Включення Галичини до складу Австрійської імперії припадає на період правління Марії Терезії (1740–1780 роки) та її сина Йосифа ІІ (1780–1790 роки). Дані правителі ввійшли у світову історію як знані реформатори та прибічники «освіченого абсолютизму», оскільки провели ряд революційних на той час для Європи реформ та вивели Австрію на значно новий політичний, культурний та соціальний рівень. За час свого правління Марія Терезія та Йосиф ІІ послідовно та комплексно втілили в життя військову реформу (збільшили чисельність війська та започаткували однакове екіпірування та комплектування для військовослужбовців австрійської армії); фінансову реформу (запровадили так званий «загальний прибутковий податок», який сплачувало навіть духовенство та дворянство); судові реформи (держава перебрала на себе функції суду, розроблено новий цивільний, кримінальний та інші кодекси, а також скасовано катування як вид покарання); церковну реформу (скорочено перелік привілеїв для духовенства, проведено секуляризацію (приватизацію) земель та вигнано єзуїтів з австрійських володінь); освітню реформу (навчальні програми розроблено за новими стандартами та доповнено багать новими предметами, такими як історія, право, література, у селах відкрились перші школи); митну реформу [1, с.130].
На фоні наведеного вище переліку реформ та їх суттєвого значення для держави, сільська реформа, яка також мала місце в ті часи, була для держави та незважаючи на те, що селяни становили переважну частину населення Австрії, й самих істориків, чимось незначним і маловажливим. Справа в тому, що сільському господарству Марія Терезія та Йосиф ІІ приділяли значно менше часу, ніж наприклад церкві чи державному апарату, а отже – значущість та глибина реформування у цій сфері були значно «біднішими». Станово-аристократичне мислення, яке сформувалось ще у період зародження феодальної системи в Європі, існувало в Австрійській імперії фактично до кінця XVIII ст. [2, с.312]. Попри те, що селяни становили більше 80 % всього населення великої Австрійської імперії, їх правовий статус нічим на змінився у порівнянні з першою половиною XVIII чи навіть з другою половиною XVII ст. Панщина та тотальна залежність і безправність – це все, на що міг розраховувати звичайний селянин, народившись на західноукраїнських землях.
Щоправда, з приходом до влади Марії Терезії започаткувалася тенденція до захисту селян від свавілля панів у сфері поборів – панам заборонялось стягувати з селян повинностей понад міру, встановлену нормативно-правовими актами імперії. Більше того, центральна влада почала на рівні регуляторних актів чітко визначати обсяги панщини. Однак, такі кроки були занадто мізерними та нерішучими, для того щоб вирішити проблему невідповідності між високими цінами на промислові товари та наднизькими доходами від сільського господарства. На час включення до складу Австрії Галичина перебувала у стані економічного занепаду, більшу частину населення краю становили селяни українці, тоді як шляхта була переважно польською. Тому для Відня необхідно було запровадити на новоприєднаних землях новий адміністративний поділ, провести повну інвентаризацію сільськогосподарських земель та захистити селян від сваволі поміщиків. Патент Марії Терезії 1772 року обмежував застосування тілесних покарань, забороняв панщину у неділю та свята і примусову працю без згоди селян [3,c.44].
Передумовами для таких реформ стало, насамперед те, що по-перше, селяни були невдоволені таким вкрай невигідним становищем, у якому вони перебували вже декілька століть, що загрожувало можливим бунтом; по-друге, Марія Терезія усвідомлювала, що селяни – це рушійна сила австрійської економіки, найбільші платники податків та основний ресурс для набору в рекрути, а отже – підтримка селянства означала підтримку всієї держави; по-третє, тодішні мануфактури також потребували додаткової робочої сили, а працелюбні та покірні селяни були ідеальними кандидатами [4, с.36].
Першим кроком на шляху до реформування сільського господарства стало запровадження «терезіанського кадастру» – це опис усіх земель і маєтків, який було проведено за ініціативи Марії Терезії з метою більш ефективного оподаткування. Галичини терезіанський кадастр торкнувся аж у 1772 році, коли за розпорядженням імператриці було проведено детальний опис згідно із формулярами затвердженої форми, які містили детальну характеристику кожного сільськогосподарського угіддя, його нанесення на карту, його межі, розміри, індивідуальний номер та навіть імена власників і річну дохідність, що держава отримувала від використання такого угіддя [5, с.55]. Таким чином, держава тепер володіла інформацією про всі землі, які знаходять у її володінні та могла розраховувати точну суму податків, яку повинно було сплачувати те чи інше сільське господарство, а отже – пани втратили можливість встановлювати надмірні побори для селян.
Продовженням сільських реформ стало законодавче розмежування панської та селянської земель. Спеціальними імператорськими рескриптами від 1750 та 1751 років було зафіксовано правовий статус селянської та панської земель, у результаті чого селянська земля отримала особливу охорону, а поміщики втратили можливість примусово відбирати землі у бідних селян та перетворювати їх на фільварки. У 1756 році австрійська влада ще більше обмежила панське свавілля та чітко визначали розміри податків (повинностей), які селяни справляли на користь духовенства та своїх поміщиків. Після включення Галичини і Буковини до складу Австрії дані зміни поширились і на західноукраїнські землі.
Ще більш прогресивним кроком було непоодиноке запровадження на практиці так званих «урбаріальних статутів». Дані статути мали форму схожу на суспільний (колективний) договір між поміщиками та селянами і визначили основні права та обов’язки одних стосовно інших. Популярною нормою у таких статутах була заборона захоплення чужих земель [6, с.131].
Завершальним етапом сільської реформи в діяльності Марії Терезії стало видання у 1774-1778 роках спеціальних указів, якими панщина для селян обмежувалась всього трьома днями на тиждень, а також дозволялось спадкове володіння земельними ділянками, які вже були викуплені селянами.
Свого бенефісу та логічного завершення сільська реформа досягла вже за правління сина Марії Терезії Йосифа ІІ. Перевагою цього правителя було те, що землю він вважав єдиним джерелом багатства, а отже – розвиток сільського господарства – основою блага всього австрійського суспільства. Йосиф ІІ прагнув збільшити заробітки селян шляхом зменшення податкового навантаження на їхню діяльність. Даний крок був надзвичайно виваженим та затребуваним, оскільки суттєва нерівність в податках, а також незрозумілі та вкрай заплутані принципи, на яких таке оподаткування здійснювалось, завдавали значної шкоди [7, с.92].
Після смерті Йосифа ІІ австрійський престол зайняв його молодший брат Леопольд, який був наляканий революцією у Франції та критично налаштований до реформ. У своєму правлінні Леопольд сприрався на дворянство, тому в державі було здійснено низку контрреформ. Знявши обмеження стосовно виходу селян від панів та кількості днів панщини кріпацтво в імперії було по суті відновлене [7,c.94].
Додатково слід зазначити, що імператор виступав за впровадження абсолютно нової культури господарювання, за якої землі використовувались більш раціонально, а тяжка праця селян полегшувалась використанням сільськогосподарських машин. Крім того, населенню почали детально роз‘яснювали, як доглядати домашню худобу, саджати дерева, вирощувати живі загороди, позбавлятися від бур‘янів тощо. Однак ці нововведення не мали великого ефекту для українських селян, адже в Галичині більшість селян були малоземельними і вели натуральне господарство.
Таким чином, сільські реформи в Австрії розпочаті імператрицею Марією Терезією та продовжені її сином Йосифом II мали позитивне значення для економіки та сільського господарства усієї імперії Габсбургів, оскільки були спрямовані на обмеження свавілля поміщиків, запровадження земельного кадастру, зменшення кількості днів панщини, та загалом покращення правового та економічного становища селян, які становили переважну більшість населення тогочасної Австрійської імперії.
Література:
1. Герасименко М. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1959. 302 с.
2. Бойко І. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. 904 с.
3. Бойко І. Вплив державної політики Австрійської монархії на соціально-економічний розвиток Галичини (друга половина 18–19 століть). Вісник Львівського університету. Вип 66. С.44.
4. Настасяк І. Історико-правовий аналіз входження Галичини до складу Австрійської імперії. Вісник Львівського університету. Серія юридична. Львів. 2003. Вип. 38. С. 84–89.
5. Кульчицький В., Тищик Б. Історія держави і права України. Київ: ІнЮре, 2007. 622 с.
6. Пиртко М. Правові реформи в Австрійській монархії в період правління Марії Терезії (1740-1780 рр.). Науковий вісник публічного та приватного права: збірник наукових праць. Випуск 1. Т.1. К.: Науково-дослідний інститут публічного права, 2019. С. 61–66.
7. Бойко І. Галичина у державно-правовій системі Австрії та АвстроУгорщини (1772–1918): навч. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. 312 с.
_____________________________
Науковий керівник: Кобилецький Микола Мар'янович, доктор юридичних наук, професор, Юридичний факультет ЛНУ імені Івана Франка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
