Найбільшої уваги у міжнародному праві та практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) приділено питанню захисту особи від катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження. Міжнародна спільнота достатньо гостро реагує на подібні випадки, а країна винна у систематичному порушенні цього права може зазнати не лише осуду зі сторони міжнародних правозахисних організацій але й бути піддана санкціям.
Для забезпечення реальності та гарантованості цього особистого права на державу покладається ряд зобов’язань, які дослідники традиційно ділять на дві великі групи – «позитивні» та «негативні» зобов’язання. У найбільш загальному вигляді «негативні» зобов’язання держави вимогу до держави та її представників утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення або незаконне обмеження прав людини. З цієї точки зору терміном, який найкраще передає суть таких зобов’язань є невтручання. Загальною юридичною підставою негативних зобов’язань держави в межах європейської системи захисту прав виступає ст. 1 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Європейська конвенція), яка передбачає як «зобов’язання поважати права людини» так і положення, що «держави гарантують кожному, хто перебуває під їх юрисдикцією, передбачені Конвенцією права і свободи» [1]
Оскільки право особи не бути підданими катуванню до числа т.зв. негативних прав і свобод, тобто таких , що спрямовані на охорону особи від втручання зі сторони держави чи інших людей, то першочергову увагу завжди звертають увагу на відповідні їм негативні зобов’язання держави.
Основним негативним зобов’язанням держави є її обов’язок утримуватися утриматися від будь-яких проявів катування, нелюдського поводження або покарання, такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Протягом всієї своєї історії людство неодноразово стикалася з випадками, що навіть ті держави, які претендують на статус «демократичних», де апріорі повинен бути високий рівень правової культури та поваги до прав людини, самі неодноразово виступали порушниками цього права, причому ці порушення носили не поодинокий, а системний характер та вчинялися з відома та дозволу керівництва країни (зокрема, тюрма Гуантанамо (США) ). Як правило, в суді свої дії держава виправдовувала посиланням на необхідність захисту прав і свобод своїх громадян, отриманням критично важливої для національної безпеки або захисту прав і свобод людини інформації , причетності постраждалої особи до небезпечних злочинних угруповань чи вчинення тяжких злочинів (терористичних актів, масових вбивств тощо ).
Однак, і теоретики права, і правозастосовна практика в цьому питанні єдині – характерною рисою цього права є його абсолютний характер, а отже заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження не знає винятків, а тому не допускає порушень й у період війни або іншого надзвичайного стану, що прямо зазначено в ч. 2 ст. 64 Конституції України. Така абсолютна заборона підтверджує, що право, гарантоване цією статтею, втілює одну з основоположних цінностей демократичної держави.
Недопустимість відступу держави від цієї заборони червоною ниткою проходить крізь усі міжнародні акти, що присвячені правам людини – Загальна декларація прав людини (ст.5), Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст.7), Європейська конвенція (ст.3), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Далі – Конвенція проти катувань) та інші. Так, ст. 2 Конвенція проти катувань передбачає, що «жодні виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-який інший надзвичайний стан не можуть бути виправданням катувань» [2].
Про абсолютний характер заборони катування також підкреслює практика ЄСПЛ. Не дивлячись на неодноразові звернення держави, щодо необхідності боротьби з тероризмом та порятунку життя мирних громадян ЄСПЛ притримується жорсткої позиції і постійно підкреслює недопустимість за жодних обставин відступати від заборони передбаченої ст. 3 Європейської конвенції [1]. Так у справі «Аксой проти Туреччини» ЄСПЛ зазначив: «Навіть за наявності найбільш скрутних обставин, якими є боротьба проти організованого тероризму або злочинності, Конвенція абсолютно чітко забороняє катування чи нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від більшості основних положень Конвенції та її Протоколів, стаття 3 не передбачає жодних винятків, а статтею 15 забороняється сама можливість відступу від її вимог навіть у разі суспільної небезпеки, яка ставить під загрозу життя нації».
Сучасне міжнародне та національне право забороняє державі або її представникам здійснювати у відношенні до особи дії, які можуть бути кваліфіковані як: 1) катування; 2) нелюдське поводження; 3) поводження, що принижує гідність людини.
Формами забороненого поводження є не тільки фізичне насильство (побої, катування), а й психічне насильство, що, в свою чергу, може завдати не менших страждань особі аніж фізичний вплив.
Слід зазначити, що у даному випадку мова йде не лише про незаконні дії влади чи її представників, але і про законні покарання та методи дій, що прописані в законодавстві. Тут слід розмежовувати покарання і форми поводження, що носять законний характер та визнаються міжнародною спільнотою, та покарання і форми поводження, що є незаконними за своєю суттю. Перші, будучи заходом примусу, що застосовується від імені держави до особи, можуть призвести до моральних та фізичних страждань, але вони є виправданими, якщо носять законний характер, є суспільно необхідні і головне відповідають принципу пропорційності. Так, відповідно до п. 4 «Правил поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених» до осіб «які чинять фізичний опір працівникам слідчого ізолятора, насильницькі дії, виявляють буйство чи протидію законним вимогам адміністрації» дозволено застосування «заходів фізичного впливу і спеціальних засобів, у тому числі прийомів рукопашного бою, наручників, гумових палиць, гамівних сорочок, сльозоточивих речовин …» [3]. Водночас, якщо в ході застосування цих заходів буде порушений принцип пропорційності, вважатиметься, що держава не виконала свого зобов’язання.
Покарання і форми поводження, які є передбаченими законодавством, проте реалізація яких має наслідком заподіяння особі фізичних чи душевних страждань і це дозволяє кваліфікувати їх як катування, нелюдське поводження; або поводження, що принижує гідність людини, вважаються порушенням прав людини не дивлячись на національну визначеність та призводять до відповідальності держави. Так, у справі «Тірер протии Сполученого Королівства», заявника, 15-річного хлопця, було піддано законному за національним правом покаранню – трьома ударами різок. Враховуючи обставини справи та наслідки застосування покарання, ЄСПЛ дійшов висновку, що таке покарання «принижувало гідність» особи, тому є порушення ст. 3 Європейської конвенції.
Водночас, негативні зобов’язання держави у рамках цього права не обмежуються лише утриманням від прямих форм фізичного чи психічного насилля, а є значно ширшими і накладають на представників держави додаткові зобов’язання.
Так, відповідно до ст. 3 Конвенція проти катувань держава не повинна здійснювати вислання, екстрадицію осіб до країн, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань [2]. При цьому повинні враховуватися ряд обов’язкових факторів: наявність у законодавстві цієї країни антигуманних покарань чи форми поводження з особою, застосування яких матимуть наслідком спричинення фізичних чи моральних страждань; наявність у цій країні системної практики грубих та масових порушень прав людини; реальність загрози застосування до конкретної особи подібних покарань. Так, у справі «Кебе та інші проти України», де заявнику загрожувала видача в Еритрею, суд на підставі звітів міжнародних організацій констатував, що: «у відповідний час у Еритреї була розповсюдженою проблема незахищеності. Згідно з цими звітами люди, яких примусово повертали до Еритреї, зазнавали ризику тортур та ув’язнення у нелюдських умовах»», а також вказав, що існують небезпідставні побоювання можливості застосування подібних заходів до заявника.
Література:
1. Конвенція про захист прав і основоположних свобод від 29 ресурси 04.11.1950 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#n2 (дата звернення: 02.09.2023)
2. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_085#Text (дата звернення: 02.09.2023)
3. Правил поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 р. № 192 http://ukrprison.org.ua/departmental/instruction/1215534671 (дата звернення: 02.09.2023)
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
