Аналізуючи сучасний стан законодавства про третейські суди, слід зазначити, що третейський розгляд справ має суттєві переваги у порівнянні з процедурою розгляду майнових спорів державними судами. Однак, незважаючи на це, третейський порядок розгляду цивільних справ не отримав в суспільстві широкого застосування. У більшості випадків перевага віддається зверненню до відповідного державного суду. Однією з причин цього є висока довіра людей до державного суду, як однієї із складових державної влади, і недовіра до третейської юстиції.
В той же час в третейському суді можуть бути розглянуті будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, крім справ в яких однією із сторін є орган державної влади чи місцевого самоврядування, справ пов’язаних з державною таємницею, трудових спорів та деяких інших справ.
Безумовно рішення третейського суду має ряд особливостей.
На думку Ю.Д. Притики у ньому поєднуються договірні та юрисдикційні засади [3, 436] і це дійсно так, оскільки третейський розгляд, а відповідно, і рішення третейського суду можливі лише за наявності чинної третейської угоди. Разом з тим відповідно до ст.18 Закону України «Про третейські суди» (далі Закон) третейські судді не є представниками сторін, вони не повинні бути прямо чи опосередковано зацікавлені у результаті вирішення спору. Третейські судді діють на підставі Закону та Регламенту постійно діючого третейського суду.
Порівнюючи положення ст. 46 Закону України «Про третейські суди» та ст. 215 Цивільного процесуального кодексу України, які регулюють зміст судових рішень можна зробити висновок про їх подібність, оскільки за своєю структурою вони є однотипними. Це підтверджується наявністю однакових структурних елементів, якими є: а) вступна, б) описова, в) мотивувальна та г) резолютивна частини. При цьому резолютивна частина завжди в обох рішеннях повинна містити чітко визначені позиції суду, по відношенню до предмету спору.
Так, у резолютивній частині рішення третейського суду, як і рішенні державного суду повинні міститись висновки суду щодо задоволення позову чи відмову у позові повністю чи частково, а також висновки по суті позовних вимог. Разом з тим, в обох судових рішеннях повинен бути вирішений порядок розподілу судових витрат між сторонами. В той же час відповідно до ст. 46 Закону, у разі відмови у позові третейським судом, та відсутності попередньої домовленості між сторонами, питання про розподіл витрат може залишитись невирішеним. У зв’язку із зазначеним більш чіткими є відповідні положення ст. 215 ЦПК України, що передбачають необхідність визначення у рішенні порядку розподілу судових витрат незалежно від результатів розгляду справи.
Сам зміст рішення третейського суду як уже зазначалось вище також має свої особливості. Зокрема, у рішенні третейського суду в обов’язковому порядку зазначена повинна бути вказівка на порядок формування його складу, висновок про компетенцію суду по розгляду даної справи та обсяг його повноважень визначений третейською угодою. У рішенні третейського суду зазначається строк і спосіб його виконання, тоді як у рішенні державного суду визначається лише строк і порядок набрання ним законної сили та його оскарження.
Загальними вимогами до рішення третейського суду та державного суду є необхідність посилань на норми матеріального права, якими керувалися суди при прийнятті рішення.
Будь-яка із сторін, що брала участь у третейському розгляді, відповідно до ст. 47 Закону має право звернутись до третейського суду, що розглядав спір із заявою про прийняття додаткового рішення, у разі коли заявлені і розглянуті під час третейського розгляду вимоги не знайшли відображення у рішенні. Відповідно до ст. 48-49 Закону сторони можуть звернутись до третейського суду із заявою про роз’яснення резолютивної частини рішення, а також про виправлення у рішенні описок, арифметичних та інших помилок. Вказані положення Закону по суті аналогічні положенням ст. 219-221 ЦПК України. Разом з тим в третейському судочинстві сторона має право на звернення до третейського суду з відповідною заявою, лише в тому разі якщо про це була домовленість в процесі третейського розгляду справи. При необхідності таких дій заявник зобов’язаний повідомити про це іншу сторону. Разом з цим, право на звернення з відповідною заявою до державного суду, не може залежати від домовленості сторін, обов’язок повідомлення про надходження такої заяви учасників процесу покладається на суд.
Рішення третейського суду є остаточним і не підлягає оскарженню в апеляційному чи касаційному порядку, що надає сторонам можливість уникнути тривалого та виснажливого розгляду, що часто притаманний державним судам, оскільки їх судові рішення можуть оскаржуватись в апеляційному та касаційному судах.
В той же час відповідно до ст. 51 Закону, рішення третейського суду може бути оскаржено, коли суд розглядаючи справу вийшов за межі визначеної законом компетенції чи третейської угоди, чи можливо, що третейську угоду визнано недійсною у встановленому порядку, чи рішення прийнято неналежним складом третейського суду або ж третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі.
Порядок оскарження рішення третейського суду також має свої особливості. Даний порядок регулюється ст. 389-1 ЦПК України. Так, заява про оскарження рішення третейського суду, подається до місцевого суду за місцем третейського розгляду справи сторонами, третіми особами та особами, які хоча і не брали участі у розгляді справи, але третейський суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Слід зазначити, що загальний суд розглядаючи заяву не переглядає рішення третейського суду по суті, а перевіряє його лише на наявність підстав передбачених ст. 51 Закону України «Про третейські суди». У зв’язку з цим суд не може змінити рішення третейського суду або ухвалити нове по суті спору, а лише скасувати рішення повністю або частково чи відмовити у задоволенні вимоги про скасування рішення. Скасування рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторного звернення до третейського суду. Проте якщо рішення третейського суду скасовано внаслідок визнання третейської угоди недійсною, або через те, що суд при розгляді справи вирішив спір, який не передбачений третейською угодою, або вирішено питання, що виходять за межі третейської угоди, а також рішення прийняте у справі не підвідомчій третейському суду, така справа не підлягає подальшому розгляду третейським судом. Спір між сторонами, у такому випадку, може бути вирішений відповідним державним судом у загальному порядку.
Таким чином:
1. Рішення третейського суду за якою структурою і змістом є однотипними із рішеннями державних судів. В той же час вони мають свої особливості зумовлені договірним характером третейського судочинства. Разом з тим рішення як третейських, так і державних судів ухвалюються на підставі матеріальних норм права, яке регулює спірні правовідносини.
2. Третейські рішення є остаточними і не підлягають оскарженню, оскільки третейське судочинство не передбачає апеляційної та касаційної інстанції, що має місце в державному суді. Проте оскарження такого рішення можливе з підстав передбачених законом до державного суду.
Література:
1. Закон України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р.// ВВР, 2004, N 35, ст.412.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р.// ВВР, 2004, N 40-41, 42, ст.492.
3. Притика Ю.Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третейському суді: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук: 12.00.03/ Притика Юрій Дмитрович. – К., 2006. – 632 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
