Права людини як фундаментальна категорія і досягнення людської цивілізації, упродовж тривалого періоду не втрачає своєї актуальності ні в теоретичному, ні в практичному аспектах. Україна обравши своїм напрямом розвиток держави як правової демократичної і соціальної, підтвердила, що людина та її основоположні права є найвищою соціальною цінністю, а отже, відповідно становлять найвищий пріоритет діяльності держави. Сьогодні питання прав людини знову гостро стоїть в нашій державі з огляду на жорстоку дійсність, спричинену війною російської федерації проти України.
Визнання принципу людиноцентризму основним у діяльності усіх органів публічної влади зумовлює потребу актуалізувати проблематику дотримання прав і свобод людини та громадянина, а вектор розвитку держави, спрямований на входження до європейської спільноти – вимагає формування принципово нових підходів до інституту прав і свобод людини і громадянина, враховуючи при цьому вікові традиції і стандарти у цій сфері, вироблені цивілізованими країнами.
Говорячи про права людини і громадянина в умовах режиму воєнного стану, передусім, варто звернути увагу на окремі судження, що стосуються розуміння категорій «права людини» та «гарантії прав людини», адже, як слушно зауважує Ю. Сульженко, «становлення правової і незалежної держави є реальним лише за умови утвердження в суспільній свідомості дійсного значення прав та свобод людини і громадянина. Проблеми прав та свобод людини вже давно досліджуються науковцями, однак вони і на цей час є актуальними у зв’язку з великою кількістю робіт, що мають інколи протилежні точки зору» [5, с. 14].
На думку К. Лежніна, рівень забезпечення прав і свобод людини визначається розвиненістю механізмів і розробленістю засобів, заходів та процедур, які використовуються з метою охорони й захисту прав і свобод людини, що і дає змогу говорити про захищеність і безпеку особистості в державі.
Без дотримання прав людини сьогодні в світі не може існувати жодної держави, а права людини не можуть існувати без громадянського суспільства як взірця осмислення потреб – особистих, політичних, соціальних, культурних, економічних, екологічних, інформаційних, колективних та духовних. Все це потребує не тільки доктринального осмислення в теорії права, політології, філософії, соціології, але повинно пройти крізь призму генезису кожного народу [1, c. 3-4].
У контексті заглиблення у зміст та сутність правової природи прав людини та питань, що стосується їх конституційного захисту, слушними видаються думки, які висловлює А. Ткачук. На його думку, основні права і свободи людини та громадянина визначаються, гарантуються та захищаються Конституцією України. Це закономірно, оскільки в демократичному суспільстві права і свободи становлять найвищі соціальні цінності, і саме народу як єдиному джерелу влади має належати право визначати основи правового статусу особи [6, с. 297].
Натомість, згадуваний нами А. Ткачук, також підкреслює те, що положення ч. 3 ст. 22 Конституції України є принципово важливим засобом захисту всіх прав і свобод людини та громадянина, конституційною гарантією збереження їх досягнутого рівня. Захист усіх прав і свобод від їх обмеження при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних покладається на Конституційний Суд України, що вказує на наявність у нього сильної правозахисної функції [6, с. 303].
Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна [2, с. 23-24].
Зважаючи на введення військового стану у нашій державі, наріжним питанням сьогодення виступає налагодження зв’язку і чіткої взаємодії між усіма органами державної влади та посадовими особами при виконанні своїх обов’язків. [4, с. 72].
Розглядаючи питання забезпечення принципу свободи праці в умовах воєнного стану Т. Занфірова, констатує, що воєнний стан – це особлива антропна умова, у разі настання якої дія принципу свободи праці суттєво змінюється. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII, під поняттям «воєнний стан» розуміється особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності й передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина й прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Указаний законодавчий акт передбачає, що правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, зазначений Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України. При цьому в ст. 8 Основного Закону України проголошується, що Конституція має найвищу юридичну силу й закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі й повинні їй відповідати. … При цьому в ст. 64 конституцієтворець проголосив, що конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, окрім випадків, що передбачені Конституцією України [3, с. 77-78].
Отже, особливого значення права людини набули в нашій державі з моменту вторгнення на територію держави країни-агресора – російської федерації, яка нехтуючи усіма правилами та нормами міжнародного права, грубо і цинічно порушує основне право людини – право на життя. З огляду на це, Україна має прикласти максимум зусиль для того аби забезпечити права і свободи усіх її громадян та налагодити ефективну діяльність усіх її органів, спрямувавши їхні зусилля на чітке і неухильне виконання своїх обов’язків у сфері забезпечення прав людини і громадянина.
Список використаних джерел
1. Бабін Б. В., Ковбан А. В. Права людини та громадянське суспільство: навч. посібн. для студ. вищих навч. закладів. Одеса: Фенікс, 2014. 320 с.
2. Бисага Ю. М., Палінчак М. М., Бєлов Д. М., Данканич М. М. Права людини. Ужгород, 2003. 189 с.
3. Занфірова Т. Забезпечення принципу свободи праці в умовах воєнного стану. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 4. С. 77–80.
4. Лазарєв В. В., Малиновська Т. М. Особливості гарантування прав і свобод людини в умовах воєнного стану в Україні. Підготовка правоохоронців в системі МВС України в умовах воєнного стану: зб. наук. пр. (м. Харків, 26 трав. 2022 р.) / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ, Каф. тактич. та спец. фізич. підготовки ф-ту № 3, Наук. парк «Наука та безпека». Харків: ХНУВС, 2022. С. 71–73.
5. Сульженко Ю. О. Поняття та система економічних прав та свобод людини і громадянина в Україні. Юридична наука. 2011. № 3. С. 14–21.
6. Ткачук А. Актуальні питання конституційного захисту основних прав і свобод людини. Право України. 2010. № 11. С. 297–304.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
