Рішення, які приймаються і виконуються правлячим класом мусять вкладатись в єдину методологію з досягненням декларованими політичним класом цілями. У бізнесовому середовищі це виглядає логічно, оскільки неможливо уявити собі, щоби цілі у власника підприємства і у його топ менеджменту не співпадали або суперечили одні іншим.
Держава відмінна від бізнесу не лише через те, що її ефективність - соціальна, а і через те, що ухвалення та реалізація управлінських рішень опосередковано великою кількістю соціальних акторів з різними, часто протилежними інтенціями: законодавча, судова, виконавча влада, місцеве самоврядування, суб’єкти громадянського суспільства, бізнес як окремий соціальний агент. У просторово-часовій динаміці змін соціальної тканини суспільства з поля зору управлінців і споживачів державно-управлінських послуг вислизає і розмивається мета, до якої суспільство рухається. Якщо така мета не визначена стратегією на рівні закону, в якому відповідними критеріями і маркерами описаний процес її виконання та не визначено відповідальних осіб, які понесуть політичну, адміністративну відповідальність, то можна говорити про те, що мета розмита, а точніше її немає. Цьому сприяє складність та багатоплановість державного управління з одного боку, відсутність незалежного зовнішнього (громадського та експертного) контролю та відповідальності (соціальної, політичної, адміністративної) в системі публічного управління. В повсякденному процесі прийняття і реалізації рішень виглядає так, що «за деревами не видно лісу». Виявляється, що той, хто «тримає стрій» у найскладніші історичні часи – бюрократія – забезпечує і підтримує складний процес самовідтворення держави при «розмитих цілях», без бачення майбутнього. Наразі параліч пострадянської управлінської системи публічного управління схожий на той, що спостерігався в українській армії, і про що писав британський військовий експерт Глен Грант у 2018 році. Цей управлінський хаос коштував Україні втрати суверенітету над частиною її територій 2014 р. [3].
Дефіцит політичного лідерства вимикає цілепокладання як комплексний процес цілеформування і цілереалізації в рамках єдиної стратегії, і система державного управління починає самовідтворюватись і працювати на таке самовідтворення, а не на стратегічні цілі. Мова про те, що система управління володіє самоціллю. В цьому процесі укріплюється бюрократичний клас, борючись за публічні ресурси як джерела самовідтворення і здобуваючи в тому процесі власну політичну вагу.
Інша частина проблеми в тому, що політичний, пострадянський олігархічний клас об’єктивно має цілі, відмінні від соціальних, пов’язаних з якістю життя людей, використовуючи державні інституції як інструмент максимізації особистого економічного ефекту. Інструментом такої реалізації є бюрократія. Ціннісна спайка бюрократії і олігархічного класу виникає природно на тлі відсутності лідерства і стратегування як процесу слідування довгостроковим цілям та незалежного контролю.
Наслідком є відтворення державних інституцій у первісному вигляді, в нашому випадку – пострадянському. Недієвість, непопулярність і неуспішність реформ на тлі інтересів політичного класу і політизованої бюрократії виглядає природним станом системи.
Методологічно слід розділяти досягнення цілей, і реалізацію управлінських рішень. Методологія досягнення цілей в публічному управлінні відображує об’єктивні закономірності змін соціальної тканини суспільства і надає інструменти використання публічних ресурсів соціуму (матеріальних, фінансових, політичних, соціальних) на користь людині, природі, суспільству, створюючи «коридор можливостей», в якому можливе досягнення цільових параметрів якості життя людей. Застосування такої методології як базової, системної дає шанс зокрема і бюрократії залишатись на боці світла. Така методологія підтримує прийняття рішень в межах «коридору можливостей» [2].
На темному боці, у задзеркаллі, публічне управління працює на основі методології, яка не виходить за межі прийняття рішень, не обтяжена цілепокладанням і, більше того, характеризується тим, що мавпує прийняті політичними елітами рішення, маскуючи їх під «досягнення цілей». Ці два підходи у методології соціального управління є легітимними і науковими.
У публічній сфері ці два підходи характеризують або природну, або спотворену ієрархічну піраміду влади, яка в першому випадку адаптується (структурно, організаційно, функціонально) під цілі, які поставлені суспільством у публічному діалозі з владою. Або відбувається підміна цілей і такі цілі адаптуються під необхідність збереження піраміди влади у недоторканому стані, який дозволяє максимізувати особисту корисність як політичному, так і бюрократичному класу.
Реформи в такій «розірваній тканині методів» – предмет карго культу. Скільки б індіанці не створювали символів і ритуалів у вигляді нових інституцій та скільки б вони не виконували ритуальних танців навколо таких інституцій для прискорення, покращення та вдосконалення – народне благо все не приходить. Це свідчить на користь того, про пишуть зокрема Ізабела та Мачей Кішіловські, коли говорять, що інституціональний підхід в публічному управлінні якщо і є базовим, проте не вирішальним : « … у більшості дискусій про модернізацію органів державної влади впадає в око велика концентрація поверхневої риторики - впровадження милозвучної термінології… замість прагматичного фокусування на реальних детермінантах функціонування влади [1, С. 48]. Тому важко погодитись, наприклад, і з тим, що New Public Management «змінив традиційну бюрократичну модель державного управління, побудовану на принципах бюрократії, ієрархічної організації, централізації, стабільності організації і здійснення державної служби» [4]. Адже зміна форми не є зміною сутності.
За такими дискусіями, а також дискусіями «про мову», «хто більше любить народ» тощо, почувається впевнено зрощена управлінням без цілепокладання спайка політичного класу та політизованої бюрократії – DEEP STATE з її проявами: монополізації публічних ресурсів, інформаційного простору і самої публічної влади у тій чи іншій формі.
Український парадокс: в еру знань плідна робота міністра Михайла Федорова на користь цифровізації системи надання послуг в українській управлінській парадигмі може посприяти популяризації і ще більшій консервації DEEP STATE, оскільки в очах споживачів послуг представляє управлінську систему більш ефективною, бюрократична система використовує і використає це, влаштувавши маніпуляцію: життя стало краще. В той час, як про будь-яку соціальну ефективність з точки зору «витрати-вигоди» не йдеться. Це інший рівень завдань і не менш кровопролитна війна, яку ми мусимо виграти або зникнути.
Література:
1. Мачей Кішіловський, Ізабела Кішіловська. Адміністратегія. Ваша успішна кар՚єра у сфері державного управління. К.: Основи. 2017. 368 с.
2. Самофалова Т.О. Роль цілепокладання в методології державного управління .Теорія та практика державного управління: зб.наук.пр. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2015. Вип. 4 (51). С. 27-32.
3. Українське Військо – дуже багато зроблено, багато ще треба зробити. URL: https://maidan.org.ua/2018/02/ukrajinske-vijsko-bahato-zrobleno-bahato-sche-treba-zrobyty/
4. Шовкун І.Г., Дибчинський Я.С. Новий публічний менеджмент як концепція публічного управління . Гуманітарний вісник ЗДІА. 2017. Вип. 69. С. 195-199.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
