:: LEX :: ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СЛІДЧОГО (ПРОКУРОРА) ЗА РОЗГОЛОШЕННЯ ДАНИХ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 39)

Термін подання матеріалів

09 лютого 2022

До початку конференції залишилось днів 19


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СЛІДЧОГО (ПРОКУРОРА) ЗА РОЗГОЛОШЕННЯ ДАНИХ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
 
10.11.2021 22:39
Автор: Дехтярьов Євген Валентинович, кандидат юридичних наук, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
[Секція 4. Кримінальне право. Кримінальне процесуальне право. Криміналістика. Кримінологія. Кримінально-виконавче право. Медичне право. Судові та правоохоронні органи. Адвокатура]

Широке впровадження змагальних засад у вітчизняному кримінальному процесі, поєднаних із стрімким розвитком цифрових технологій розповсюдження інформації в суспільстві, змушує по іншому поглянути на правові засоби забезпечення недоторканості відомостей, що складають слідчу таємницю. На сьогодні очевидно, що незаконне розголошення таких даних не тільки позначається на інтересах розслідування, але й є дієвим інструментом маніпулювання суспільною думкою, здатним істотним чином, якщо не перешкодити, то ускладнити досягнення цілей кримінального провадження. 

Одним із таких правових засобів, покликаних убезпечити реалізацію завдань правосуддя в цій площині, є кримінальна відповідальність за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, вчинене суддею, прокурором, слідчим, дізнавачем, працівником оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи брала ця особа безпосередню участь в оперативно-розшуковій діяльності, досудовому розслідуванні (ч. 2 ст. 387 КК України).

Незважаючи на те, що наведена кримінально-правова заборона охоплює випадки безумовного настання відповідальності співробітників правоохоронних органів лише за сам факт незаконного розголошення даних досудового розслідування, вивчення правозастосовної практики свідчить, що сьогодні розуміння меж протиправності вказаних посягань відбувається через їх звуження – лише з огляду на виникнення можливості заподіяння шкоди процесу розслідування. Практика показує, що всі інші негативні явища, пов’язані з таким розголосом – будь-то формування негативного суспільного ставлення до фігурантів розслідувань, непрямий влив на свідків, посягання на авторитет суду, порушення особистих немайнових прав учасників кримінального провадження, а також спричинення шкоди діловій репутації юридичних осіб, залишаються поза дією досліджуваної кримінально-правової норми. 

Водночас ознайомлення як сучасними науковими дослідженнями вказує на те, що суспільна небезпечність діяння, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК України, дотепер перебуває під впливом сталого розуміння змісту суспільних відносин, яким спричиняється шкода незаконним розголошенням даних слідства. 

Загально відомо, що родовим об’єктом злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачена у розділі XVIII КК України, є суспільні відносини, що забезпечують визначений законом порядок здійснення правосуддя. Утім, дотепер дефініція правосуддя визначається окремими вченими досить «широко», з огляду на розуміння правоохоронних органів поряд із судом як суб’єктів реалізації правосуддя [1, с. 527]. Такий підхід штучно створює ситуацію коли, інтереси слідства напряму ототожнюються з інтересами правосуддя та є невід’ємними від нього. Все що перешкоджає слідству, перешкоджає правосуддю, та навпаки. 

Якщо екстраполювати ці положення на відносини зі збереження слідчої таємниці, то суб’єктами відносин за таких умов завжди є зобов’язуючі особи (слідчий, прокурор), та зобов’язані особи (всі інші учасники кримінального провадження). Слідчий (прокурор) виступає як ініціатор виникнення вказаних відносин, так і єдина особа наділена повноваженнями контролювати виконання вимог, що ставляться до зобов’язаної особи. Відтак, якщо він встановлює, які відомості складають таємницю розслідування, то він визначає суспільну небезпечність несанкціонованого її розголошення. Очевидно, що за таких умов, розголошення даних досудового розслідування спеціальним суб’єктом, передбаченим ч. 2 ст. 387 КК України, може тільки бути здійснено з метою порушення інтересів розслідування. Наприклад, у спосіб умисної або необережної передачі інформації фігурантам кримінальних проваджень. 

Звісно, конституційне визначення правосуддя як виключної прерогативи суду, а також запровадження реальної рівності сторін процесу, поступово змінює сучасні погляди на місце та роль слідчих і прокурорських органів у процесуальних відносинах. Як правильно зазначає О.В. Андрушко «… жоден державний орган, окрім суду, не має і не може мати жодного відношення до правосуддя … це наслідок інквізиційної форми кримінального процесу, в якій прокурорсько-слідчій владі приписуються тією або іншою мірою функції обвинувачення, захисту і вирішення справ по суті, що ідентифікуються з правосуддям» [2, с. 216]. 

На наше переконання, як сторона захисту, так і сторона обвинувачення, на стадії досудового розслідування на паритетних засадах лише забезпечують досягнення цілей правосуддя, а саме створюють належні умови проведення швидкого, повного та неупередженого розгляду кримінальної справи по суті в суді. З такого погляду, органи слідства та прокуратури, цікавлять законодавця не як ланка державного апарату, а як особливий «механізм», що виконує завдання виняткової важливості, пов’язані зі забезпеченням ефективної діяльності суду. Через це, порушення недоторканості інформації слідства, вчинене на користь заінтересованих у перешкоджанні розслідуванню осіб, може розглядатися лише як один із випадків посягання на інтереси правосуддя в частині отримання судом повної та достовірної інформації. В інших випадках, під ознаки такого посягання, повинно також підпадати публічне незаконне розголошення слідчим (прокурором) даних досудового розслідування, вчинене в межах та обсягах, які суттєво можуть вплинути на існуючі гарантії судочинства. На перший погляд може здатися, що окреслені дії не можуть завдати будь-якої істотної шкоди суспільним відносинам з відправлення правосуддя. Проте, такий висновок є передчасним, оскільки розголошення відомостей слідства ще на початковій стадії процесу закладає небезпечні перешкоди для майбутньої реалізації судом своїх повноважень, а також прямо порушує права підозрюваних.

Суспільна небезпечність полягає в тому, що завдяки однобічному та передчасному публічному оприлюдненню даних досудового розслідування штучно формується громадська думка щодо обставин скоєння певного злочину, а також причетності до його вчинення конкретних осіб. Причому аналіз окремих випадків публічного оголошення даних досудового розслідування свідчить про те, що зміст відомостей, які доводяться до загалу, завжди ширший, аніж той, який може бути використано в суді стороною обвинувачення. З одного боку, такими є фактичні дані, які закон прямо забороняє використовувати через їх очевидну недопустимість (відомості, що стосуються судимостей або певних рис характеру підозрюваного; аудіо-, відео записи, отримані всупереч порядку встановленому законом тощо); з іншого – це відомості, що свідчать про випадки аморальної чи протиправної не кримінально карної поведінки підозрюваних.

Очевидно, що в результаті проведення таких заходів, реалізованих у тому числі із застосуванням маніпулятивних прийомів, інші учасники кримінального провадження та суд опиняються в полоні «версії обвинувачення», вихід за межі якої буде сприйматися представниками громадськості як сумнівна та несправедлива дія. Це прямо створює загрозу авторитету суду, спонукує свідків змінити свої показання, а також істотним чином впливає на внутрішнє переконання присяжних як не професійних суб’єктів із відправлення правосуддя.

І нарешті, найбільш уразливою засадою правосуддя, з позиції суспільної небезпечності дій, передбачених ч. 2 ст. 387 КК України, є презумпція невинуватості. Обов’язок держави визнавати правовий статус обвинуваченого як невинуватого на всіх стадіях, що передують судовому рішенню, не можливо не порушити публічним оприлюдненням даних досудового розслідування. На сьогодні, як в національному законодавстві, так і в міжнародній судовій практиці, сформованій Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ), заяви про винність здійснені посадовими особами органів державної влади, що випереджають оцінку справи компетентним судом та виходять за рамки звичайного інформаційного повідомлення, завжди трактуються як порушення «ключового елементу» правосуддя – права особи на справедливий суд. Аналіз рішень свідчить, що загалом суд не заперечує право посадових осіб правоохоронних органів інформувати громадськість про порушення кримінальної справи, факт проведення розслідування, про наявність підозри, про арешт певних осіб, про визнання ними своєї вини. Разом із тим вказане право не вважається абсолютним з огляду на можливе порушення гарантії справедливого судового розгляду. Системний аналіз усталеної практики ЄСПЛ свідчить, що порушення засади справедливого судового розгляду однозначно констатується за сукупності таких умов: 1) оголошення даних досудового розслідування здійснюється до початку судового переслідування особи; 2) такі дії вчиняються представниками державних органів; 3) інформація стосується конкретно визначної особи; 4) межі та обсяг такого оприлюднення здатні спонукати громадськість повірити про винність особи у вчиненні злочину; 5) на констатацію порушення не впливає подальше визнання судом особи винною [3;4]. 

З урахуванням викладеного можна констатувати, що суспільна небезпечність посягання, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК України, повинна визначатися не тільки потребами убезпечення процесу збору доказів слідчим в ході виявлення, розкриття та розслідування злочинів, але й захистом відносин із відправлення з правосуддя загалом. Зокрема, розголошення даних досудового розслідування службовими особами правоохоронних органів у спосіб їх публічного оприлюднення або передачі представникам ЗМІ, слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 387 КК України, оскільки таке діяння становить посягання на авторитет та неупередженість суду, ускладнює процес отримання судом достовірних показань свідків, негативно впливає на витрушене переконання присяжних як не професійних учасників процесу, а також порушує існуючі гарантії презумпції невинуватості. 

Література:

1. Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. К.: Т-во «Знання», 2000. 771 с.

2. Андрушко О.В. Кримінальна відповідальність за правопорушення в кримінальному процесі. Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 4. С.215-221. 

3. Case of Allenet de Ribemont v. France (Application no. 15175/89): Judgment of the European Court of Human rights 10.02.1995. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-57914"]}. (дата звернення: 15.10.2021).

4. Case of Khuznin and others v. Russia: Judgment of the European Court of Human rights 23.10.2008 URL: https://cedem.org.ua/library/sprava-huzhyn-ta-inshi-proty-rosiyi/. (дата звернення: 15.10.2021).



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ФАЛЬСИФІКАЦІЯ СЕРТИФІКАТІВ ВАКЦИНАЦІЇ ВІД COVID-19: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
15.11.2021 21:59




© 2006-2022 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше