Відповідно ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. [1]
Доказування проходить через усі етапи кримінальної процесуальної діяльності, складає основну частину процесуальних обов’язків органів досудового розслідування.
Допустимість – це певна властивість доказу, що характеризує його з сторони законності джерела відомостей, інформації; та способів одержання і форм фіксації фактичних даних, що містяться в такому джерелі, у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, тобто уповноваженими на це особою або органом у результаті проведення ними слідчої дії при повному дотриманні КПК України, що визначає форми даної слідчої дії.
Як властивості доказу допустимість містить у собі чотири критерії:
1) належний суб’єкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;
2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;
3) належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;
4) належний порядок проведення процесуальної дії (судової або слідчої), яка використовується як засіб одержання доказів.
З огляду на те, що будь-яка діяльність людини містить у собі суб’єкт діяльності, сам процес діяльності та його результат, то, природно, і стосовно кримінального судочинства основними об’єктами перевірки у викладених нижче правилах визначено: ознаки належного суб’єкта, ознаки належної процесуальної діяльності; ознаки належного закріплення результатів процесуальної діяльності.
Учасник провадження має право заявити клопотання про очевидну недопустимість й із визначених підстав, проте і в такому випадку він не може керуватися лише підставою, наведеною в ст. 87 КПК України, а має довести наявність критерію очевидності.
В Україні доктрина «плодів отруйного дерева» (fruit of the poisonous tree) відображається в положенні частини 1 ст. 87 КПК України, адже недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті з істотним порушенням прав та свобод людини.
«Очевидна недопустимість» є якісною інтегративною характеристикою допущених порушень передбаченого законом порядку збирання доказів. Її сутність полягає у тому, що такі порушення є безсумнівними, безперечними і саме в силу цього не потребують здійснення їх перевірки і співставлення з іншими доказами, наданими учасниками судового провадження, що і обумовлює необхідність прийняття рішення про визнання фактичних даних недопустимими як докази без відкладення вирішення цього питання до закінчення судового розгляду і оцінки його у сукупності з іншими доказами під час ухвалення вироку суду. [2]
Обґрунтовано, що єдиним суб’єктом прийняття рішення про визнання фактичних даних недопустимими як докази, є суд, який здійснює судовий розгляд кримінального провадження. Вказане питання розглядається як за клопотанням сторін, так і за власною ініціативою суду.
Література:
1. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2012.
2. Доктрина плодів отруєного дерева: міжнародний історичний екскурс та національні реалії, Дроздов О.С., 2020
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
