На початку ХХІ ст. у Республіці Польща тривала активна робота над новою кодифікацією цивільного права (так зв. рекодифікація). Серед питань, які привернули увагу польських нормопроектантів, був і звичай як джерело цивільного права. Зокрема у ст. 8 першої книги проекту Цивільного кодексу, розробленого й опублікованого в жовтні 2008 р. Кодифікаційною комісією Міністерства юстиції Польщі, було виконано спробу сформулювати нормативну дефініцію звичаєвого права: «Усталені звичаї, які застосовуються судами та не суперечать імперативним юридичним нормам є звичаєвим правом» [1]. Я. Ліц зробив висновок, що проект 2008 р. повертався до правової традиції міжвоєнної Польщі, оскільки в Цивільному кодексі Польської Народної Республіки 1964 р. не було визначено статусу звичаю в цивільному праві. Вчений також наголосив на відсутності у згаданій статті проекту речення про те, що Цивільний кодекс надає юридичної сили звичаєвому праву, що було би нелогічним з огляду на природу цього явища [2, s. 181-182].
Водночас запропонована у проекті Цивільного кодексу Польщі 2008 р. дефініція має низку недоліків. Так, не можна погодитися з тим, що поняттям звичаєвого права пропонується охопити тільки ті звичаї, які застосовуються судами. Ймовірно, проектанти опиралися на визначення звичаєвого права, сформульоване класиком польської цивілістики С. Ґжибовским [3, s. 91], яке неодноразово зазнавало обґрунтованої критики у сучасній юридичній літературі [4, s. 53]. Проблема полягає в тому, що правовий звичай набуває чинності безпосередньо в самому суспільстві, а не внаслідок його застосування судом чи іншим органом держави. Суд може тільки вирішити про факт його існування чи відсутності. Це особливо чітко проглядається у зобов’язальному праві, оскільки торгові звичаї формують учасники відповідних відносин. Вони стають правовими звичаями внаслідок того, що регулюють правову матерію – найважливіші суспільні відносини (фактична юридична дія). Крім того, вони повинні містити інші обов’язкові ознаки правових звичаїв, які проаналізовано в іншій публікації [5].
Коли суд при вирішенні справи посилається на усталений звичай правового характеру, він мотивує своє рішення вже діючим звичаєм, а не створює його. Якщо такий звичай є загальновідомим, сторона, яка аргументує ним свою позицію в суді, не повинна доводити цього факту, оскільки згідно зі ст. 228 Кодексу цивільного провадження Польщі не потребують доведення факти, що відомі суду за замовчуванням [6]. У випадку судового спору за участю суб’єкта господарювання факт існування і зміст звичаю може підтвердити чи спростувати господарська палата, компетенція якої стосується відповідної сфери господарської діяльності. Таку можливість передбачає п. 5 ч. 2 ст. польського закону про господарські палати [7].
Іншою проблемою дефініції, яку містить польський проект Цивільного кодексу 2008 р. є те, що відповідно до неї звичай не може суперечити тільки імперативним нормам законодавства. Як видається, було б більш доцільним прописати у кодексі, що звичай не може суперечити праву.
У зв’язку з недоліками дефініції звичаєвого права, зафіксованої у ст. 8 проекту Цивільного кодексу Польщі 2008 р. Я. Ліц запропонував викласти її у такій редакції: «Звичай має силу припису закону, якщо він є загальним у відносинах цього виду. Звичаєва норма не може суперечити приписам закону» [2 s. 184]. Згідно з моїм переконанням ці формулювання є більш вдалими, ніж дефініція, прописана в проекті 2008 р. Змістом статті, сформульованої Я. Ліцом, не охоплюються правила персональної ділової практики, які не мають ознаки загальності. Їх не варто ототожнювати зі звичаями, а доцільніше визначити окремо як правила, котрі утворилися шляхом персональної практики двох або більше конкретних контрагентів, які мають юридичну силу умови договору, укладеного між ними.
Водночас пропозиція Я. Ліца також має деякі недоліки, оскільки багато звичаїв, які не є релевантними праву, можуть мати загальний характер і не суперечити законодавству, не маючи при цьому жодного стосунку до регулювання цивільних правовідносин. Крім того, у наведеній пропозиції не враховані інші обов’язкові ознаки правового звичаю [5]. Зокрема звичай повинен відповідати праву, а замість цього вказано, що звичаєва норма «не може суперечити приписам закону».
Наступний проект Цивільного кодексу Республіки Польща (а точніше його перша книга), створений у 2015 р. відійшов від намагань визначити поняття та місце звичаю в системі приватного права. На відміну від проекту 2008 р., який орієнтувався на традицію міжвоєнної Польщі, питання звичаю було вирішене у ньому подібно, як у чинному Цивільному кодексі 1964 р. Зокрема в § 1 ст. 53 проекту 2015 р. встановлено, що крім юридичних наслідків, визначених у волевиявленні, правочин спричиняє також наслідки, що випливають із закону, а також наслідки, які сторони надали би своєму правочину, беручи до уваги звичай, розумні та доцільні переконання [8, s. 75]. При цьому, вказівка брати до уваги звичаї означає передусім врахування таких наслідків правочину, які в обороті традиційно пов’язані з правочинами відповідного виду.
§ 2 ст. 53 проекту 2015 р. додає, що диспозитивні норми повинні застосовуватися, якщо сторони не надали своєму правочину інших наслідків, беручи до уваги звичаї, розумні та доцільні переконання [8, s. 75]. Інакше кажучи, аналізована стаття дозволяє застосовувати звичаї при тлумаченні волевиявлення сторін правочину. Крім того, проектанти спробували вирішити важливу доктринальну проблему, надавши позитивну відповідь на питання, чи може звичаєва норма переважати над диспозитивним положенням закону. Недоцільність такого підходу обґрунтовувалася в інших публікаціях [9].
У § 1 ст. 62 проекту 2015 р. міститься вказівка на застосування ст. 53 (у тому числі її положення про врахування звичаїв) у випадку, коли підприємці в індивідуально погодженому пункті договору постановили, що їхнє волевиявлення, висловлене в документі, необхідно розуміти дослівно [8, s. 87]. § 2 ст. 58 проекту 2015 р. передбачає, що в разі неможливості встановлення відповідного розуміння волевиявлення сторонами, необхідно інтерпретувати їх так, як розуміє той, кому волевиявлення скеровано, якщо таке розуміння було розсудливим з огляду на мету правочину, обставини складення волевиявлення та існуючі звичаї. У вказаному випадку йдеться як про звичаї загальні, так і обмежені суспільною групою, до якої належить адресат, а також про персональні практики, що застосовуються між сторонами [8, s. 83-84]. Відтак, варто було би доповнити цитований параграф висловлюванням «а також правила персональної практики», оскільки такі правила не можуть бути визнані звичаями з теоретичних причин (відсутня ознака загальності).
Таким чином, триваюча на початку ХХІ ст. кодифікаційна діяльність у Республіці Польща була спрямована в тому числі на оновлення положень Цивільного кодексу, які визначають становище звичаю в системі регуляторів майнових і особистих немайнових відносин. Спроби окреслити поняття звичаєвого права (проект 2008 р.) були замінені намаганнями вдосконалити існуючий в Цивільному кодексі 1964 р. підхід до можливостей використання звичаєвих норм у цивільно-правовому регулюванні (проект 2015 р.). Жоден із аналізованих кодифікаційних проектів не набув формальної чинності, але розроблені польськими правотворцями законодавчі положення про звичай в цивільному праві мають велике значення для компаративних наукових досліджень. Вони дозволяють врахувати досвід сусідньої держави під час створення нового законодавства України, в якому, безперечно, повинно бути місце для звичаю.
Список використаних джерел
1. Komisja Kodyfikacyjna Prawa Cywilnego działająca przy Ministrze Sprawiedliwości. Księga pierwsza Kodeksu cywilnego. Projekt z uzasadnieniem. URL: https://www.gov.pl/attachment/913828a1-9cd5-4801-822b-2bb9d99e5960.
2. Lic J. Znaczenie zwyczaju handlowego dla prawa prywatnego (uwagi do projektu nowego kodeksu cywilnego). Instytucje prawa handlowego w przyszłym kodeksie cywilnym / red. nauk. T. Mróz, M. Stec. Warszawa: Wolters Kluwer Polska, 2012. S. 170–186.
3. Grzybowski S. System prawa cywilnego. T. 1. Część ogólna prawa cywilnego. Cz. I (Rozdziały I-III). Warszawa: Instytut Nauk Prawnych PAN, 1972. 167 s.
4. Kowalski G. M. Zwyczaj i prawo zwyczajowe w doktrynie prawa i praktyce sądów miejskich karnych w Polsce (XVI–XVIII w.). Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2013. 202 s.
5. Бедрій М. М. Основні та додаткові ознаки правового звичаю у контексті пошуків його дефініції. Science Rise: Juridical Science. 2018. № 1 (3). С. 25–33.
6. Kodeks postępowania cywilnego: ustawa z dnia 17 listopada 1964 r. URL: https://isap.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19640430296/U/D19640296Lj.pdf.
7. O izbach gospodarczych: ustawa z dnia 30 maja 1989 r. URL: https://isap.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19890350195/U/D19890195Lj.pdf.
8. Kodeks Cywilny. Księga I. Część ogólna. Projekt Komisji Kodyfikacyjnej Prawa Cywilnego przyjęty w 2015 r. z objaśnieniami opracowanymi przez członków zespołu problemowego KKPC, red. P. Machnikowski, Warszawa: CH Beck, 2017. 240 s.
9. Бедрій М. М. Стаття 7 Цивільного кодексу України: аналіз крізь призму феномену звичаєвого права. Часопис Цивілістики. Вип. 38. Одеса, 2020. С. 18–25.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
