Духовне оновлення Африки, її звільнення від колоніальної неволі та політична інкорпорація – усе це було задумано як послідовна теоретична основа розвитку країн ХІХ – ХХ ст. Їхнє відображення можна знайти як в працях європейців, так і африканської діаспори зазначеної епохи. Це початковий етап у ідеологічному та політичному русі, який започаткувала африканська діаспора на початку ХХ ст. А організаційно-повна подія сталася на Лондонській конференції у 1900 р., де були озвучені на міжнародній арені засади панафриканізму. На ній були визначені основні напрями розвитку його ідейної складової, зокрема поміркованого принципу, виразником якого був ініціатор конференції радикал Вільямс на чолі з доктором У. Дюбуа. Останній із вказаних представників, згодом буде організатором конференцій, де будуть розглядатися не лише політична складова, а й соціально-орієнтовані питання щодо африканського населення. Його праця «Кольорові світи» 1964 р. стала однією із праць, що відкривали світові очі на нерівність та дозволяє поширювати тематику панафриканізму.
Перша з цих організацій була заснована Вільямом Дюбуа в Парижі в лютому 1919 р. на Паризькій мирній конференції. Із 57 представників з 15 країн, які взяли участь із Африки було 9, які представляли колоніальні володіння європейських народів або незалежних держав.
У рішеннях конгресу висувалися вимоги визнати за африканцями право на використання природних ресурсів на континенті, право на освіту, право на доступ до владних політичних структур, а також підкреслювалася важливість усунення всіх залишків рабства в Африці. Припинення колоніалізму африканського населення та збільшення витрат на соціальні потреби жителів – чи не найголовніші вимоги представників Африканської діаспори. Значення першого Панафриканського конгресу полягало в тому, що вперше представники африканців виступили від їх імені на глобальному рівні як незалежної організації [1, 6].
Наступним етапом стала популяризація ідей панафриканізму, що яскраво відобразилося у збільшенні кількості представників у період серпня-вересня 1921 р. на другому Панафриканському конгресі. На конференціях у Лондоні, Парижі та Брюсселі із 113 делегатів африканських налічувалося 41 особа. Ці засідання мали епохальну важливість, адже саме там було прийнято «Звернення до світової громадськості», де декларувалась рівність до людини, в незалежності від їх расової приналежності. Також засідання подало письмове звернення до держав, що мали колонії, про заклик почути інтереси поневолених народів до їх політики.
В свою чергу на базі Ліги Націй мало утворитися бюро міжнародного рівня з розгляду проблем негритянської раси. Цьому сприяв Вільям Дюбуа, який на той момент очолив делегацію конгресу у Женеві. Так відбулися перші кроки до зародження політичного ареалу панафриканізму [2, 17 – 19].
Проте вже третій панарфриканістський конгрес 1923 р. показав слабкі сторони цього руху. Відкрилася недостатня підтримка самого африканського населення, відсутність як таких зв’язків із ним та неготовність до політичної боротьби. Це показали підняті питання щодо розвитку Африки за інтересами самих африканців.
Четвертий Панафриканський конгрес у Нью-Йорку в 1927 р. став осередком зростаючих труднощів, серед 208 учасників були лише кілька африканців. Крім того, ухвалена Генасамблеєю резолюція із шести пунктів лише підтвердила основні вимоги, висунуті попередньою Генасамблеєю, а не додала жодного нового змісту.
Однак ідея панафриканізму знаходиться не тільки в рамках, які намагаються реалізувати мейнстрімні представники панафриканістського руху. На межі 1920-1930-х років почали виникати її інтерпретації та відгалуження. Особливо в 1930 р. під керівництвом африканської інтелегенції Л. Сенгора, Д. Діопа і антильських - Е. Сезара, Л. Дамоса і П. Нігера, які в Парижі сформували теоретичну платформу «негритуду». Фактично, філософські питання платформи визначають її політичну ідеологію. За визначенням Л. Сенгора, проголошеною метою прихильників «негритуду» є культурне звільнення африканського континенту, «об'єднання культурних цінностей цивілізації негритянського світу, відображених у житті і творчості негрів». «Негритюд» по суті являє собою відмову від асиміляції культури, відмову від перспективи «загубитися в натовпі». Він втілює спробу культурного самоствердження виключно темношкірого суспільства. Як і ліберієць Е. Бладен, Л. Сенгор поєднав поняття «раса» і «культура». Л. Сенгор вважає, що ренесанс Африки відбувається переважно в процесі самопізнання та самоствердження африканської особистості [4, 1-4].
Сильне піднесення національно-визвольного руху африканських народів після Другої світової війни знову підкреслило пріоритети Панафриканського руху, про що свідчить П'ятий Панафриканський конгрес, який відбувся з 15 по 21 жовтня в Манчестері в 1945 році. На відміну від попередніх конгресів, його склад делегатів був не тільки більшим, але в основному представляв африканські антиколоніальні сили, тому, зокрема, лідерство в русі було віддано пропагандистам політичної та духовної деколонізації Африки, в тому числі К. Нкрума, Б. Азікве, Дж. Кеніятта.
Такі документи, як декларація, прийнята зустріччю, вперше уточнили принципи африканської солідарності - антиколоніалізм і антиімперіалізм, сприяння зміцненню міжнародного миру і безпеки, підтримка єдності африканських країн на всьому фронті.
Також на зустрічі вперше була порушена перспектива створення африканського спільного ринку. Зокрема, учасникам було рекомендовано вивчити цю проблему та запропонувати конкретні заходи щодо її вирішення. Наступним кроком наближення до справжньої моделі африканської інтеграції стала «Потрійна декларація» – президент Ліберії В.В. Тубман, президент Гвінеї А. Секу Туре та прем’єр-міністр Гани К. Нкрума – перші, хто забезпечив єдність Африки та створив Співдружність незалежних африканців. Десять принципів, серед яких право африканців на самовизначення, суверенна рівність і незалежність африканських країн, невтручання у внутрішні справи африканських країн, стали вирішальними факторами. Цілями спільноти були проголошені свобода, незалежність, єдність і забезпечення інтересів африканського народу, а також збереження «власного обличчя Африки».
Важливою віхою на шляху зміцнення африканської єдності стала Друга конференція незалежних африканських держав, що відбулася в Аддіс-Абебі з 14 по 24 квітня 1960 року. Швидке розширення політичних інтересів незалежних держав-учасниць та 11 все ще поневолених колоній, зокрема прийняття 17 резолюцій, присвячених ліквідації колоніалізму та расизму в Африці, щодо нових форм колоніалізму боротьба за забезпечення єдності африканських країн, організаційної згуртованості, розширення економічного та політичного співробітництва між країнами континенту [2, 122-124].
Конференція африканських держав мала вирішальне значення для долі африканської спільноти. На цих зустрічах обговорювалися питання загальноафриканського національно-визвольного руху і боротьби з колоніалізмом, економічного і соціального розвитку країн Африки, питання міжнародного життя. Африканці сприймають Аккру як свого роду панафриканську конвенцію.
У роботі зустрічі взяли участь представники 62 організацій, що представляють національно-визвольні рухи з різних куточків Африканського континенту. На зустрічі було підтверджено тлумачення панафриканізму як течії, що поширюється на всі африканські народи, незалежно від їх національної чи расової приналежності. Внесок конференції в справу об'єднання африканських народів полягав у тому, що під час своєї роботи вона підняла питання про створення Об'єднаних африканських Сполучених Штатів і заснувала постійний секретаріат в Аккрі для сприяння реалізації «взаєморозуміння та єдності між африканцями» [2, 271].
Загалом, період антиколоніальної боротьби був періодом прояву великого духу і твердої волі африканських народів, об’єднаних заради великої мети, періодом «антиколоніального націоналізму», що тимчасово в житті зовсім різних африканських громад затьмарив безліч місцевих відмінностей та індивідуальностей. Саме в цій надихаючій антиколоніальній хвилі африканський народ, який першим скинув кайдани колоніалізму, доклав подальших спільних зусиль, нарешті здійснивши звільнення африканського континенту та забезпечивши прогрес і процвітання африканського континенту.
У травні 1963 року уряди незалежних африканських країн на установчому засіданні в Аддіс-Абебі заснували Організацію африканської єдності, вважаючи, що ця організація стане основною, мобілізаційною та командною силою для перемоги над опором колоністів.
У Хартії африканської єдності, згідно зі статтею 2, зазначаються наступні цілі створення та діяльності ОАЕ: зміцнення єдності та солідарності африканських країн; координація та зміцнення співпраці між ними, керівництво прагнути створити сприятливі умови життя для народу Африки; зберегти їх суверенітет, територіальну цілісність і незалежність; знищити всі форми колоніалізму в Африці; заохочувати міжнародне співробітництво відповідно до Статуту ООН і Загальної декларації прав людини. Права [3, 36-37] .
За час існування ОАЄ перелік питань її компетенції поступово розширився за межі сприяння процесу антиколоніальної боротьби. Швидке здобуття незалежності африканськими країнами породило серйозні політичні проблеми на континенті. Від колоніальної епохи до постколоніальної епохи сучасне суспільство – це не однорідне суспільство, розділене за класовою чи майновою приналежністю, а строката суміш племен, і в радості перемоги традиційні цінності африканської ідентичності починають зникати.
На сьогоднішній день жодній африканській країні не вдалося перетворити тих, кого більшість людей вважає членами племені, на громадян сучасної держави. Умови для цього переходу теж погіршуються. Погано організовані парламентські системи перших років африканського державного суверенітету замінюються однопартійними системами з авторитетними лідерами. Надалі ця «освітня диктатура» чи «диктатура розвитку» поступово перетворюватиметься на свавілля окремих осіб. Проблема «жорсткої лінії» щодо Африки значною мірою є примусовим засобом міжетнічної підтримки. Соціально-політичний баланс і підтримання соціальної гармонії опосередковано пов'язані і з колоніальною спадщиною. Зауважимо, що процес деколонізації та формування молодих незалежних держав супроводжувався впровадженням європейських форм державного устрою, чужих місцевій культурі та підпорядкованих расовому мікронаціоналізму. Це поєднання зробило африканську державність символом, а не реальністю, оскільки фактичні центри впливу на африканські маси та формування «громадської думки» серед них обмежувалися етнічними кордонами. Цей «негативний синтез» зрештою призвів до великих відхилень від моделі політичного розвитку «атлантичної цивілізації», оскільки невідповідність між «європейською формою» та «африканським змістом» швидко стала очевидною.
Загалом можна зробити висновок, що на початку 1960-х років фази прогресивного розвитку ідеології, політичної практики та організаційної згуртованості були завершені для досягнення континентальної інтеграції. На цьому етапі антиколоніальна боротьба стає чинником, який поглинає, перекриває та нівелює всі інші сфери, зводячи мету до вищого рівня практичної цінності – спрямованість на забезпечення самобутності панафриканізму. Активний конструктивізм теоретиків, практиків та організаційних лідерів різних течій у пошуках консенсусу, коли вибір полягає між специфікою власної ідеології та політичними позиціями потрібно відстояти за будь-яку ціну означає, що в антиколоніальних рухах обирають між життям і смертю власного народу. За таких умов, звичайно, інтегрована складова є невід’ємною і природною частиною антиколоніальної боротьби та постколоніального розвитку. Ситуація кардинально змінилася, коли все більше молодих африканських країн здобували політичну незалежність. Керівництво панафриканського антиколоніального руху більше не функціонує як центральна система африканського організму, який відновлюється після колоніалізму. Він просто розпався на десятки органів державного управління, знищивши сам феномен панафриканізму. Таким чином, з початку 1960-х років феномен африканської інтеграції набув нового виміру, де в минулому все ще була надія працювати разом для боротьби з залишками колоніалізму та расизму на континенті.
Література:
1. Козицький А. Новітня історія країн Азії та Африки ( 1918-1999 рр.) : Курс лекцій. Львів : Афіша, 2000. 159 с.
2. Davis R. W., James C. L. R. A History of Pan-African Revolt. African Historical Studies. 1971. Vol. 4, no. 2. P. 404. URL: https://doi.org/10.2307/216437 (date of access: 07.05.2023).
3. Geiss I. Pan-Africanism. Journal of Contemporary History. 1969. Vol. 4, no. 1. P. 187–200. URL: https://doi.org/10.1177/002200946900400113 (date of access: 09.05.2023).
4. Muchie M. A theory of an Africa as a unification nation: a re-thinking of the structural transformation of Africa. African Sociological Review / Revue Africaine de Sociologie. 2005. Vol. 8, no. 2. URL: https://doi.org/10.4314/asr.v8i2.23255 (date of access: 07.05.2023).
______________________________
Науковий керівник: Іржавська Анжела Петрівна, кандидат історичних наук, доцент
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
