Вступ. Класик у пізнанні феномену свободи Ісайя Берлін у своєму есе про свободу резонно зауважує, що коли двоє людей ведуть діалог про свободу, вони зазвичай не мають на увазі одне і те ж саме поняття. Більше того, стверджує він, очевидно, неможливо сформулювати загальноприйнятне поняття істинної свободи, адже у кожного окремого індивіда воно своє і залежить від пріоритетних для нього цінностей [1]. Ще важче визначити природу свободи особи в приватному праві, оскільки тут її власні уявлення про свободу мультиплікуються такими ж її уявленнями про це право.
Аналіз відповідної літератури про розуміння особою своєї свободи переконує, що останнім часом природа свободи у приватному праві пізнається переважно з методологічних підходів екзистенціоналізму. До прикладу, Франческа Рібетті Барбо, італійський філософ права, з’ясовуючи її саме у такий спосіб, вбачає у свободі особи в праві дві сторони – позитивну зовнішню (як свобода особи від примусу, дозвіл їй діяти певним чином) та екзистенційну внутрішню свободу (як її спроможність здійснювати усвідомлений власний вибір своїх цілей, реалізувати їх та нести відповідальність за свій вибір і його втілення у конкретні проєкти. Це свобода для чогось) [2].
У близькому до вищезазначеного світоглядному, методологічному і змістовому ключі визначає свободу особи в праві також норвезький філософ права Ларс Фр. Г. Свендсен. Він відносить її до граничних явищ людської дійсності, яке можливо збагнути лише при допомозі таких же межових понять [3].
Український філософ права Віктор Малахов називає справжню свободу особи (свободу для чогось) її правом бути собою, тобто, невимушеністю [4].
Наявні наразі знання, як переконує вищевикладене, ще не дають нам відповіді на питання про природу свободи особи у приватному праві передусім та у праві в цілому.
Метою нашого дослідження є з’ясування природи свободи у приватному праві (за матеріалами Цивільного кодексу України (далі – ЦК)).
В якості методологічної основи дослідження нами обрано антропосоціокультурний підхід та його пізнавальний інструментарій, оскільки йдеться по суті про пізнання природи свободи людини в приватному праві.
Виклад основних результатів дослідження. Аналіз ЦК переконує, що він містить у собі щонайменше такі якісно відмінні між собою пласти правової матерії як: права і свободи людини, що зазвичай ототожнюються з природним правом; максими, звичаї і традиції приватного права; юридичні норми (позитивне цивільне право) ЦК.
Цільовий та системний аналіз юридичних норм ЦК, у яких прямо йдеться про свободу особи, засвідчує, що їх всього тільки п’ять та що вони містяться у статтях 3, 201, 319 і 627 ЦК. Зокрема, у ст. 3 йдеться про свободу підприємницької діяльності, незабороненої законом і свободу договору як про засади цивільного законодавства. Спеціальна стаття 627 «Свобода договору» ЦК, яка за канонами розуміння і застосування позитивного права має пріоритет перед загальною нормою права уточнює, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору, проте «з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості» [5]. Тобто, тут свобода договору постає знову ж таки як засада, проте обмежена необхідністю врахування ряду додаткових обов’язкових чинників.
У ст. 201 ЦК йдеться про свободу як особисте немайнове благо, що охороняється законодавством [5]. Нарешті, у ч. 5 ст. 319 «Здійснення права власності» ЦК постулюється, що: «Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності інших громадян, інтересам суспільства…» [5]. Тобто, тут свобода особи постає у якості одного із легітимних обмежувачів використання її ж права власності нарівні з іншими природними обмежувачами – людськими правами і людською гідністю. Принагідно звернемо увагу, що вітчизняний законодавець розрізнив свободу, людські права і людську гідність, проте поставив їх як цінності в один ряд.
В підсумку маємо, що юридичні норми ЦК дозволяють витлумачити свободу особи трояко, а саме як : 1) загальну засаду цивільного законодавства; 2) одне з особистих немайнових благ особи; 3) один із легітимних обмежувачів використання власником його права власності. Разом з тим вітчизняний законодавець позиціонує свободу особи як явище, рівноцінне людським правам та людській гідності, але не тотожне жодному з них. Це вносить суперечності у позитивне тлумачення законодавцем свободи в цивільному праві України.
Аналогічний аналіз таких змістових пластів правової матерії ЦК як права і свободи людини, а також максими, звичаї і традиції приватного права дозволяють побачити свободу особи в інших, у порівнянні з попередніми, ракурсах. Передусім у свободі особи найбільш ємно, повно та послідовно втілена така якість приватного права, як його спонтанність. Зазвичай спонтанність тлумачиться у правознавстві як недетермінованість зовнішніми чинниками (незалежність від них). Це істотна сторона спонтанності, проте не ключова. Останню слід шукати у внутрішніх якостях спонтанності – її властивостях.
Ще професор римського права Одеського університету Семен Пахман у своїй праці «Про значення договору у сфері цивільного права» зазначав, що в «галузі цивільного права величезну роль відіграє принцип приватної автономії індивіда, тобто, його право самому визначати свої відносини з іншою особою з урахуванням такого ж її права» [6, С. 181.]. Промовисте і заключне резюме С.Пахмана в цьому ж його дослідженні: це право особи «проявляється у кожному її розпорядженні», «незалежно від того, чи є воно одностороннім чи двостороннім і визнається ніби сурогатом закону» [6].
Таким чином, С.Пахман «схопив» у принципі приватної автономії індивіда квінтесенцію всього приватного права. В свою чергу, для нас цей принцип дозволяє побачити у вільному волевиявленні індивіда в приватному праві реальний прояв ним справжньої свободи, а в останній – парадигмальну матрицю приватного права, яка пронизує його наскрізь.
Реально побачити це дозволяє нам юридична конструкція фізична особа як учасник цивільних відносин. Системний аналіз ЦК засвідчує, що основа вищезазначеної конструкції фізична особа зустрічається в тексті ЦК 518 разів, найбільш інтенсивно у підрозділі 1 «Фізична особа» розділу 2 «Особи» ЦК [5].
Також системно вживаються у ЦК юридичні конструкції, основу яких складає прийменник особистий – всього в ЦК, за нашими підрахунками, 169 таких юридичних конструкцій.
Ще однією характерною для ЦК, онтологічно укоріненою юридичною конструкцією є правочини. Про них йдеться передусім у гл. 16 «Правочини» ЦК, а в ч. 1 ст. 202 «Поняття та види правочинів» визначено, що правочином є дія особи, яка переслідує мету набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків [5]. Тобто, в основі правочинів лежить свобода особи. Аналіз судової практики переконує, що правочини є також найпоширенішим видом юридичних фактів у сфері приватного права. Отже, і правочини переконливо свідчать, що свобода особи пронизує усе приватне право, робить його наскрізь антропним.
Вищевикладене дозволяє нам резюмувати, що приватне право є технологією буття людини у світі. На сакральне запитання вітчизняного корифея цивілістики Й.Покровського, яким повинно бути цивільне право, щоб відповідати природі людини [7], можлива тільки одна раціональна відповідь – це має бути спонтанне право особи, в основі якого лежить свобода як його парадигмальна матриця.
Висновки. Природа свободи особи у приватному праві полягає в тому, що вона є парадигмальною матрицею цього права. В свою чергу, приватне право є технологією буття людини у світі. Саме про таке приватне право і мріяв Й.Покровський.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Isaiah Berlin: Liberty, Oxford University Press, Oxford 2002, c. 4-12,16ff., 29f., 160ff., 265-270, 322ff.
2. Francesca Rivetti Bardo. Lineamenti di antropologia filosofica. Milano: Jaca Book. 1999. 256 p.
3. Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи. Пер. з норвез. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр. 2016. С. 36-121.
4. Малахов Віктор. Право бути собою. Київ: ДУХ і ЛІТЕРА. 2008. С. 281-292.
5. Цивільний кодекс України. Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV в редакції від 05.10.2023, підстава - 3265-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text
6. Антологія української юридичної думки: в 6 т. Т. 6. Цивільне право . Упоряд. Я.М.Шевченко [та ін.]. Київ: Вид. дім «Юридична книга». 2003.
7. Пацурківський П.П. Яким повинно бути цивільне право, щоб відповідати природі людини: концепція Й.О.Покровського. Юридична Україна. 2022. № 1. С. 34-44.
_____________________
Науковий керівник: Радченко Лілія Іванівна, кандидат юридичних наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
