Необхідність у розумінні та інтегрованому усвідомленні правових цінностей Європейського Союзу створена викликами, які постають перед нашою державою на шляху виконання положень «Угоди про асоціацію» між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої. Основними проблемами у цьому важливому процесі є: необхідність істотних змін у правовій системі, в тому числі й у національному законодавстві, адже наявна недостатня обізнаність українського суспільства про значення цінностей ЄС, і часто неправильне або викривлене їх розуміння. Відповідно, сьогодні надзвичайно актуальним є дослідження механізму захисту прав людини як правової цінності ЄС, закріпленої у статті 2 Договору про Європейський Союз, встановлення її юридичного значення, створення на цьому фундаменті загального усвідомлення, що дозволить критично осмислити європейський вибір України та моделі правового регулювання суспільних відносин, заснованих на європейських цінностях.
Метою нашого дослідження є з’ясування та встановлення механізму визнання і захисту прав людини та її основоположних свобод як правової цінності Європейського Союзу.
Слід зазначити, що засновниками перших Європейських Співтовариств сфера захисту прав людини на пряму не розглядалась, адже процеси економічної інтеграції не могли призвести до порушення прав фізичних осіб. В ті часи почала свою діяльність Рада Європи – міжнародна міжурядова організація, основним пріоритетом якої було забезпечення захисту прав кожного, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін. У рамках цієї міжнародної організації була прийнята «Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.», яка встановила механізми контролю, які реалізовували Європейська комісія та Європейський суд з прав людини, що гарантувало повагу до прав людини на регіональному рівні [1, с. 143].
Варто підкреслити й те, що початкові тексти договорів Європейських Співтовариств не містили переліку прав людини, в них закріплювались права соціально-економічного характеру, що безпосередньо були необхідними для розбудови ринку промислових товарів і забезпечення чотирьох свобод, які були закріплені в Договорі про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі 1951 р., а саме: право на вільне пересування і проживання працівників в межах територій держав-членів; принцип заборони їх дискримінації за національною ознакою у питаннях працевлаштування, оплати праці та інших умов праці і найму (ст. 69 Договору про ЄСВС). Винятком не були й Римські Договори 1957 р. «Про заснування Європейського економічного співтовариства» та «Європейського співтовариства з атомної енергії». Так, наприклад, стаття 7 Договору про ЄЕС закріплювала, що в рамках його застосування «забороняється будь-яка дискримінація з міркувань національної приналежності» [2]. Інших документів, що містять положення про основоположні права людини, у праві Співтовариств в тоді не існувало, тому «початок еволюції інституту прав людини в праві ЄС характеризується появою перших положень про такі права, які спрямовані виключно на реалізацію економічних цілей, для яких і створювались Співтовариства» [3, с. 68].
Важливий внесок у формування концепції прав людини в праві ЄС здійснив Суд Правосуддя ЄС. Саме він наголосив на важливості забезпечення поваги до прав людини не лише на національному, але й на наднаціональному рівні, а також обґрунтував наявність у правопорядку Співтовариств правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб» [4]. Суд ЄС визнав, «що рішення Комісії 1969 р., котре надавало державам-членам дозвіл на встановлення пільгових цін для певних категорій населення, не містить нічого такого, що здатне порушити основні права людини, які охороняються Судом ЄС і закріплені у загальних принципах права Європейських Співтовариств. Тому тут йдеться не про порушення прав людини з боку інститутів об’єднання, а про необхідність внесення змін до внутрішнього законодавства, яке регламентує користування пільгами». [5, р. 425]. Через рік, у справі 11/70 Internationale Handelsgesellschaft mbH v. Einfuhr – und Vorratsstelle für Getreide und Futtermittel, Суд підтвердив, що «повага основоположних прав людини є невід’ємною частиною принципів права Cпівтовариств та їх захист в подальшому повинен забезпечуватися в тому числі і Судом Європейських Співтовариств» [6, p. 1134].
Вагоме значення для визнання прав людини складовою права Європейських Співтовариств стало ухвалення Єдиного європейського акту 1986 р., у преамбулі якого зазначалось, що «держави-члени сповнені рішучості сприяти розвитку демократії, яка спирається на основні права, визнані конституціями і законодавством держав-членів, ЄКПЛ і Європейською соціальною хартією».
Проте лише із заснуванням Європейського Союзу у 1992 р. концепція прав людини отримала нормативне закріплення на рівні установчих договорів. Так, у Маастрихтському договорі зазначається історична цінність прийняття даного документа, який «відзначає новий етап у процесі створення міцнішого союзу народів Європи». Важливим кроком стало й закріплення громадянства ЄС, який створювався з метою «посилення захисту прав та інтересів громадян держав-членів» та був символом єдності європейських народів. Інститут надавав кожній особі, що мала громадянство держави-члена ЄС, додаткові політичні і економічні права [1, c. 144]. Особливе місце відводилося уповноваженому ЄС із захисту прав, який контролював дотримання інститутами, органами та агенціями Союзу прав і свобод громадян ЄС або фізичних чи юридичних осіб-резидентів.
Сучасний етап захисту прав людини посідає одне з центральних місць як елемент забезпечення ефективного функціонування внутрішнього ринку та визначається установчими договорами ЄС, а саме: Договором про Європейський Союз 1992 р., Договором про функціювання Європейського Союзу 1957 р., а також Хартією ЄС про основоположні права 2000 р.. Так, у статті 2 ДЄС проголошується, що: «Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема, осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність та рівність жінок і чоловіків».
Стаття 3 вказаного Договору зазначає, що «на рівні із заснуванням внутрішнього ринку Євросоюзу, однією з цілей об’єднання є боротьба з соціальним відчуженням і дискримінацією, сприяння справедливості та захисту, рівності, солідарності між поколіннями і захисту прав дитини. Стаття 6, у свою чергу, закріплює принцип поваги до основних прав і свобод людини. У ній наголошується, що основні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод і передбачені конституційними традиціями, спільними для всіх держав-членів, становлять загальні принципи права Союзу».
Потрібно врахувати й те, що захист прав людини –основний обов’язок ЄС та держав-членів, тому, власне, Європейська Комісія здійснює загальний нагляд за дотриманням прав людини. На рівні ЄС запроваджено механізм судового захисту прав людини, який застосовується у разі порушення прав людини з боку ЄС або ж держав-членів. Також, в рамках Союзу запроваджено так званий механізм призупинення членства. Тобто вразі встановлення наявності постійного та істотного порушення країною-членом цінностей, закріплених у статті 2 ДЄС, Рада ЄС має право призупинити окремі права цієї держави-члена що випливають із застосування Договорів, включаючи право голосу представника уряду країни-члена у Раді (ст. 7 ДЄС). При цьому установчі документи не містять положень про виключення ЄС, тому така санкція не може бути застосованою щодо держави-члена.
Система гарантій прав і свобод в праві Європейського Союзу забезпечується на двох рівнях, на рівні ЄС і держав-членів, та складається з інституційних, процесуальних й матеріальних елементів [7].
Інституційних гарантії включають судові та позасудові механізми захисту, як: Європейську Комісію, суди ЄС, Євроомбудсмена, Європейського контролера із персональних даних, Загальний контрольний орган у межах Європолу, дипломатичні та консульські представництва держав-членів у третіх країнах.
Процесуальні гарантії реалізуються при здійсненні правосуддя та складаються з: права особи на справедливий і публічний розгляд її справи протягом розумного строку незалежним і неупередженим судом; права на правову допомогу; презумпції невинності; недопущення повторного притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, за який особа вже була покарана чи виправдана у державах-членах; заборони позбавлення свободи за борги та інші.
Матеріальні гарантії полягають у компенсації збитків, завданих особам іншими особами. Майнову відповідальність несуть фізичні та юридичні особи, органи ЄС та держави-члени. Майнова відповідальність фізичних і юридичних осіб регулюється переважно внутрішнім правом країн-членів.
На кінець зазначимо, що повага до прав людини – обов’язкова умова вступу держави до ЄС. Стаття 49 ДЄС особливо наголошує, що претендувати на членство може лише країна, яка «поважає цінності ЄС та віддана їх поширенню». Також Копенгагенськими критеріями членства визначено, що держава-претендент повинна забезпечити стабільне функціювання інституцій, що гарантують верховенство права, демократію, права людини та повагу і захист меншин. Більше того, навіть у міжнародних угодах ЄС з третіми країнами містяться особливі положення про права людини, дотримання яких є істотною умовою співробітництва сторін [1, с. 145].
Отже, на основі вищезазначеного, приходимо до висновку, що основне місце серед правових цінностей ЄС посідає захист основоположних прав людини. Щодо формування системи правових норм на рівні ЄС, котрі гарантують захист прав і свобод особи, слід зазначити, що воно відбувалося поступово протягом десятиліть. Таким чином, на перших етапах свого формування, в Євросоюзі не приділялось достатньої уваги питанням захисту прав людини в межах самого об’єднання. Проте, згодом Суд ЄС у своїх прецедентних рішеннях обґрунтував необхідність дотримання фундаментальних прав людини в процесі застосування права ЄС. При цьому, посилаючись, як на ЄКПЛ 1950 р., так і на конституційні традиції держав-членів ЄС у сфері.
Новим етапом у розвитку нормативного закріплення прав людини з притаманними їй юридичною силою і механізмами реалізації стала розробка Хартії основних прав ЄС 2000 р. та набуття нею статусу джерела первинного права разом з Лісабонським договором 2007 р. котрі визнали захист прав людини, як правову цінність ЄС, що має першочергове значення, оскільки через неї здійснюється формування, спрямування та виправдання одних напрямів діяльності та засудження інших. В умовах євроінтеграції України, відданість правовим цінностям Союзу, удосконалення власної системи захисту прав людини мають стати важливими геополітичними та соціокультурними завданнями для нашої країни, оскільки відповідно до критеріїв вступу до ЄС лише держава із високим рівнем дотримання прав та основних свобод людини може стати повноправним членом Євросоюзу.
Література:
1. Маринів І.І., Мохочук П.С. Захист прав людини в Європейському Союзі. Право та інноваційне суспільство № 1 (12), 2019. С. 67–72.
2. Договір про заснування Європейської Спільноти (Договір про заснування Європейського економічного співтовариства): міжнародний документ від 25.03.1957 р. Офіційний сайт Верховної Ради України: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_017 (Дата доступу 22.11.2023 р.)
3. Judgment of the Court of 12 November 1969. Erich Stauder v City of Ulm – Sozialamt. Reference for a preliminary ruling: Verwaltungsgericht Stuttgart – Germany. Case 29–69.
4. Case 29-69, Erich Stauder v. City of Ulm – Sozialamt. European Court Reports. 1969. P. 425.
5. Case 11-70, Internationale Handelsgesellschaft mbH v. Einfuhr – und Vorratsstelle fьr Getreide und Futtermittel. European Court Reports. 1970. P. 1134.
6. Шишкова Н. Хартія основних прав Європейського Союзу і проблеми її конституційного розвитку. Юридичний журнал. 2004. № 4. С. 35.
7. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами–членами, з іншої сторони: ратифіковано Законом України від 16.09.2014 р. № 1678-VII. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011 (Дата доступу 22.11.2023 р.)
_____________________
Науковий керівник: Строїч Марія Іванівна, асистент кафедри Міжнародного права та порівняльного правознавства юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
