У період соціально-політичної та культурної трансформації сучасного суспільства, реформування системи освіти в Україні, суперечки про українську мову як пріоритет держави або визнання двох державних мов – української та російської, важливо вивчити запит Наркомату УРСР. 1930-ті роки, особливо її українізація.
Українізація – це запровадження в усіх навчальних закладах української навчально-виховної роботи однією мовою, забезпечення шкіл українськими підручниками, створення вечірніх шкіл для працівників, які навчають українську мову [1, 4].
Фактичному здійсненню процесу українізації сприяли складені й оприлюднені в 1920 р. державні укази: «Про підготовку просвітян повинні вивчати українську мову» (Постанова Наркомату УРСР), «Про запровадження української мови в школи та радянські установи». В останньому документі йдеться про те, що українська мова, як мова більшості населення, та російська мова, як загальносоюзна, мають в УРСР загальнодержавне значення і повинні вивчатися в усіх навчально-виховних закладах УРСР. Щодо мови викладання у школах та інших навчально-виховних закладах, то її встановлює Наркомос УРСР за згодою місцевих рад робітничо-селянських і червоноармійських депутатів. Державне видавництво та Наркомос УРСР повинні забезпечити школу українськими підручниками та літературою [5, 34]. Контролювала виконання зазначених нормативних документів спеціальна комісія, до складу якої входили Г. Ф. Гринько, В. М. Блакитний та ін. [5, 47]. По суті, цим документом Радою народних комісарів УРСР обидві мови було проголошено рівноправними. Декларування вивчення української мови на рівні з російською стало відмінною рисою від освітньої політики майже всіх українських урядів 1917–1919 рр. На нашу думку, це, з одного боку, позитивно, оскільки українська мова була мовою навчання, яка була встановлена в УНДР, а з іншого – рівноправність двох мов можна трактувати як початок русинізації. Розвиваючи українську культуру, більшовицька влада прагнула залучити українську інтелігенцію та наблизити значною мірою зрусифіковане місто до українського села.
Слід зазначити, що стратегія Раднаркому щодо українізації шкільної освіти визначалася поглядами та орієнтирами його керівників з цього питання. Забігаючи наперед, слід зазначити, що до кінця 1920-х років керівництво Раднаркому складалося переважно з прихильників українського шкільництва. Як ми бачимо, Г. Ф. Гринько та його заступник Я. П. Ряппо є прихильниками національної ідеї шкільництва.
Однак 24 листопада 1922 р. на засіданні пленуму ЦК КП(б)У Г. Ф. Гринька було звільнено з посади наркома, а на його місце 3 жовтня цього ж року було призначено В. П. Затонського, який перебував на цій посаді до 14 березня 1924 р. [6, 35]. Проте після проголошення ХІІ з’їздом РКП(б) (квітень 1923 р.) нової національної політики на основі принципу коренізації та прийняття Декрету Ради народних комісарів УРСР «Про заходи в справі українізації шкільно-виховальних і культурно-освітніх установ» (27 липня 1923 р.) українізація набула широкого розмаху. Цим документом вимагалося протягом наступних двох років переведення установ соціального виховання на українську мову; запровадження викладання української мови та українознавства як обов’язкових предметів у школах, що були не українізованими, при цьому російська мова залишалася як обов’язковий предмет у всіх навчально-виховних закладах (крім шкіл нацменшин); вжиття негайних заходів до вивчення української мови педагогічним персоналом, що нею не володів [3].
Встановлюємо, що владою в 1920-х роках була розроблена нормативна база, теоретичні засади українізації шкільної освіти та практична реалізація за основними напрямами: запровадження української мови навчання, курси українознавства, підготовка педагогічних кадрів до вчити українську мову; Забезпечити школи відповідною літературою та підручниками. Встановлено, що майже 100% соціально-освітніх шкіл українізовано і майже половина професійно-технічних навчальних закладів українізовано. Було виявлено, що рушійною силою українізації шкіл був Раднарком на чолі з лідерами, більшість з яких прагнули зберегти незалежність українського шкільництва. Вивчення Раднаркомом змісту шкільної освіти потребує подальшого вивчення, яке ми розглянемо в наступній публікації.
Література
1. Геть неписемність. Відозва ВУЦВКу до вчителів.Червоний шлях, Харків : 1924. № 45. 4 с. URL: https://libraria.ua/numbers/959/69562/
2. Курсы для вступающих в партию. Червоний шлях. Харків : 1924. № 45. С.2. URL: https://libraria.ua/numbers/959/69562/
3. Кралюк П. Українізація у 1923–1932 роках. Український національний рух становив загрозу для влади СРСР. 2020. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/30576563.html
4. Население и учительство. Червоний шлях. Харків : 1924. № 45. С. 3. URL: https://libraria.ua/numbers/959/69562/
5. Перший Всеукраїнський учительський з’їзд в Харькові від 5 до 11 січня 1925 р. Харків : Державне видавництво України, 1925. 160 с.
URL: https://archive.org/details/uchytelskyi_zizd_1925/page/n79/mode/2up
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
