Аналізуючи проблематику теми дослідження, варто відмітити, що Закарпаття, до ХХ ст. не було адміністративно-територіальним самоврядним утворенням в складі Австро-Угорської імперії. Хоча територія краю було окремим Руським округом, такий поділ не призвів до надання політичних чи культурних прав автохтонному українському населенню. Визнаючи етнічну відмінність місцевих жителів, яких офіційно називали «русинами» при переписах населення, угорські політичні кола вважали їх національно-політично незрілими об’єктами мадяризації, яка полягала в масовому впровадженні угорської мови та закритті українських народних шкіл. З 1874 по 1912 рр. на території краю було ліквідовано 571 навчальні заклади з місцевою мовою викладання [2, с. 176-180].
Певна зміна в сприйнятті угорською владою становища краю відбулась після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії. В межах колишнього Угорського королівства набували розвитку місцеві національні рухи. На Закарпатті даний процес проявився в формі організації територіальних рад. Найбільш популярним був проукраїнський напрямок: з 2 листопада по 8 грудня в Хусті, Старій Любовні та Смаляві були утворені Руські Народні Ради, які виступали за приєднання до України. Разом з тим варто відмітити, що існували також ради проугорського (ужгородська Рада Рутенів Мадьярії) та прочеського (Пряшевська Народна Рада) напрямків [4, с. 345-346].
В таких умовах уряд новоутвореної Угорської Народної республіки на чолі з М. Карої вирішив надати автономію Закарпаттю. 21 грудня був прийнятий «закон № 10», який визнавав право самовизначення за русинським населенням Закарпаття. Для даного процесу з комітетів Мараморош, Угоча, Берег і Унг була створена автономна область «Руська Країна». Її законодавчим органом мала бути «Руська народна рада». Виконавчу владу здійснював губернатор, якого призначав центральний уряд. В угорському кабінеті міністрів мав засідати міністр для Справ «Руської Країни», який завідував адміністрацією краю. Були одразу ж призначені посадові особи: губернатором став Августин Штефан, а міністром для справ - Ернест Сабов [1, с. 472].
Проект автономії мав неоднозначний характер. З одного боку, визнавались права українців-русинів на існування власної автономії та адміністрації. Разом з тим не було впроваджено правових засад для здійснення даних прав, чому опосередковано сприяло широке невдоволення угорською пресою умовами закону, які вважалися надмірними для русинів. Не були задоволені і більшість представників рад, яких хвилювало невирішеність територіального питання. Питання приналежності ряду територій (Земплинської, Шарішської, Абауйторської, Турнянської і Спіжської жуп) переносилось до початку Паризької мирної конференції. Ключові для краю міста, як Ужгород та Мукачеве, не були включені до складу автономії. Внаслідок даних процесів під час сесії Руського Народного Сойму в березні 1919 р. більша частина делегатів заявила про необхідність першочергового вирішення територіального питання, що фактично поклало кінець угорської автономії Закарпаття [3, с. 70-73].
Утворена в березні 1919 р. Угорська Радянська республіка протягом свого недовгого існування також займалась законодавчою діяльністю в Закарпатті. Здебільшого вона полягала в розширенні прав, наданих в «законі № 10»: постановою № 26 були надані права на самовизначення, відокремлення та формування власних військових сил. 10 квітня був прийнятий територіальний поділ Закарпаття, відповідно до якого територія поділялась на 3 округи: Марамороська з центром в м. Хусті, Березька в Мукачеві і Ужанська в селі Середнім [5, с. 27-28]. Незважаючи на формальне поліпшення умов автономії Закарпаття, захоплення до 29 квітня території краю Чехословаччиною та Румунією не дало можливості реалізувати дані умови.
Отже, законодавча ініціатива обох угорських урядів відносно Закарпаття в 1918-1919 рр. зосереджувалась в наданні автономії, основи якої були викладені в «законі № 10». Проте внаслідок як внутрішньої опозиції, так і невдоволення русинами територіальними межами автономії договір не набув фактичної чинності. В умовах неможливості здобуття української державності, терору в Угорщині та негативного досвіду мадяризації переміг чехословацький вектор, який був затверджений 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменським договором.
Список використаних джерел та літератури:
1. Баран З. Маловідомий епізод з історії українсько-угорських відносин (місія Теофіля Окуневського до Угорщини на початку 1919 року) / Зоя Баран // Записки НТШ. Том CCXXXIII. Праці Історично-філософської секції / Редактор О. Купчинський. – Львів, 1997 – С. 468-481
2. Макаренко Н. Закарпаття під тиском мадяризації: 1867-1914 рр. / Наталія Макаренко // Наукові записки. Серія «Політологія і етнологія». – Вип. 37. – К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. – С. 176-187
3. Макаренко Н. Міжнародні змагання за Закарпаття на початку ХХ ст.: моделі політичного та національного устрою / Наталія Макаренко // Наукові записки. Серія «Політологія і етнологія». – Вип. 29. – К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. – С. 68-81
4. Макаренко Н. Політика угорського уряду стосовно етносів Закарпаття у 1918-1919 рр. / Наталія Макаренко // Наукові записки. Серія «Політологія і етнологія». – Вип. 29. – К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. – С. 344-352
5. Місюра В. Радянські установи на Закарпаття під час соціалістичної революції в Угорщині (1919 р.) // Науково-інформаційний бюлетень – №1 – Київ, 1958 – С. 20-30
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
