Ще античні мислителі (Антифонт, Платон, Марк Аврелій та ін.) бачили в структурі особистості кілька різних осіб – людину економічну (homo economicus), людину етнічну (homo ethnicus), людину політичну (homo politicus), людину мислячу (homo creations), людину творчу (homo indifferenticus) і т. д. Платон у цьому людському «міксі» виокремлював політичного, етнічного і творчого чоловічків, стверджуючи, що рівновага і балансова стабільність людського співжиття можуть бути порушені, якщо всередині нас повстане один із них [1, с. 411].
З урахуванням того, що Україна є поліетнічною країною, актуальною є думка Л. Даймона, який зазначав, що говорити про політичну культуру нації можна, якщо розуміти її як суміш або рівновагу різних субкультур в межах однієї країни. При цьому різниця між основними культурними установками часто більша в межах однієї нації, ніж між ними [2, с. 884–885].
Саме приналежність до визначеної етнічної групи чи народності обумовлює неоднорідність, строкатість політичної культури, яку можна порівняти з ковдрою, виконаною у стилі «печворк», тобто зшитою з багатьох клаптиків різної тканини з багатоколірними візерунками. Це і пояснює існування в одній країни багатьох субкультур, що є явищем цілком природним. Особливо це притаманне транзитному суспільству, тобто суспільству, яке перебуває у перехідному стані, яким є і Україна.
Разом з тим, поліетнічне суспільство сучасної України неточно й некоректно назвати багатонаціональним, оскільки в його складі перебувають не тільки нації, а й донаціональні народи, тобто такі, які знаходяться на різних стадіях розвитку [3].
С. Ліпсет звертає увагу, що культурними факторами, пов’язаними з особливостями попереднього історичного розвитку, виключно важко маніпулювати Політичні інститути (наприклад, виборчі системи) змінити значно легше, це потребує набагато менше часу, ніж зміна усталених моральних цінностей [4]. Але з встановленням демократичних інститутів автоматично не зміниться на краще мораль, етика, поведінка тощо, що є проявами культури людини. Деякі дослідники пишуть, що політична культура набувається в процесі політичного життя, тобто не залежить від попередньо сформованих моральних норм і цінностей людини. Але, чомусь здається, що з низькоморальної людини, яка нехтує беззаперечними людськими цінностями, аж ніяк не вийде політик, який опікується потребами суспільства.
Розглядаючи чинники впливу на політичну культуру, до них відносять регіональний менталітет, а також конфесійні особливості. Наприклад, населення Заходу України більш індивідуалістичне, тяжіє до влаштування особистого життя, побуту, внутрішньо більш дисципліноване, вимогливіше ставиться до себе та інших. Населенню Сходу України більш притаманне колективістське ставлення до проблем життя, прагнення до надособистісних цілей, милосердя, співчуття до слабих. При цьому відмінність від політичної культури європейських народів, проявляється насамперед у низькій законослухняності, вибіркової дії законів, емоційному ставленні до влади, тяжіння до авторитарного стилю управління. Звідси особливостями політичних процесів в Україні є такі: 1) політична сфера життя присутня тією чи іншою мірою в суспільних, і, навіть, особистих відносинах; 2) політичні партії виступають представниками певного світогляду; 3) опозиційні партії і еліти, які претендують на владу, часто стають ініціаторами революційних рухів; 4) високі темпи рекрутування нових політиків; 4) відсутність єдиної думки щодо легітимності цілей і засобів; 5) процес прийняття політичних рішень майже не залежить від масштабності й інтенсивності політичних дискусій; 6) при розв’язанні державних проблем часто переважають емоції; 7) для значної частини громадян характерна повна і безумовна відданість харизматичним лідерам і т. п. Ураховуючи вплив «етнічного чоловічка», можна стверджувати наявність фрагментарної політичної культури, політичної пасивності і патерналізму, що означає майже повну відсутність демократії.
До цього можна додати, що майже все населення України межує або животіє на межі бідності, а бідняк, жебрак не можуть бути патріотами, політичними громадянами, особою, свідомою своєї державотворчої місії. У політиці взагалі, в державотворчій політиці зокрема, вони – безликі асуб’єкти, маргінали, у кращому випадку – аморфні учасники охлократичних «витівок» та «диких страйків» [1]. Це й обумовлює ланцюг волаючих нонсенсів і дисфункцій: з геополітичної точки зору Україна є європейською, з економічної – центрально-азійською державою, а реальний зміст державної політики є антигуманно-деспотичним.
Література:
1. Варзар І.М. Із контекстів минулих літ: Вибране в концептуальних і мемуарних вимірах. – К. : ФАДА, ЛТД, 2003. – Кн. 1 : Держава і етнос у політологічному дискурсу. – 592 с.: іл., портр. – Укр., рос. – бібліогр.: с. 520-547. – С. 411.
2. Даймонд Л. Консолідація демократії і політична культура // Демократія : антологія / упор. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005.
3. Сильверстов В. Закордонні пани ліпше нас знають, аніж ми самі себе… // Молода гвардія. – 1991. – 19 берез.
4. Липсет С.М. Роль политической культуры / Липсет С.М. // Пределы власти. – 1994. – № 2–3.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
