Після внесення змін до статті 127 Кримінального кодексу України в редакції закону № 2812-IX від 01.12.2022, на сьогодні актуальним є покарання за катування за статтею 127 Кримінального кодексу України.
На перший погляд, складно віднайти щось спільне між правами людини та покаранням за катування за статтею 127 Кримінального кодексу України (надалі КК України). Але це лише поверхня айсбергу, оскільки з моменту ратифікації Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі Конвенція) та розвитку практики Європейського суду з прав людини (надалі Суду) між цими двома поняттями існує дуже тісний зв’язок.
На сьогодні ця тема є актуальною для України, оскільки згідно статистичних даних Європейського суду протягом 1997-2021 року ЄСПЛ визнав 23 рази порушення з боку України статті 3 Конвенції щодо заборони тортур, та ще 123 рази Суд прийняв рішення про порушення Україною позитивних зобов’язань щодо ефективного розслідування катувань [1, с. 2]. При цьому за весь час Україна сплатила жертвам катувань солідні компенсації.
Стаття 28 Конституції України гарантує, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма імплементована в законодавство України з Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Конвенції, які закріплюють заборону тортур як одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства.
Законодавство України у статті 127 КК України визнає кримінально-караними та встановлює кримінальну відповідальність за катування. У практиці та теорії кримінального права виникає багато питань щодо формулювання диспозиції цієї статті, але ця тема потребує окремого ґрунтовного дослідження.
Загальновідомо, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України).
Але якщо розглянути покарання за катування у діючий редакції ст. 127 КК України, то санкція за ст. 127 КК України встановлює у ч. 1 покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 6 років (до внесення змін було від 2 до 5 років позбавлення свободи), у ч. 2 цієї статті за катування, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з метою дискримінації, у тому числі з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років; у ч. 3 цієї статті за катування, вчинені представником держави, у тому числі іноземної - позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Якщо розглянути це покарання через призму статті 12 КК, то катування за ч. 1 та ч. 2 визнаються законодавцем тяжким злочином, а за ч. 3 – особливо тяжким злочином.
Давайте порівняємо це з санкцією ст. 115 КК України, яка закріплює відповідальність за умисне вбивство, де законодавець визначає покарання за ч. 1 ст. 115 – від 7 до 15 років позбавлення волі, а за ч. 2 цієї статті – так і взагалі від 10 до 15 років позбавлення свободи або довічне позбавлення свободи.
Безумовно, у порівнянні з іншими статтями КК України в сучасних реаліях нашого життя покарання за катування явно не відповідає як охороні заборони катувань як абсолютного права, так і позитивним зобов’язанням України за статтею 3 Європейської Конвенції, що підтверджується наступним.
Для науки кримінального права варто запозичити та використати в контексті проблеми визначення покарання за катування умовний поділ прав людини з міжнародного права прав людини (МППЛ), за яким усі права людини умовно поділяють на абсолютні та обмежені. За своїм змістом абсолютні права не допускають жодних обмежень чи винятків, і втручання держави у ці права категорично заборонено за жодної ситуації та не зважаючи на будь-які фактори. Перелік абсолютних прав дуже невеликий, і включає в себе заборону катувань (ст. 3 Конвенції), заборону рабства (ст. 4 Конвенції) та заборону колективного вислання іноземців (ст. 4 Протоколу № 4 Конвенції).
Поряд з цим, обмежені права за своїм змістом допускають винятки, і можливість втручання з боку держави, але держава має дотримуватися певних умов, щоб таке втручання в право не порушувало вимог Конвенції. До обмежених прав у МППЛ відносять навіть такі важливі права, як право на життя (ст. 2 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції), право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції) та інші права.
Не зважаючи на цінність життя як надбання цивілізації та найбільшої соціальної цінності, за ч. 2 ст. 2 Конвенції, яка гарантує право на життя, не розглядає позбавлення життя як таке, що вчинене на порушення ст. 2 Конвенції, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. Таким чином, якщо у результаті правомірних дій правоохоронців для придушення заворушення особу умисно позбавлена життя з боку працівників правоохоронних органів, то такі дії держави є правомірним втручанням за ч. 2 статті 2 Конвенції та не будуть визнані Судом порушенням Конвенції.
При цьому на відміну від обмежених прав, за практикою ЄСПЛ право на заборону тортур за статтею 3 Конвенції відноситься до абсолютного права, за яким у жодній ситуації не дозволяється завдавати катування. Абсолютний характер права, зокрема права на заборону тортур, на відміну від інших матеріальних положень Конвенції за своєю природою зводиться до того, що відступати від абсолютної заборони катувань не дозволяється за будь-якої, навіть найгіршої ситуації.
Якщо порівняти ці права, то на відміну від права на життя, яке є обмеженим і дозволяє втручання держави, будь-яке катування буде порушенням статті 3 Конвенції з боку держави, навіть не зважаючи на страшні загрози чи наслідки, такі як загроза терористичних актів, загибель людей, масові заворушення, знищення нації чи війна.
При призначенні покарання слід керуватися завданням КК України, яке визначене у статті 1, за яким цей кодекс має своїм завданням в першу чергу правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина.
Таким чином, забезпечення абсолютних прав, таких як заборона катування, при призначенні покарання законодавцем повинно мати набагато жорсткіше покарання та становити, як мінімум, аналогічне покарання як і у випадку умисного вбивства як за порушення права на життя, тобто це має бути особливо тяжкий злочин з огляду на абсолютний характер такого права у порівнянні з іншими правами, зокрема правом на життя, правом на свободу тощо.
Окремою проблемою щодо покарання за катування за статтею 127 КК України є порушення принципу рівності, який закріплений у статті 21 Конституції України.
Встановлення належного покарання за катування впливає на інші інститути, зокрема на інститут звільнення від кримінальної відповідальності. Якщо ми розглянемо санкцію за ч. 1 ст. 127 КК України, яке є тяжким злочином, то у разі спливу 10 років з моменту катувань особа, яка завдала катування, звільняється від кримінальної відповідальності за п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України у зв’язку із закінченням строків давності.
З особистого досвіду роботи автора як адвоката, можу поділитися історією з практики, коли працівники правоохоронного органу завдали катування до затриманої особи. У тій справі сліди катувань вдалося засвідчити документально та отримати висновок експерта про наявність тілесних ушкоджень у жертви, проте кати так і не були притягнуті до кримінальної відповідальності через закінчення строків давності.
Тому цілком слушною є пропозиція з урахуванням абсолютного характеру права на заборону катувань та принципу рівності, внести зміни до ч. 5 ст. 49 КК України, де зазначити, що давність не застосовується у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 127 КК України (а не тільки частини третьої статті 127 КК України), поряд зі злочинами проти основ національної безпеки України, проти миру та безпеки людства.
Таким чином, як ми бачимо існує тісний зв’язок між правами людини, позитивними зобов’язаннями держави та покаранням за катування, що потребує проведення детальних наукових досліджень.
Література:
1. Violation by Article and by the State [Електронний ресурс]// Сайт «European Court of Human Rights». Режим доступу: https://echr.coe.int/Documents/Stats_violation_1959_2021_ENG.pdf.
___________________________
Науковий керівник: Воробей Петро Адамович, доктор юридичних наук, професор
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
