Поняттєво-категоріальний апарат юридичної науки розвивається під впливом пануючого праворозуміння, яке відображає певні цінності та сприяє формуванню цілісного образу права. Відтак, сприйняття усіх компонентів правової системи, всіх юридичних явищ, як позитивних, так і негативних, «просочене» базовими позиціями відповідного типу науково-правового мислення, концептуальними засадами певної парадигми розуміння сутності й соціального призначення права.
Ці міркування повної мірою стосуються й такого широко вживаного юридичного поняття, як правопорушення. Зазвичай у вітчизняній науковій літературі воно визначається як суспільно небезпечне або суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність. При цьому підкреслюється, що однією з визначальних рис правопорушення є протиправність, яка вказує на порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах [1, с. 84]. Тобто коли говориться про те, що певне суспільно небезпечне діяння вчиняється «проти права», фактично мається на увазі його спрямованість «проти закону», якщо говорити про закон у широкому сенсі цього слова.
Більш чітко подібну позицію можна простежити на прикладі того, як автори навчального посібника «Філософія правового виховання» характеризують такий найбільш небезпечний різновид девіантної поведінки, як злочин. З точки зору політичної, злочин – це акт, який сприймається владою як пряма чи опосередкована загроза її інтересам; з соціологічної точки зору – це антисоціальний акт, який природно викликає репресію або встановлює необхідність захисту існуючого суспільства; з психологічної – це форма соціального невміння пристосуватися до оточуючого середовища, котре може бути визначене як більш-менш різке ускладнення, яке індивід потерпає при реагуванні на стимули свого оточення; з юридичної – це порушення закону [2, с. 192]. Таким чином, юридична сфера авторським колективом посібника фактично ототожнюється зі сферою дії законодавства, а правопорушення – з законопорушенням.
Такий підхід є типовим для юридичного позитивізму, або легістського підходу до розуміння права, на що неодноразово зверталася увага у юридичній науці. Зокрема, М. Г. Братасюк вказує на те, що легіст, не відрізняючи право від закону, ототожнює правопорушення та законопорушення чи нормопорушення, хоча це не одне і те ж. При цьому не враховується той момент, що закони можуть бути неправовими, а тому наслідком їх порушення буде не правопорушення, а законопорушення. Автор зазначає, що, приміром, у СРСР правопорушниками вважалися всі, хто намагався мати приватну власність, власні погляди на політичні процеси, вільно утворювати політичні партії тощо – все це було заборонено Конституцією СРСР 1978 року. Насправді ж такі люди були законопорушниками, а правопорушником була радянська держава, яка тотально перекреслювала природні невідчужувані права людей [3, с. 11]. А. В. Шевцова також зауважує, що принцип тотожності права та закону, що пронизує легістське праворозуміння, легітимує будь-яке насильство влади над людиною, виправдовує узаконене неправо, в чому і полягає його негуманістична суть. Завдяки цьому типу мислення у правовій сфері абстрактні норми – схеми законодавства, «буква закону» мали верховенство над людиною, її життям, честю, гідністю, справедливістю, рівністю, іншими смисловими ознаками права і загальнолюдськими цінностями. Найбільш негативним наслідком подібного підходу є приниження людини перед державою і законом, заперечення її природних прав та загальнолюдських цінностей [4, с. 267].
Відповідно до юснатуралістичної (природно-правової) парадигми мислення людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, як це і закріплено у ст. 3 Конституції України. Оскільки право є не просто системою норм, встановлених і охоронюваних державою, а ціннісно-нормативним феноменом, охорона права за своєю суттю має бути спрямована на захист системи правових цінностей, найвищий шабель у якій посідають права і свободи людини. Правопорушення, у свою чергу, – це діяння, яке посягає на охоронювані правом цінності, у цьому і полягає його протиправний характер.
Щоправда, такий підхід не виключає визнання протизаконного характеру правопорушення, якщо самі закони відповідають ціннісно-змістовним засадам права. Як вказує К. В. Горобець, людина прагне структурування регуляторів: цінність більш дієва і захищена, якщо вона виражена в нормі [5, с. 157]. Однак структура правової нормативності – нормосфера права – завжди існує як похідна структура, яка залежить від трансформацій аксіосфери та рухливості ієрархій цінностей права і матриць переваг конкретної правової ситуації [5, с. 128]. У такому руслі розвиваються й правові позиції Конституційного Суду України, який наполягає на тому, що верховенство права вимагає від держави втілення його положень у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Разом з тим, одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори… Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права [6].
На це саме звертає увагу й Н. Амельченко, яка, аналізуючи цінності об’єднаної Європи, робить наголос на тому, що відмінність цінностей від правових норм не означає, що право не може стати цінністю. Саме ядром європейських цінностей виступають права і свободи кожного індивіда та рівність всіх перед законом. Перетворення правових норм на цінності означає, що виконання цих норм стає моєю життєвою орієнтацією, що я в своїй діяльності не обходжу закон, а борюся за його виконання, виступаю за те, щоб всі громадяни, незалежно від їх статусу і майнового стану, виконували закони [7, с. 5]. Однак така законослухняність, на відміну від репресивної, що нав’язується у антидемократичних політичних режимах шляхом заперечення свободи думки, слова, переконання, є легітимною, оскільки ґрунтується на визнанні народом існуючої влади законною, а правових норм як таких, що не порушують прав і свобод [7, с. 24].
Підсумовуючи, слід підкреслити, що традиційне для вітчизняної юридичної науки розуміння правопорушення укорінене у базових постулатах юридичного позитивізму, який основним творцем права вважає державу, а основним джерелом права – закон. Для легістського праворозуміння розрізнення правових категорій правопорушення і законопорушення не має сенсу, оскільки фактично ці поняття збігаються; протиправність тут означає не що інше як протизаконність. Небезпека такого підходу полягає у тому, що законодавство може перетворитися на легалізований засіб розправи і масових репресій, і певні діяння можуть визнаватися правопорушеннями внаслідок свавільного рішення владних інституцій. Розрізнення досліджуваних понять можливе лише з природно-правових позицій, адже саме юснатуралізм звертає увагу на те, що закон, який встановлює юридичну відповідальність за певне діяння, може бути неправовим, і за такої умови порушення закону не може розглядатися як порушення права. Головне у правопорушенні – не недодержання певним суб’єктом встановленої державою норми, а його посягання на правові цінності, які і визначають сенс права, а отже – зміст і мету правоохоронної діяльності.
Література:
1. Панасюк О. В. Сучасні наукові підходи щодо визначення адміністративного проступку. Право і безпека. 2020. № 1 (76). С. 83-88.
2. Філософія правового виховання : навч. посіб. / А. П. Гетьман, О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань та ін. ; за ред. А. П. Гетьмана, О. Г. Данильяна. Харків : Право, 2012. 248 с.
3. Братасюк М. Г. Правова відповідальність в контексті основних типів праворозуміння. Часопис Київського університету права. 2013. № 1. С.10-14.
4. Шевцова А. В. Закон крізь призму основних типів праворозуміння. Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 3. С. 266-269.
5. Горобец К. В. Аксиосфера права: философский и юридический дискурс. Одесса : Фенікс, 2013. 218 с.
6. Каталог юридичних позицій Конституційного Суду України (за рішеннями, висновками). 3.4. Верховенство права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ccu.gov.ua/storinka-knygy/34-verhovenstvo-prava
7. Цінності об’єднаної Європи / Наталія Амельченко. Київ: ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив», 2013. 45 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
