Категорія «розсуд» найчастіше використовується у цивільному праві, оскільки Цивільний кодекс України розширив можливість суб'єктів цивільних відносин самостійно визначати свою поведінку, врегульовувати взаємовідносини за допомогою диспозитивних норм. Саме диспозитивні норми забезпечують оптимальне врахування вільного розсуду суб’єктів цивільного права при виборі правил поведінки у певних відносинах задля досягнення приватного інтересу. Важливим елементом диспозитивності є власний розсуд суб’єктів цивільного права, який безпосередньо пов’язаний із свободою волі суб’єкта. Значення слова «розсуд» містить у собі суб’єктивну думку, висновок, а також рішення особи діяти згідно зі своїм бажанням, у своїх приватних інтересах.
Здійснюючи суб’єктивні права та інтереси особа вчиняє певні правомочності, які становлять зміст суб’єктивного цивільного права. Відбувається це шляхом здійснення фактичних та юридичних дій, які особа вчиняє на власний розсуд та за вільним волевиявленням відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК України [1]. Розсуд особи містить волю особи та її інтелект, яким є «розум, здатність людини думати, мислити … Рівень розумового розвитку» [2, c. 35] Таким чином, особа на власний розсуд адекватно оцінює свої можливості у сфері особистих чи майнових відносин та діє за власною волею, реалізуючи певну поведінку для досягнення результату (мети). Саме розсуд особи є суб’єктивною передумовою реалізації її волевиявлення у певних правовідносинах. Так, ст. 316 ЦК України зазначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому закон визначає конкретні можливості власника щодо належного йому майна, зокрема, він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, в тому числі, відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм права володіння, користування чи розпорядження майном тощо. Особа самостійно, за власною волею і розсудом та у межах закону вчиняє певні фактичні та юридичні дії щодо належного майна для забезпечення її приватного інтересу та економічної самостійності у речових правовідносинах. Таким чином, свобода розсуду власника при здійсненні належних правомочностей обмежена лише законодавчими заборонами.
Свобода волі та розсуд учасників цивільних правовідносин ґрунтується на диспозитивності норм цивільного права, де: ч. 1 ст. 12 ЦК України – особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Буквальний зміст зазначеної норми доводить взаємозв’язок, невіддільність та переплетеність зазначених категорій; ч. 1 ст. 6 ЦК України – сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; ч. 1 ст. 319 ЦК України – власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та інші. Свободу волі та власний розсуд особа втілює у суб’єктивному праві – як сукупності певних правомочностей визначених законом чи договором або ж не заборонених ними. При цьому суб’єкт за власною ініціативою, свободою волі на власний розсуд обирає із кількох запропонованих для себе найкращі варіанти тих можливостей, які передбачені диспозитивними нормами. Свобода волі (волевиявлення) та розсуд особи формуються самостійно, вільно та усвідломлено на основі її інтелекту, життєвого досвіду тощо, а підсумком цього є відповідне рішення особи щодо обирання бажаної моделі своєї поведінки (найоптимальнішої та результативної).
Висновки і перспективи подальших досліджень. Вважаємо, що свобода волі та власний розсуд особи у цивільних відносинах є складовими елементами диспозитивності та основними умовами здійснення цивільних прав та приватних інтересів. Дослідження зазначених питань потребує подальших наукових досліджень та удосконалення судової практики.
Література :
1. Цивільний кодекс України: закон від 16.01.2003 р. № 435-IV: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення : 18.09.2023).
2. Словник української мови : у 11 т. / ред. кол. : І. К. Білодід (голова) та ін. ; АН Української РСР, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. Київ : Наук. думка, 1970 – 1980. Т. 4. 840 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
