:: LEX :: ВПЛИВ ВНУТРІШНІХ І ЗОВНІШНІХ ФАКТОРІВ НА СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 32)

Термін подання матеріалів

13 травня 2021

До початку конференції залишилось днів 22


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ВПЛИВ ВНУТРІШНІХ І ЗОВНІШНІХ ФАКТОРІВ НА СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
 
16.11.2020 21:25
Автор: Соколовська Галина Миколаївна, кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і гуманітарних наук, Одеська національна музична академія ім. А.В. Нежданової; Стьопін Анатолій Опанасович, доктор історичних наук, завідувач кафедри філософії і гуманітарних наук, Одеська національна музична академія ім. А.В. Нежданової
[Секція 8. Історія становлення української державності]

Останні десятиліття проблема національного державотворення вивчається досить плідно [1; 2; 4; 7; 11]. Особливо цікавим і актуальним, на наш погляд, є дослідження цього процесу під час такої складної епохи, як початок ХХ століття, оскільки умови і проблеми сучасного державотворення в Україні  багато  в чому схожі з проблемами, які постали перед творцями української державності на початку минулого століття. Але в більшості досліджень, присвячених цієї проблематиці (за деяким виключенням [3, 6, 9]), не аналізуються причини і чинники, що сприяли або заважали цьому соціально-політичному процесу. 

Ідея української державності в умах національної інтелігенції зріла протягом усього ХІХ ст., про що свідчать революційні події в Російській імперії та Австро-Угорщині. Але реальні умови створення національної суверенної держави для українського народу припадають на початок ХХ ст. Саме тоді проблема відновлення української державності посідає чільне місце в програмних документах українських національних політичних організацій, партій, рухів, здатних очолювати боротьбу за державну незалежність і побудову власної державності [8]. Але формуванню єдиного національно-визвольного руху заважав такий геополітичний фактор, як тривале перебування українських земель у складі двох імперій. Це не дозволяло виробити єдину концепцію державної незалежності. Не було єдності в розумінні шляхів досягнення і розбудови майбутньої держави  серед українських партій в складі Росії. Різновекторність програмних цілей численних українських партій ( РУП, УНП, УСП, УСДП, УДП, УРДП, ТУП) пояснюють значною мірою різним соціальним складом партій [8]. Автономія, федерація України у складі Росії, повна її незалежність і самостійність — ось ті основні форми майбутньої державності України, які пропонували ці партії. Дослідники визнають, що федерація була домінуючою в політичному світогляді дореволюційної політичної думки. Але федералізм для більшості патріотів України означав не відмову від національної незалежності, а найбільш реальною на той історичний момент формою її здійснення. Після того, як віра в здійснення федералістської програми була остаточно втрачена внаслідок великодержавної шовіністичної політики щодо України спочатку Тимчасовим урядом Росії, а потім і політикою радянської Росії, патріоти перейшли до самостійницької концепції. Як слушно визначають сучасні політичні дослідники, на рубежі століть чітко виявилися протиріччя між старим поколінням українських революціонерів і «молодою Україною», між «українофільством» і українством. Протиріччя були також між представниками різних регіонів Наддніпрянщини і особливо між Східом і Заходом України [10, c. 77]. 

Неухильне зростання національного руху в Галичині суттєво впливало на взаємини між східними та західними українцями. На думку О.Субтельного, саме східняки, такі як В. Антонович, О. Кониський, П.Куліш, а пізніше М.Драгоманов та М. Грушевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України. Політична боротьба українців на території Австро-Угорщини була репрезентована трьома політичними течіями – радикалами, соціал-демократами та народними демократами. Крім них, помітне місце в політичному спектрі західноукраїнських земель належало москвофілам. У програмних документах партій, які представляли ці течії (РУРП, УСДП, УНДП), також були різні погляди на українську державу – від автономії до самостійної та незалежної.

Отже, в процесі національного відродження наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть, як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні виникають політичні партії, переважна більшість з яких у своїх програмах ставлять за мету вибороти державну самостійність України, в той час як політичні партії ліберального спрямування обмежуються лише вимогою отримання нею національно-територіальної автономії.

Важливий етап національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу припадає на 1917—1921 рр. В умовах краху Російської й Австро-Угорської монархій та революційних подій український народ знову став на шлях свого державного відродження.  Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального поневолення в ці роки українці знову спробували відновити свою державу у різних формах національної державності. За революційний період в Україні були створені усілякі структури державності: УНР за Центральної Ради, Українську державу — Гетьманат П. Скоропадського, УНР за Директорії і Західноукраїнську Народну Республіку, які не завжди відповідали поняттю суверенної незалежності. Важливим моментом в національному державному відродженні було утворення в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Ці дві національні українські державні формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, а не єдину унітарну республіку, що було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Після злуки Соборна УНР не стала ані унітарним державним утворенням, ані федеративним і втримати державну незалежність не змогла.

Чергування політичних режимів, надзвичайно часта зміна влади свідчили не лише про запеклий та динамічний характер боротьби, а й про відсутність у політичних сил масової соціальної бази або про аполітичність основної маси населення України. На жаль, наприкінці 1920 - на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Отже, боротьба за українську державність на початку XX ст. була досить плідною. Деяким політичним партіям судилося відіграти вирішальну роль у революційних і національно-визвольних змаганнях. Однак національно свідоме українство становило  меншість всього населення. Більшість же селян не встигла набратися національної свідомості і залишилася політично аморфною.

Також суттєвим чинником, який значно ускладнював процес національного державотворення була Перша світова війна, яка двічі прокотилася українськими землями, і в якої українці воювали в арміях протилежних міжнародних блоків. В таких умовах українські еліти вимушені були шукати зовнішніх союзників і навіть «підлаштовуваться під чужі інтереси та геополітичні сценарії» [9]. Українським керівним елітам бракувало здатності згуртовуватись на основі загальнонаціональної державотворчої перспективи. На  процесі державотворення позначилася також присутність на українській території та участь у воєнних діях армій Німеччини й Австро-Угорщини а також обмеженого французького військового контингенту. Переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України також породила труднощі в досягненні незалежної держави [3, 64]. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України. Таким чином, український народ і українська політична еліта розділені між двома імперіями, які опинилися в протилежних воюючих таборах першої світової війни, стали жертвами військово-політичного протистояння Антанти і Четверного союзу.

Після закінчення Першої світової війни боротьба українців за консолідацію своїх етнічних територій в модерну національну державу відбувалася в гострій протидії російських та польських впливів, мобілізованих на реалізацію їх власних державних проектів. У цих проектах Україна чи певна її частина, розглядались як власна територія відповідних країн. Тому, незважаючи на значні внутрішні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії. Щодо позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому — допомагали агресорам загарбувати українські землі.

Що стосується радянського етапу історії українського національного державотворення, то можна констатувати, що формальне визнання незалежності УРСР і всі ознаки її державності (столиця, державний гімн, герб, прапор) фактично виявилися суто декларативними і не гарантували їй національний суверенітет. Конкретним, реальним змістом суверенітет України наповнився після розпаду Радянського Союзу і проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Таким чином, процесу становлення української державності на початку ХХ століття заважала низка об’єктивних і суб’єктивних факторів. По-перше, це низький рівень національної свідомості українства як наслідок тривалої політичної неволі. Українське селянство було малоосвіченим, політично незрілим. Українці не встигли пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності.

По-друге, як український народ, так і його лідери не виявили єдності в поглядах на майбутню державу і не змогли подолати свої внутрішні протиріччя. Провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напряму дій, за браком досвіду не сформувала підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. 

По-третє, військові, зовнішні, об’єктивні чинники також не сприяли процесу формування суверенної української держави.

Література:

1. Борисова О. Климов А. Історія української державності. Київ: В-во Кондор, 2018. 344с.

2. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення. К.: Генеза, 1995. 608 с.

3. Коцан І. Д. Вирішальні фактори поразки українського народу  у визвольних змаганнях (1917-1921 рр.). // Міжкафедральний круглий стіл до Дня Соборності України. Харків. 2017. С.63-67. 

4. Киридон А.М. Етапи українського державотворення: кросісторичне дослідження // Наукові праці ЧДУ ім. Петра Могили. Вип. 61, Т. 74. Серія: Історія, 2007. Режим доступу: http://lib. chdu. edu. ua/pdf/ naukpraci/history/2007/74–61-1.pdf 

5. Нелюбов О.Р. Роль української еліти в процесі державотворення / / К.: Міленіум, 2011. № 3. С. 210–215. 

6. Отрешко В.С. Особливості українського державотворення: Завдання та напрями / Політологічний вісник. Випуск 78,  2015.  С.97-106.

7. Пенглер Т.І. Новітній період українського державотворення та його основні етапи / Т. І. Пеглер // Ґілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. К.: ВІР УАН, 2012. Випуск 63 (№ 8). С. 640–646. 

8. Тараненко М.М. Ідеї відродження національної державності в програмних документах політичних партій і організацій України (кін. ХІХ- поч.. ХХ ст.) //Вісник НТУУ, Випуск 1/2 , 2015. С133-140.

9. Тригуб П.М. Етапи української державності: авторський погляд на проблему // Наукові праці ЧДУ ім. Петра Могили. 2007. Вип. 56. Т. 69. Серія: Політичні наукі. Правознавство. С. 123–127. 

10. Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ століття. / за ред.. В.Смолія, Ю Левенця. К. : Парламентське вид-во, 1997.  250 с.

11. Українська державність у XX ст.. (Історико-політологічний аналіз). К.: Політична думка. 1996. Режим доступу: //http://litopys.org.ua/ukrxx/zmist.htm



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БУДІВНИЦТВА АРМІЇ ЧАСІВ УНР І СЬОГОДЕННЯ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ
18.11.2020 11:30




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше