамота, 2010. 336 с.

2. Бойко І. Й. Кримінальні покарання в Україні (ІХ–ХХ ст.). Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2013. 406 с.

3. Хрестоматія з історії держави і права України / упоряд. А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2003. 656 с.

4. Собестианский И. М. Круговая порука у славян по древним памятникам их законодательства. Москва: ЛИБРОКОМ, 2011. 176 с.

5. Бедрій М. Копні суди на українських землях у XIV–XVIII ст.: історико-правове дослідження. Львів: Галицький друкар, 2014. 264 с.

6. Бедрій М. Становлення та правова природа общинних судів додержавного суспільства східних слов’ян. Учёные записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». Том 22 (61). № 1.  Симферополь, 2009. С. 283–288.

7. Демченко Г. В. Наказаніе по Литовскому статуту вь его трехь редакціяхь (1529, 1566, 1588 г.). Ч. 1. Кіевь, 1894. 273 с.

8. Ясинский М. «Село» и «верв» Русской Правды. Антологія української юридичної думки. Т. 2 : Історія держави і права України: Руська Правда / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: Юрид. думка, 2002. С. 258–277.

9. Рубаник В. Е. Государство, право и суд в Киевской Руси: историко-юридический очерк. Москва: Юрлитинформ, 2013. 352 с.

10. Паньонко І., Коваль В. Сутність та система покарань Київської Русі за Руською Правдою. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. 2017. № 876. С. 10–17.

11. Мальцев Г. В. Месть и возмездие в древнем праве. Москва: Норма, ИНФРА-М, 2012. 735 с.

12. Заруба В. М, Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII ст. – початок XIV ст.). Київ: Істина, 2007. 128 с. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В СУСПІЛЬСТВІ
28.06.2023 17:21




© 2006-2024 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


Наукова спільнота - інтернет конференції
Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки
Наукові конференції
Актуальні дослідження правової та історичної науки. Юридична лінія
 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше