Розвиток освіти будь-якої країни значною мірою визначає не тільки рівень відтворення суспільного інтелектуального потенціалу, але й створює умови для розвитку науки, техніки та соціальної економіки. Тому освіта має бути ініціативною як засіб встановлення орієнтирів для реформування економіки та інших сфер діяльності.
Все більшого значення набуває модернізація системи сільської освіти, навчання школярів, удосконалення навчально-виховного процесу, визначення шляхів підвищення ефективності навчання. У педагогічній теорії, особливо в історико-педагогічних дослідженнях і освітній практиці, спостерігається тенденція розглядати шкільні питання без урахування їх розташування, соціокультурних умов функціонування, географії та природного середовища.
Ефективним шляхом підвищення рівня сільських шкіл є об’єктивний і критичний аналіз історії та педагогічного досвіду, в якому досліджується становлення та розвиток сільської школи в Україні 1917-х–початку 1930-х років. Роль сільських шкіл у цей історичний період була недооцінена, хоча вона тривалий час фігурувала в історичній навчальній літературі та журналах.
Процес утвердження більшовицької влади в Україні проходив 1920-ті роки під гаслами толерантного ставлення до національно-культурних потреб українського населення. Це дозволило новій владі, із одного боку, збити гостроту національного протистояння, виробити прийоми та засоби впливу на національну культуру, сформувати базу, в тому числі і відповідні органи контролю над національно-культурним життям, а із другого – прискорити процес централізації, створення жорсткої системи управління культурним розвитком. Наслідком цього стали тотальний контроль з боку правлячої партії за культурним життям в Україні, жорстокі масові репресії й по суті, винищення значної частини національної інтелігенції.
Якщо пригадати тогочасні часи, то зауважимо, що у той час в руках буржуазії були всі засоби науки, всі засоби знання, школи, і це все було приводом до пригнічення трудящого люду. Учитель відігравав фактично негарну роль. Саме вчительські кадри за існування царату були знаряддям пригніченням трудящих.
Сільський вчитель боровся за життя, боровся із самою стихією в специфічних сільських умовах, мається на увазі індивідуальне господарство, яка наклала на нього певний відбиток. Йому здавалося близькою ця дрібнобуржуазна ідеологія, яка жила в селянах; він «плутався в тенетах цієї дрібнобуржуазної ідеології» [17, 34].
Варто зауважити і щодо соціально-економічних змін на території України в 20-х роках ХХ ст, які значно вплинули на так звані процеси «реформування народної системи освіти», які згодом стали одними із важливих чинників взаємодії шкіл та культурно-соціального середовища сільської місцевості. У принципі, це і зумовили необхідність для переходу для здійснення аналізу, як однієї із тенденцій розвитку сільської освіти [6, 54].
Доведено, що освітні процеси в Україні у 20-ті роки ХХ ст. були зумовлені економічними, політичними, соціальними та культурними чинниками, які визначали зміст соціально-культурних компонентів навчально-виховного процесу початкової ланки освіти [14, 98].
У цей же період, навесні 1920 р., в Україні почали діяти реципієнтні агентства, які у історіографії прийнято називати «народний будинки». Серед основних функцій, які покладались на цю структуру, було проведення культурно-освітньої роботи та популяризація її серед фермерів форми колективного управління. Відповідно до постанови РНК СРСР від 7 груд у 1921 р. «Народний будинок» перейменували під «Сільський будинок», налагоджена співпраця між робітниками і незаможними селянами [28, 81]. Спочатку сільськогосподарськими будівлями розпоряджався Раднарком, але вже із 1923 р. РНК СРСР увійшов до Народного комітету освіти. На цей час тут переобладнана сільськогосподарська будівля Центр соціальної «Просвіти».
У 1920-ті роки перманентно точилися, то згасаючи, то розгоряючись із новою силою дискусії про шляхи та умови подальшого розвитку української культури. Висувалися й відстоювались різні концепції.
Одним із суттєвих елементів загальнонаціонального буття була церква. Релігія завжди складала одну з основ духовного світу як окремої людини, так і суспільства в цілому, впливала на формування світосприйняття. Саме тому церква, релігія – принципово чужі поняття для більшовицької влади, несумісні з ідеологією комуністичної партії. За радянських часів вони були віднесені до категорії контрреволюційних сил і тому, без сумніву, мали були роз’єднані, розпорошені та знищені [3, 53].
Отже, незважаючи на чітко встановлену мету викорінити неписьменність, більшовицька влада, насамперед розглядала громадські організації як важливу частину політичної системи. Вони вбачали в них засоби для посилення роботи масової освіти серед громадян. Люди були письменними, в чому радянські керівники вважали передусім шлях до формування політичної підтримки режиму на селі та в містах. Справжня мета перевиховання народу в дусі комунізму свідомо маскувалася і представлялася громадськості у вигляді «залучення до політичного життя й управління якнайширшої громадської маси».
Більшовики жадали ліквідацію неписьменності та низький рівень грамотності було першим етапом для формування політичної освіти. Рух за грамотність показав ознаки широких політичних дій. Влада розуміла, що нова економічна політика призведе до відродження так званих «капіталістичних і дрібнобуржуазних ідей».
Українізація ж партійного та професійного апарату, партійного життя, роботи і всього громадського радянського життя загалом, зустрічала перешкоди, а подекуди й пасивний опір частини робітників та членів партії. Це останнє в великій мірі пояснюється деякими забобонами, що склалися наслідком жорстокої громадянської боротьби з українською контрреволюцією, що йшла під національним прапором, насправді ж спиралися сили на міжнародній капітал й забарвила повне зміцнення радянської влади на Україні майже на три роки.
Відозва ВУЦВК від 23 лютого 1924 р. вказує на те, що було звернення до українського вчительства із приводу ліквідації неписемності на Україні.. «У наслідок багатовічного рабства, ланцюги якого скинув жовтень, на Україні мається від 8 до 50 років двадцять мільйонів неписьменних»[3, 1]. Так, Президія закликала освітян організовувати пункти ліквідації неписемності та утворити понад дванадцяти тисячі шкіл для неписемних по всій території України, особливу увагу приділити людям сільської місцевості [19, 2].
Задля популяризації такого явища як «українізація» у газетах почали публікувати коротенькі оповіді про неписемних, де просто висміювали цих людей – панівна верхівка цим хотіла як можна більше заохотити людей вчитися. «... тепер Радянська влада сама пішла назустріч темному селянству, бо хоче навчати грамоті всіх дорослих. Для цієї мети відкрито школи для дорослих.» [7, 40].
Театральне життя України було занедбане і переживало велику кризу. Старий український побутовий театр не мав під собою ґрунту і завмирав на очах людей. Так званий театр із європейським репертуаром, що намагався репрезентувати сучасний український театр штучно перенесений до містечок, був чужим в українському організму. Але український театр, розбуджений національним відродженням, намагався вийти на свій власний шлях: шлях національного мистецтва. Потрібна була людина, яка б могла очолити цей рух і взяти на себе почесний тягар. Саме такою людину був – Лесь Курбас [15, 3].
Курбас завжди говорив і підкреслював, що він «будує не комуністичний, не пролетарський театр, як репетували більшовики, а театр взагалі, театр європейський, в першу чергу національно-український».
Окрім театрального мистецтва, вже у 1925 р. розпочала свою діяльність і кінофікація на сільській місцевості. Так, у Житомирському районуванні розпочалися роботи по кінофікації села. Понад 20 кіноапаратів отримала адміністративна одиниця, які сільрада розділила між селами: найбільш віддалені від регіону центру селами [7, 135].
Через постійно роботу на селі, люди не мали змоги відвідувати школи, але бажання ставати освіченими брала верх. Так, у більшості сіл на Україні все більшої увагу заслуговували хати-читальні – «куди селянство сходиться почитати газету чи то книжку». Так сільрада сама була зацікавлена аби пришвидшити українізацію серед свого населення. Так, сільські вчителі пропонували сільраді, облаштувати «хати-читальні», а ті в свою чергу радилися із комісіями і виносили вирок стосовно громадських питань [26, 4]. «Замість чепурної хати-читальні – помешкання схоже на якийсь загін, без вікон, без належного вигляду, по всіх кімнатах гуляє вітер. Плакати та портрети висять криво та косо. Шафа, що торік в ній було понад 200 книжок, тепер стоїть порожня. Ні жодної книжки немає. Порозтягали, порозбирали...» – така ситуація трапилася у с. Ландарі що на Полтавщині, у зв’язку із тим, що хату-читальню використовували не по своєму призначенню: у цьому приміщенні відбувалися різні засідання [8, 49]. Але подібна ситуація була не у всіх місцевостях. Так, у селах на Київщині «майже кожна хата-читальня збільшила свою бібліотеку, кількість читачів, поширила і число передплатників на газету (особливо авторитетом користувалася «Радянське Село»); також при кожній хаті працював сільсько-господарський гурток». Крім цього, при хатах-читальнях гуртуються політичні організації села, як комсомольці, незаможники та партійці. Там ж викладалася і політграмота для селянської молоді. [26, 5]. Згідно із даними на 1926 р. у Херсонському окрузі нараховувалося понад 50 сільбуд та 132 хати-читальні. Окрім зазначеного, поширювався і культурний різновид як мережа «червоних кутків», в яких у великих селах і проходила просвітницька діяльність, а назва походить від проживання «учнів» по різних «кутках» селищ (вулиць), завдяки яким можна було охопити величезну кількість людей. Попит на таку систему освіти був невеликий, лише 17%, але загалом по окрузі задіювалось 900 сіл [10, 148].
Здійснення дерусифікації вимагає цілеспрямованої політики держави. Перш за все, необхідно було зробити українську мову державним апаратом і освіти, щоб сприяти розвитку української культури. Крім того, треба щось робити, щоб не допустити повторення русифікації. Однак цього не було виконано у силу обставин [20, 51].
Прагнення встановити тотальний контроль над суспільно-політичним життям країни намагалася запровадити радянська влада в 1920-х роках, саме тоді і була спроба інтеграції українських селян у радянську державотворчу модель. На практиці йдеться не про інтеграцію, а про формування нового радянського селянина – зручна тема для радянської історії. З цією метою було організовано багато заходів професійні, національні, молодіжні, жіночі, культурно-освітні, наукові товариства та організації. Їхні творіння, які інційовувалися не лише партією, їхня діяльність продовжувала залишатися незмінною для командування та управління. Завдяки цілеспрямованим зусиллям, частина партійно-державної машини селяни, перш за все, представник молодого покоління, бере участь у різноманітних масових заходах та організації: комуністичний союз молоді, профспілка, Асоціація фермерів взаємодопомога, жіноча конференція, шовковий рух тощо.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Абразумова О. М., Корновенко С. В. Суспільно-політична активність селянства УСРР у роки непу: монографія. Черкаси : Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2017. 190 с.
2. «Березіль» сьогодні. Радянський театр. 1.січ.1931. №1. С.96–98. URL: https://cutt.ly/QHgwxQX(дата звернення: 02.05.2023).
3. Геть неписьменість! Червоний шлях. 24.лют.1924. №45. С.1.
4. Гололобов В. М. Ліквідація неписьменності серед дорослого населення України у 20-х роках : дис. канд. іст. наук : 07. 00. 01 – історія України. Харків, 1998. 179 с.
5. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). Ф. Р–976. Оп. 1. 3 арк.URL: https://www.ck.archives.gov.ua/files/2021-07-14-9266.pdf(дата звернення: 23.04.2023).
6. Документи з бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства у фонді Харківській державної бібліотеки ім. В. Г. Короленка (1918–1930) : каталог. Харків : ХДНБ, 2008. вип. 2. 104 с.
7. Захарченко М. В. Особливості соціокультурного життя українського села 1920-1929 рр. (історіографія проблеми). Cherkasy University Bulletin: Historical Sciences. №22.Черкаси.
8. Захарченко М.В. Створення та діяльність гуртків в українському селі (20-ті рр. ХХ ст.). Наукові записки: Серія «Історія». Тернопіль : ТНПУ ім. В. Гнатюка. С.135–140
9. За реализацию постановления ЦК ВКП(б). Сборник под ред. Г.С. Прозорова. 1931.
10. Земзюліна Н. І. Діяльність сільбуду з формування комуністичної свідомості українських селян (1921–1929 рр.). Український селянин. 2006. Вип. 10. С. 145–148.
11. Ірій А. Театральна молодь і Лесь Курбас (Спогади студента). Маріупольська газета. 03.жовт.1942. №127. С.3. URL: https://cutt.ly/rHgwXFw(дата звернення 08.05.2023).
12. Капустян Г. Т. Дві «правди», або українське село в двадцяті роки двадцятого століття : монографія. Кременчук, 2003. 328 с.
13. Кукса Н. Г. Діяльність культурно-освітніх закладів в українському селі в 1924–1928 рр. Український селянин. 2003. вип.7. С.43–44.
14. Красняков Є. В. Освіта в сільській місцевості: кризові тенденції та шляхи їх подолання. Науково-практичне видання. Київ : Парламентське вид-во. 2012. 272 с.
15. Курбас Л. Березіль. Глобус. 1.бер.1925. №5.
16. Мотуз В. К. Уніфікація світогляду як складова проблеми культурної модернізації українського села (кінець 1920-х–1930-ті рр.). Гілея : науковий вісник. 2015. Вип. 102. С. 82–85.
17. Перший Всеукраїнський учительський з’їзд в Харкові з 5 по 11 вересня 1925 р. URL: https://archive.org/details/uchytelskyi_zizd_1925/page/n79/mode/2up(дата звернення: 09.05.2023).
18. Полтавець Н. В. Театральне життя на селі – новий вид дозвілля селянської молоді у 1920–х роках. Універсум історії та археології. 2021. Вип. 2. 2020. С. 71–80.
19. Постанова пленуму ЦК КП(б)У про українізацію. Вісти ВУЦВК. 9.трав.1925. №103. С.3. URL: https://cutt.ly/wHgesQQ(дата звернення: 08.05.2023).
20. Постоєнко В. С., Морозов А. Г. Шкільна освіта в УРСР за доби українізації 1920–1930. Актуальні дослідження правової та історичної науки : матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції. 2022. вип. 41. С. 50–52.
21. Рибак І. В. Культурно-освітні заклади у соціально-побутовій інфраструктурі українського села (1929–1940 рр.). Український селянин. 2006. Вип. 10. С. 164–167.
22. Слуцький О. Б. Радянське і культурно-освітнє будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926–1929 рр.). К. : АН УРСР, 1957. 210 с.
23. Трагічна смерть Миколи Хвильового. Український вісник. 31.трав.1942. №2. С.10. URL: https://cutt.ly/dHgeWiI(дата звернення: 04.05.2023).
24. Українізація і «русотяпи». Діло. 24.жовт.1925. №238. С.1.
25. Українізація шкіл та інших установ Соцвиху. Червоне село. 19.серп.1923. №11. С.4. URL:https://cutt.ly/2HgeIQU(дата звернення: 03.05.2023)
26. Хати читальні й їхні хиби. Радянське село. 31.груд.1925. №129. С.5.
27. Харченко А. Лицем до села. Більшовик. 30.лист.1924. №273. С. 2. URL:https://cutt.ly/XHgeHaB(дата звернення: 07.05.2023).
28. Центральний державний архів громадських об’єднань. Ф. 1. Оп.20. Арк.114.
29. Як провадиться українізація в радянських та господарських установах. Вісті ВУЦВК. 11.лист.1925. №257. С.2.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
