Прийняття Закону України «Про корінні народи України» у 2021 році викликало широку дискусію щодо доречності подібного кроку. Основні побоювання опонентів законодавчого закріплення правового статусу корінних народів, зокрема, права на самовизначення передусім спричинені проблемами із якими зіткнулася наша держава протягом останнього десятиліття, зокрема, окупацією Криму та війною на Донбасі, яка 2022 року переросла у повномасштабну агресію росії проти України. Помітну роль у вищезгаданому відіграв російський іредентизм, що де-факто та почасти де-юре слугував виправданням злочинів рф. Також варто згадати загострення у відносинах України та Угорщини, що випливає із незадоволення офіційним Будапештом становища угорської національної меншини в Україні.
Подібні побоювання, проте, є нічим іншим як прямим свідченням необізнаності противників законодавчого закріплення прав корінних народів стосовно даної проблематики, зокрема, банального незнання визначення корінного народу та нерозуміння відмінностей між корінними народами та національними меншинами. Вперше термін «корінний народ» з’явився у рамках вітчизняного законодавства 1996 року із ухваленням 28 червня 1996 року Конституції України. Стаття 11 Конституції зазначає, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Статтею 92 Конституції вказується, що виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин, а стаття 119 проголошує, що місцеві державні адміністрації в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин забезпечують програми їх національно-культурного розвитку [2].
Таким чином, було закладено законодавчий фундамент для подальшого розвитку даної проблематики, але у той же час Конституція не надала визначення ані корінного народу, ані національної меншини, ані хоча б вичерпного переліку цих спільнот в Україні. Із цього випливає очевидний факт того, що права корінних народів до 2021 року лишалися досить помітною законодавчою прогалиною, оскільки вищезгадані конституційні положення не могли бути реалізовані через відсутність спеціалізованої законодавчої та правозастосовчої бази.
Міжнародне законодавство у даній сфері також, на жаль, і досі не містить єдиного загальноприйнятого визначення поняття корінного народу. Основний міжнародний нормативно-правовий акт щодо забезпечення прав корінних народів, Декларація прав корінних народів 2007 року, до якої Україна приєдналася у травні 2014 року внаслідок окупації Криму, зокрема, не надає дефініції корінного народу, проте у статті 3 проголошує право корінних народів на самовизначення, а у статті 4 право на автономію або самоврядування [5].
Закон України «Про корінні народи України» у статті 2 підтверджує та закріплює за корінними народами право на самовизначення. Вкрай важливими, проте є також положення статті 1 Закону, адже саме вони надають визначення та перелік корінних народів України. Таким чином, згідно положень статті, корінним народом України є автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України. Корінними народами України визнаються кримські татари, караїми та кримчаки, також зазначається, що ці народи сформувалися на території Кримського півострова [1].
Таким чином, у рамках вітчизняного законодавства сформульовано перелік вимог для визнання спільноти корінним народом України. Виходячи із положень законодавства, теоретизуючи, можна сформулювати своєрідний тест із чіткими критеріями для розмежування поняття корінного народу та національної меншини. Подібний тест став би вкрай корисним, як у рамках законотворчості, так і у процесі вивчення студентами юридичних ВНЗ проблематики прав корінних народів. Зокрема, узагальнюючи, із положень статті 1 Закону України «Про корінні народи України» можемо виділити 3 основних критерії належності спільноти до корінних народів України:
1. Критерій автохтонності. Даний критерій полягає у формуванні спільноти на певній території, нерозривний історичний зв’язок такої спільноти із даною територією та проживання у її межах. Автохтонне населення може становити як більшість, так і меншість на теренах свого традиційного проживання, адже останні могли бути колонізовані представниками домінантної нині етнічної групи [3].
2. Критерій ідентичності. Критерій могло умовно поділити на два властиві йому підкритерії. Перший із них є зовнішнім або об’єктичним підкритерієм, що полягає у самій можливості класифікації спільноти саме як народу або етносу, а не просто суспільного прошарку чи релігійної групи тощо. До ознак, що формують даний підкритерії варто віднести ті фактори, що допомагають ідентифікувати дану спільноту передусім представниками інших спільнот, продемонструвати відмінність спільноти від інших груп населення. Такими ознаками зазвичай є унікальні та самобутні мова, культура, історія, традиції та звичаї. Другим підкритерієм слід вважати внутрішній або суб’єктивний підкритерій, що відображає чітку ідентифікацію себе представниками спільноти як окремого народу, а не частини іншого народу, що відрізняє корінний народ від національної меншини [4].
3. Критерій бездержаності. Цей критерій передусім випливає із належного корінним народам права на самовизначення і полягає у тому, що його реалізація не може бути здійснена поза межами України. Корінні народи, проживаючи у межах міжнародно визнаного кордону України не реалізували своє право на самовизначення шляхом створення окремої держави або автономії у рамках іншої держави. Слід зазначити, що саме даному критерію не відповідають гагаузи, які проживають в Одеській області, адже право на самовизначення гагаузьким народом було реалізоване 1994 року шляхом створення автономного територіального утворення – Гагауз Єрі у складі Республіки Молдова.
Виходячи із вищезазначеного, можна дійти висновку, що кримські татари, караїми та кримчаки відповідають усім трьох вищезгаданим критеріям і цілком логічно віднесені законодавцем до корінних народів України. Самовизначення даних трьох народів не може бути реалізоване ніде окрім України, адже саме Україна є державою, до складу якої входить територія формування та традиційного проживання цих народів, із чого випливає особлива відповідальність нашої країни за збереження мови, культури, самобутності та ідентичності цих народів, як для представників останніх, так і майбутніх поколінь українців. Правильне розуміння відмінності корінних народів від національних меншин, у свою чергу, усуває та спростовує цілком обґрунтовані побоювання частини населення України, щодо можливості втручання інших держав у внутрішні справи нашої країни.
Література:
1.Закон України «Про корінні народи України»; Відомості Верховної Ради (ВВР), 2021, № 38, ст.319
2.Конституція України; Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141
3.José R. Martínez Cobo: Study of the problem of discrimination against indigenous populations. Volume 5, Conclusions, proposals and recommendations; E/CN.4/Sub.2/1986/7/Add.4
4.Ulrike Barten, What’s In a Name? Peoples, Minorities, Indigenous Peoples, Tribal Groups, and Nations; Journal on Ethnopolitics and Minority Issues in Europe, Vol 14, No 1, 2015, 1-25
5.United Nations Declaration on the Rights of Indigenous Peoples, A/RES/61/295
_____________________________
Науковий керівник: Малишев Борис Володимирович, доктор юридичних наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
