Щодо ролі суду у вирішенні колективних трудових спорів, зазначимо, що хоча чинним законодавством України встановлене загальне правило позасудового вирішення колективних трудових спорів, виняток з цього правила становить вирішення колективних трудових спорів у випадку законодавчої заборони страйкування при неможливості врегулювання розбіжностей за допомогою Національної служби посередництва і примирення. Так, у ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [1] визначаються дві умови можливого звернення із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міського суду: 1) законодавча заборона проведення страйку (ст. 24 вказаного Закону); 2) не врахування сторонами рекомендацій Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Одразу слід зауважити, що право на звернення до суду закріплюється не за сторонами спору, а за Національною службою посередництва і примирення, що, на наш погляд, не є доцільним. Як вважає О.Є.Сонін, така штучна правова конструкція, з одного боку, є недостатньо обґрунтованою з огляду на потреби суспільних відносин, а з іншого боку, – «істотно ускладнює правозастосування з огляду на вимоги процесуального законодавства. Йдеться про те, що особа, яка звертається до суду з позовною заявою, за Цивільним процесуальним кодексом може бути або особою, чиї права порушуються, не визнаються або оспорюються, а отже, – підлягають захисту, або представником такої особи. Як свідчить зміст Закону, Національна служба посередництва та примирення в даному випадку не належить ні до першої, ні до другої категорії осіб, що мають право на звернення до суду з позовом про захист права. Виникає і друге питання. Відповідно до ст. 119 ЦПК позовна заява має містити зазначення на позивача та відповідача… Національна служба не може бути позначена у позовній заяві як позивач, адже заява подається на захист прав сторони колективного трудового спору, а не власних прав Національної служби; не може ця Служба бути позначена і як представник позивача, адже звертаючись до суду Національна служба реалізує закріплене за нею право на звернення до суду, а не право представляти чиї-небудь інтереси в суді» [2, с. 167-168].
Право на звернення до суду у передбачених в ст. 25 Закону випадках має бути визнано за сторонами колективного трудового спору, котрі в межах позовного провадження набувають статусу позивача та відповідача. Що стосується Національної служби посередництва та примирення, то за нею доцільно було б визнати можливість взяти участь у цивільному процесі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог.
Визнання страйку незаконним є другим випадком участі суду у вирішенні розбіжностей працівників і роботодавця. У даному випадку суд бере участь у вирішенні колективного трудового спору, але спору не вирішує, оскільки предметом судового розгляду є не сама розбіжність, а є законність засобу її вирішення, а саме застосування працівниками страйку. Відповідно ст. 23 Закону питання законності проведення страйку ставиться у заяві роботодавцем. Як бачимо, розгляд питання щодо визнання страйку незаконним може ініціювати тільки роботодавець, за заявою якого суд визначає законність застосування працівниками такого крайнього засобу вирішення розбіжностей як страйк.
Щодо розгляду і прийняття рішення за заявою про визнання страйку незаконним, зазначимо, що суду відводиться семиденний строк, включаючи строк підготовки справи до судового розгляду. Цей строк є скороченим у порівнянні зі встановленим Цивільним процесуальним кодексом України строком розгляду заяв [3]. Однак семиденний строк розгляду і прийняття рішення про визнання страйку незаконним (законним) судом, як правило, порушується. Дійсно, розгляд справ про визнання страйку незаконним здійснюється у порядку цивільного судочинства. Однак існування спеціальної норми стосовно строку розгляду заяв про визнання страйку незаконним виключає можливість застосування загальної норми. Вирішити однозначно цю проблему можливо з прийняттям Трудового процесуального кодексу України.
Отже, навіть за відсутності за загальним правилом можливості вдатися до судового захисту в разі виникнення колективного трудового спору, стверджувати про виключення суду із суб’єктів, які сприяють вирішенню такого або вирішують такий, неможливо, оскільки виняток з правила становить вирішення колективних трудових спорів у випадку законодавчої заборони страйкування при неможливості врегулювання розбіжностей за допомогою Національної служби посередництва і примирення, а також вирішення судом питання щодо визнання страйку незаконним, коли спір працівників і роботодавців судом не вирішується, але рішення суду має вирішальне значення для цього.
Література:
1. Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів конфліктів» (від 03.03.1998 № 137/98-ВР, зі змінами) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/137/98-вр
2. Сонин О.Е. Судовий захист учасників колективних трудових відносин // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И.Вернадського. Серия «Юридические науки». Том 22 (61). – 2009. - № 1. – С.165-172.
3. Цивільний процесуальний кодекс України (від 18.03.2004 № 1618-IV, зі змінами) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
