Репродуктивні права людини є відносно новим інститутом для вітчизняного законодавства, адже остаточно вони були закріплені лише із прийняттям Цивільного кодексу у 2003 році. Їх поява пов’язана з демографічною кризою, яка виникла за часи незалежності нашої держави та з обраним Україною курсом на євроінтеграцію, яка спричинила поступову адаптацію національного законодавства до загальноєвропейських аналогів. Одним з таких прав є право на штучне запліднення або як його визначає Цивільний кодекс України «право на проведення лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій». Як говорить статистика, 20% українських пар є безплідними. І хоча не кожна з них зможе звернутися до репродуктологів в основному через необізнаність у репродуктивній українській медицині або з фінансових та етичних причин, застосування допоміжних репродуктивних технологій потребує детального цивільно-правового регулювання.
А. П. Головащук говорить, що відносини щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій регулюються на трьох рівнях: міжнародному, національному та договірному. Проте деякі науковці вважають таку позицію не зовсім коректною, аргументуючи це тим, що договори щодо застосування ДРТ укладаються відповідно до норм національного законодавства. На міжнародному рівні такі відносини регулюються нормативними актами міжнародних організацій, договорами між суб’єктами міжнародного права. Показовим прикладом є створення у 1997 році Загальної декларації про людський геном і права людини. Але значного впливу на національне законодавство держав вона не мала. У тому ж році була підписана Європейська конвенція про права людини і біомедицину, яка вважається першою спробою захистити людину від біомедичних зловживань [1, с. 157].
На національному рівні застосування допоміжних репродуктивних технологій регламентується Цивільним кодексом, Сімейним кодексом, Основами законодавства України про охорону здоров'я, Порядком застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні затвердженим Наказом Міністерства охорони здоров’я від 09 вересня 2013 року. ЦК України визначає право на штучне запліднення однією з правомочностей права на життя. У СК України містяться положення щодо визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій. Спираючись на ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров'я, у Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні були врегульовані основні питання щодо відносин між пацієнтами (жінками, чоловіками) та закладами охорони здоров’я, які забезпечують застосування методик допоміжних репродуктивних технологій, та було визначено механізм та умови застосування методик допоміжних репродуктивних технологій – методики лікування безпліддя, за яких маніпуляції з репродуктивними клітинами, окремі або всі етапи підготовки репродуктивних клітин, процеси запліднення і розвитку ембріонів до перенесення їх у матку пацієнтки здійснюються в умовах іn vitro [2].
Проте чинне законодавство, яке регулює питання застосування ДРТ, має низку проблем. На даний момент існує законодавча невизначеність таких понять та термінів як «сурогатне материнство», «потенційні батьки», «донор репродуктивних клітин». Не врегульованим лишається питання вікових меж для осіб, яким може бути проведене штучне запліднення. В Україні застосування ДРТ допускається щодо осіб, яким виповнилось 18 років, але максимальну вікову меже не встановлено. Перш за все це необхідно для захисту інтересів ще ненародженої дитини, адже у потенційних батьків можуть виникнути труднощі у її подальшому вихованні. Пропонується встановити граничну межу в 49 років. Це пов’язане з низькою середньою тривалістю життя в Україні [3, с. 190].
У правовому регулюванні ДРТ важливе місце посідає питання необхідності перебування потенційних батьків у шлюбі. Стаття 123 СК України містить положення щодо визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками якої є подружжя. Стаття 125 СК України містить положення щодо визначення походження дитини, народженої природнім шляхом, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою. А. П. Головащук пропонує доповнити одну з цих статей частиною такого змісту: «Жінка і чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, але знаходяться у фактичних шлюбних відносинах: проживають однією сім’єю та пов’язані спільним побутом, визнаються і записуються батьками дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за їх письмової згоди» [4, с. 98]. Також слід приділити увагу питанню щодо можливості самотньої жінки використовувати штучне запліднення чи кріоконсервацію своїх репродуктивних клітин. В Україні не існує законодавчої заборони для самотньої жінки у застосуванні таких видів ДРТ. Говорячи про сурогатне материнство, виникає складніша ситуація, адже клініки відмовляють самотнім жінкам у такій процедурі та рекомендують укласти шлюб, що деякими науковцями вважається як порушення права на материнство [4, с. 99].
Також ще однією значною проблемою сфери застосування допоміжних репродуктивних технологій є недостатня законодавча регламентація договору сурогатного материнства. Цей договір є непоіменованим тому до нього мають застосовуватись загальні положення про зобов’язання. Також, аналізуючи основні ознаки договору сурогатного материнства, можна дійти висновку, що він є різновидом договору про надання послуг, адже його предметом є надання послуг у вигляді дій щодо виношування та народження дитини. Р. А. Майданик говорить, що сам ембріон можна розглядати як своєрідний об’єкт договору [5, с. 67].
Тому виникає наступне питання – який правовий статус має ембріон. Світова наука має три позиції щодо його правового статусу: абсолютистська, що означає отримання ембріоном державно-правового захисту з моменту його зачаття, помірна, яка означає, що ембріон наділяється правом на життя на певному етапі розвитку (в основному при формуванні нервової системи), та ліберальна, яка полягає у тому, що ембріон не вважається суб’єктом права, а правоздатність з’являється лише після народження. У європейських країнах по-різному визначають момент початку державної охорони життя людини. Наприклад, у Франції – через 10 днів після зачаття, у Данії – після 12 тижнів, у Швеції – після 20 тижнів. В Україні це момент настає після народження. Тому наразі питання щодо визначення правового статусу ембріону досі залишається дискусійним та існує необхідність створення дієвого механізму щодо його правового захисту [6, с. 43].
Найбільш перспективним шляхом усунення проблем у сфері застосування допоміжних репродуктивних технологій могло б стати прийняття спеціального закону, присвяченого питанням ДРТ, який би чітко визначив основні терміни та поняття, умови і порядок застосування ДРТ, правові аспекти договору сурогатного материнства, права та обов’язки донора та реципієнта, особливості цивільно-правової відповідальності у даній сфері, право власності на ембріон. Українські законодавці неодноразово намагалися розробити подібний закон. Першою спробою був проєкт закону «Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення» від 10 лютого 2004 року, який мав би закріпити репродуктивні права, розкрити їх зміст та забезпечити гарантії їх здійснення, забезпечити права людини та громадянина на недоторканність приватного життя, особистої і сімейної таємниці та гарантії невтручання держави в питання планування сім'ї. Проте цей законопроект було відкликано [7]. Другою спробою був проєкт закону «Про регулювання питань щодо допоміжного материнства та забезпечення державними гарантіями рівних прав та можливостей матерів» від 11 червня 2009 року, який встановив би державні гарантії рівних прав і можливостей матерів, запобігав будь-яким формам дискримінації суспільних та державних відносин у цій сфері проте і його було знято з розгляду.
Отже, у наш час застосування допоміжних репродуктивних технологій відіграє все більше значення. Адже за допомогою ДРТ та частина людей, яка позбавлена можливості здійснити свої репродуктивні права з фізіологічних та медичних причин, може безперешкодно реалізувати своє право на батьківство та продовження роду. Проте з розвитком допоміжних репродуктивних технологій їх нормативно-правове регулювання також не повинно стояти на місці задля забезпечення їх ефективного застосування.
Список використаних джерел:
1. Старікова Н.М. Допоміжні репродуктивні технології: цивільно-правовий вимір. Часопис Київського університету права. 2014. № 4. С. 155-159.
2. Порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні затверджений Наказом Міністерства охорони здоров’я від 09.09.2013 № 787. Відомості Верховної Ради України: веб-сайт. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1697-13 (дата звернення: 24.04.2020).
3. Головащук А. П. Правове регулювання допоміжних репродуктивних технологій. Часопис Київського університету права. 2013. № 2. С. 189-191.
4. Мартинюк Л. П. Правове регулювання застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні: проблемні аспекти. Вісник ОНУ імені І. І. Мечникова. Правознавство. 2019. № 1(34). С. 93-105.
5. Федорченко Н. Особливості укладення договору про сурогатне материнство. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 12. С. 65-68.
6. Валід Камаль Абдель Салам Атіа. Правове регулювання правового статусу ембріону. Держава та регіони. 2019. № 3 (67). С. 43-47.
7. Проєкт закону «Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення» № 5105 від 10.02.2004. Відомості Верховної Ради України: веб-сайт. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=5105&skl=5 (дата звернення: 24.04.2020).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
